1

Ножиці клацають, машинка деренчить, бритва нечутно ходить по потилиці чи скроням. Ще клієнтка, ще клієнтка, ще клієнтка, усім треба різне — кому модельну зачіску, кому вкоротити, кому наростити. Сідають в синє порепане крісло, звично заплющують очі чи пояснюють, яку саме фарбу треба на волосся, щоб не вийшов зелений колір. Все спокійно, звично, буденно.  

У руках з’являються ножиці, де лезо на секунду виблискує сірим каменем. Першим каменем, гострим каменем. У крісло вмощується жінка, яка збирається на корпоратив і хоче модельну зачіску. Ляск та ляск — волосся падає на підлогу. Ляск та ляск — ох, не треба йти на той корпоратив, бо серед співробітників сидить той, кого вже шукають за три вбивства, і вона стане четвертою. Жінка щасливо дивиться на себе у дзеркало. Перукарка теж всміхається. 

Ножиці знов зблиснули злою міддю, старим хопешем, кривим лезом — ляск та ляск, не прийде дівчина у гуртожиток, не здасть екзамен, не поїде додому, у водія біля будинку вже порвалися гальма, хоча він цього ще не знає.

Перукарка зітхає — з ранку на ногах, треба і відпочити трохи. Треба почекати. Щоб ніхто не прийшов у цю годину. І волосся на підлозі лежить бурою купою, змішане, мертве, не потрібне. Два життя зрізані. Ножиці лежать на поличці, старі сині ручки наче підморгують — а ти не думай, людинко. Ти краще згадай, коли тобі паспорта видали. Хто зображений на монеті, яка в тебе у шафі під білизною лежить? Миколка-Кривавий? Чи хтось старший за нього? Отож, людинко. Мовчи. Стрижи. На тобі немає крові. Не ти з ножем біжиш, не ти несешся по дорозі. 

Не ти навіть нас викувала, і не ти продавала. Але ти купила. І зрозуміла, що нами можна стригти людей. Не перша, не остання, але ти знаєш дещо, щоб жити довше, ти зручна, покірна. Ти мажеш нас оліями і гостриш леза. Ти береш нас не кожен раз. Ти знаєш, кого не будуть шукати чи за ким не заплачуть, а через перукарню проходять сотні за день. 

Але колись і ти нами підстрижешся і нас візьмуть нові молоді руки.