Розділ 3
Ясміна.
Щось гучно стукає.
Я різко розплющую очі, не одразу розуміючи, де я і що відбувається. Сон липне до свідомості, але звук вривається в нього різко, неприємно. Кілька разів кліпаю. Прислухаюся.
Тиша.
— Дідько... — бурчу, перевертаючись на бік і натягуючи ковдру вище.
Знову сусіди ремонт затіяли? Як вихідні — так і тарабанять. Кроти, блін.
Заплющую очі, намагаючись знову провалитися в сон, але у скронях накочується тупа пульсація. Різко. Надто різко.
Тихо стогну. Я ж усього два коктейлі випила… Чого так болить?
— Та-а-ак...
Завмираю. Очі самі розплющуються.
Це точно не перфоратор.
— Та ну… — шепочу, зариваючись головою під подушку.
Вони ще й траходром влаштували. Серйозно?
— Дайте виспатися! — бурчу, ляскаючи долонею по стіні.
— Міша-а-а...
Руки різко холонуть. Серце робить важкий, глухий удар.
Міша?..
Повільно прибираю подушку з голови.
— Ні, — нервово усміхаюся.
Ні-ні-ні. Тато не міг.
Просто не міг так вчинити.
Але ритмічні стуки не припиняються. Навпаки — стають чіткішими. Гучнішими.
Різко сідаю на ліжку. Ковдра летить убік. Ноги самі йдуть до дверей, поки мозок заперечує почуте.
Розчиняю.
— Ще… та-а-ак…
Голос. Жіночий. І він — із батьківської спальні.
Я кам'янію, стискаючи пальцями дверний косяк так сильно, що нігті впиваються в дерево. У грудях починає колоти. Гостро. Неприємно.
— Глибше… м-м…
Відвисаю.
— Не вірю, — шепочу, йдучи до спальні. Майже біжу. І чим ближче до дверей — тим гучніші звуки.
Сльози самі скочуються по щоках.
Тато. Когось. Привів.
Привів… сюди. У їхню спальню.
Зупиняюся біля дверей. Вони прочинені. Ще можна розвернутися й піти. Зробити вигляд, що нічого не чула. Але рука піднімається й штовхає двері.
Блондинка на ліжку. На четвереньках. І тато... Господи.
Різко відвертаюся, ніби мене вдарили. А звук ударів тіл, відлунує, ніби в черепу.
— Я не заважаю? — голосно питаю.
— Ясю… — перелякано видихає тато. — Ти ж у Насті ночуєш…
Витираю щоки.
— Схоже, не вчасно передумала. Так?
Розвертаюся й виходжу, гучно грюкнувши дверима.
Мами немає три місяці. ТРИ. А він уже… З якоюсь… лахудрою. У їхній спальні. На їхньому ліжку.
Смикаю шафу, витягую спортивний костюм, натягую його різко, зло, ніби це він у всьому винен.
Хапаю телефон, набираю Настю. У неї поживу. Аби не тут.
Гудки. Довгі.
— Ясміно, треба поговорити, — голос батька позаду.
— Не хочу, — відрізаю. — Вийди.
Знову тисну виклик.
— Ясю, — не вгамовується. — Давай спокійно, на кухні… кави вип’ємо…
Різко обертаюся. Щоки палають від злості.
— Іди, тату! Я бачити тебе не хочу.
Очі в нього звужуються.
— Не влаштовуй трагедію. Я нічого поганого не зробив.
Сльоза зривається сама.
— І давно ти водиш сюди цю… — махаю рукою в бік стіни. — білявку?
— Стеж за словами, — тицяє в мене пальцем. — Іра — моя жінка. У нас усе серйозно.
У животі скручується клубок.
— А мама? Все? Забув?
Він робить паузу.
— Ясміно… її більше немає. Життя...
— Ні-ні-ні, — перебиваю, підвищуючи голос. — Мовчи. Навіть не починай.
Витираю сльози.
— Життя триває через рік. Через два. Але не через три місяці.
Голос зривається.
— Навіть слідство ще не закінчилося… а ти вже…
Він робить крок до мене. Я — назад.
— Геть, — гаркаю, показуючи на двері.
Батько шумно видихає.
— Вранці поговоримо.
І виходить, зачинивши за собою двері.
Падаю на ліжко, обіймаю подушку й плачу. Тихо. Глухо.
Як він зміг так швидко викинути маму з серця? Як? Я цього не розумію. Зовсім.
Витираю очі, знову набираю Настю.
Довгі гудки і довгоочікуване:
— Яська-а, — кричить, язик заплітається. — Ти куди поділася? З красенем, так?
Музика десь на фоні. Вони ще в клубі.
— Ти коли додому? — хрипко питаю.
Пару секунд мовчання.
— Не зрозуміла, — подруга миттєво стає серйознішою. — Він що, образив тебе?
Прикриваю очі.
— Ні. Тут інше.
— Що? — насторожується.
Облизую пересохлі губи.
— Можна до тебе… пожити трохи?
— Звісно ми...
— Що там? — кричить Людка, перебиваючи її. — Хто її образив?
— Та не кричи, — шипить на неї. — Так, Ясю, ми вже їдемо до мене. Чекаємо на тебе.
— Дякую, — шепочу.
Вони моя підтримка. Завжди і в усьому.
У рюкзак запихаю найнеобхідніше. Решта — потім. Головне — піти.
Закидаю рюкзак на плече, йду до виходу, намагаючись бути тихою. Взуваюся, аж тут за спиною:
— Ти куди?
Обертаюся.
Вона стоїть у червоному халаті. Губи, груди — усе по класиці.
Де тато її підчепив? На якому проспекті?
— Не ваша справа, — гаркаю, надягаючи пальто.
Складає руки на грудях. Ділова, як для тієї, що тут чужа.
— До обіду повернися. У Міші є новина.
У грудях знову підіймається гарячий клубок.
— Ти мені вказувати будеш?
Жінка примружується.
— Раджу не сваритися зі мною.
Дивлюся їй просто в очі.
— Засунь свою пораду собі в... кишеню.
Хапаю рюкзак і виходжу, грюкнувши дверима так, що здригаються стіни.
Плювати, хто прокинеться. Мені треба на щось вилити свій біль. Інакше він мене зжере. Знову.