Поки ще всі живі

Поки ще всі живі

Одного разу я ще раз переконався, що людське серце пам'ятає не лише слова, а й ті миті, коли поруч із ним хтось був по-справжньому.

Це сталося навесні 2022 року, коли повномасштабна війна лише починала показувати своє справжнє обличчя. Наші військовослужбовці вперше виходили виконувати бойові завдання безпосередньо на передові позиції. Для багатьох із них це був перший крок туди, де вже не залишалося місця для навчань, припущень чи красивих слів. Там усе ставало справжнім. Страх. Відповідальність. Побратимство. І молитва.

Перед відправленням ми, як завжди, зібралися разом. Не було довгих промов. На війні люди швидко втомлюються від слів. Ми стали на молитву. Я благословив кожного військовослужбовця, а потім роздав невеликі вервиці. Найзвичайніші. Такі, яких за роки мого служіння через руки пройшли тисячі. Для когось вони були нагадуванням про дім. Для когось - знаком молитви. Для когось - маленьким хрестиком, який хотілося мати поруч. Я ніколи не пояснював, що з ними робити. Кожен сам знаходив для них місце.

Коли молитва закінчилася, хлопці мовчки розійшлися до своїх машин. Хтось ще телефонував рідним. Хтось перевіряв спорядження. Хтось жартував, приховуючи хвилювання. Я дивився їм услід і ловив себе на думці, яку, мабуть, не наважувався вимовити навіть подумки. Переді мною стояли люди, які за кілька хвилин вирушали назустріч невідомості. І ніхто з нас не знав, чи повернуться вони всі.

Саме тоді я вперше по-справжньому зрозумів, наскільки короткою може бути відстань між звичайним людським життям і війною. Ще хвилину тому люди сміялися, говорили про буденні речі, сперечалися, хто забув покласти щось до рюкзака. А тепер кожен мовчки перевіряв бронежилет і зброю. Війна дивовижним чином стирає все другорядне. Вона залишає лише те, що справді має значення.

Минуло два тижні.

Підрозділ повернувся із завдання. Люди були виснажені, неголені, мовчазні, але живі. Я, як завжди, зустрічав кожного, вітався, запитував, чи не потрібна допомога. І раптом один із військовослужбовців підійшов до мене.

— Отче, хочу вам дещо показати.

Він повільно розстебнув плитоноску й дістав із неї вервицю.

Точніше, те, що від неї залишилося.

Хрестика на ній уже не було.

— Перед виходом я поклав її ось сюди, перед бронеплитою, - тихо сказав він. — Під час бою уламок ударив просто в груди. Броня витримала. Але коли після повернення я почав оглядати спорядження, побачив, що тканина розсічена, а хрестик ударом зрізало. Ось він...

На його долоні лежав маленький пластиковий хрестик.

Ми обоє мовчали.

Я не став шукати пояснень. Не намагався назвати це дивом і не шукав випадковостей. Переді мною стояв військовий, який повернувся з бою живим. А в моїй долоні лежав маленький пластиковий хрестик, що назавжди залишився для нього пам'яттю про той день.

Іноді бувають миті, коли слова лише заважають.

Після того випадку сталося те, чого я зовсім не очікував. Перед кожним наступним бойовим виходом військовослужбовці самі почали підходити до мене. Уже ніхто не соромився попросити молитви. Уже ніхто не посміхався поблажливо, коли я діставав вервиці. Навпаки, хлопці чекали цього моменту. Для когось це була пам'ять про пережите. Для когось - знак того, що за нього моляться. Для когось - тиха особиста розмова з Богом, про яку не хотілося говорити вголос. Але майже кожен перед виходом просив благословення.

Тоді я зрозумів одну важливу річ. Віра народжується не тоді, коли людина перестає боятися. Вона народжується тоді, коли, попри страх, людина все одно робить крок уперед. Молитва не завжди змінює обставини так, як нам цього хочеться. Але вона майже завжди змінює саму людину. Іноді цього достатньо, щоб вистояти там, де, здавалося, вистояти вже неможливо.

Відтоді перед кожним бойовим виходом ми знову ставали на молитву. Я вже не запитував, хто вірить сильніше, а хто лише шукає опори. На війні такі запитання втрачають сенс. Коли людина дивиться в очі небезпеці, вона стає чеснішою перед собою. І ця чесність значно важливіша за будь-які красиві слова.

За роки служіння я зрозумів ще одну просту істину. Капелан приходить до військових не для того, щоб бути сильнішим за них. Він приходить для того, щоб розділити з ними те, що вони несуть на своїх плечах. Іноді це радість. Іноді біль. Іноді надія. Але завжди - людська присутність.

Якщо сьогодні мене запитають, що є найціннішим у служінні військового капелана, я вже не говоритиму про проповіді чи лекції. Навіть не почну з молитви.

Я відповім інакше.

Найцінніше - це коли людина, вирушаючи туди, звідки може не повернутися, знає, що за неї хтось молиться.

Бо є речі, силу яких неможливо виміряти.

Їх можна лише прожити.