1. Межа
Того недільного ранку Петро прокинувся від ляпасу мокрим рушником.
— Скільки можна спати, іродова душо?! — кричала дружина.
— Знов учора пиячив з Павлом, очі б мої тебе не бачили! Як мені все це набридло!
У голові в Петра гупало від кожного слова, а в роті пересохло настільки, що він не зміг навіть його відкрити, щоб якось боронитися. Від розпатланої, злої дружини його аж пересмикувало. Петро й сам розумів, що п’є забагато. Але, мабуть, і не пив би так, якби не ця зміївна зі своїм щоденним пилорамним клекітом.
Ще змалечку Петро малював у дитячих мріях дружиною Оксану — ту саму, яка тепер дружина сусіда Миколи. Він мріяв коли вони виростуть Оксана зустрічатиме його з роботи, лагідна та усміхнена як завжди, як навколо них бігатимуть їхні діти. А натомість Оксана обрала Миколу. І що найогидніше — життя їх справді склалося, бо Микола дійсно гарний чулувік.
Петро ледь натягнув кирзові чоботи на босу ногу і отак в рейтузах вийшов на ґанок, підкурив, жадібно затягнувся і поглянув на власне подвір’я — похилена повітка, іржаве корито, купа непотребу. Усе нагадувало його власне зламане життя, а за сусідською межою, розгортався зовсім інший світ. Рівненькі, скопані грядки, густа зелень, жодного бур'янця.
Саме в цей момент із хати вийшов Микола, підтягнутий у чистесенькій білій сорочці і з посмішкою на обличчі. Цей контраст обпік Петра зсередини сильніше за міцну цигарку.
Петро глибоко затягнувся, випустив дим крізь зуби й гукнув через паркан, натягнувши на обличчя найдоброзичливішу посмішку, на яку був здатний:
— Здоров був, Миколо!
Микола зупинився й щиро кивнув у відповідь:
— Здоров, Петре. Як голова після вчорашнього? Чув я ваші «дебати» з Павлом аж сюди.
Петро поморщився і махнув рукою:
— Ай, не нагадуй... Жінка он уже мізки проїла. Слухай, Миколо, я тут до тебе як до майстра. Справа є. Ти ж чоловік із головою, усе знаєш.
— Ну, кажи, що там у тебе? — Микола підійшов ближче до низького штахетника.
— Та от, викопав нову вбиральню, саму будку вже збив — лялечка вийшла! Але є одна заковика технічна, — Петро підійшов упритул до межі, хитрувато примружившись.
— Не можу виставити рівень під самі сідала, щоб воно надійно стояло і не перекосилося. Підкажеш, як там правильніше балки закріпити? Ходи-но сюди, глянеш оком, бо я там уже голову зламав.
Микола поспішав, але відмовити в допомозі не зміг — совість не дозволяла.
— Ну добре, показуй свою інженерію. Тільки швидко, бо мені скоро Оксану з дітьми збирати.
Вони підійшли до свіжої дерев'яної будки. Петро гарячково озирнувся довкола. Його жінка пішла по хліб, подвір'я Миколи теж було. Вони були абсолютно одні.
Микола саме нахилився над краєм, щоб роздивитися кріплення, спиною до сусіда. У цей момент серце Петра забилося так дико, наче хотіло вистрибнути з грудей. Жахлива заздрість, що роками гнила всередині, раптом вирвалася назовні в одну фатальну мить. Петро, не тямлячи себе, з усієї сили штовхнув сусіда прямо у глибоку, ще не засипану вирву від старої вбиральні.
У вухах Петра задзвеніло. Йому здавалося, що це не його власний голос, а якийсь чужий, потойбічний біс безкінечно, на повторі, крутить у голові страшні слова:
«Там тобі і місце... У самому багні... Оксана буде моя. Оксана буде моя...»
Микола з глухим стогоном впав у глибоку яму, задихаючись від смороду та несподіваного підступного удару, але навіть зараз він не міг повірити, що Петро навмисно штовхнув. Він тягнув руки, сподіваючись, що сусід зараз його врятує, що це якась помилка і вони разом потім будуть з цього сміятися.
А Петро стояв нагорі, важко дихаючи, і дивився вниз очима, у яких не залишилося нічого людського. Руки його тремтіли, а в голові все ще лунав той самий демонічний шепіт. Із глибини вирвався важкий стогін Миколи. Той ще відчайдушно чіплявся за життя, та за мить судоми прокотилися тілом востаннє, свідомість згасла і важка постать повільно пішла під густу смердючу масу.
Гріх, який він так довго вирощував у собі, нарешті вирвався на волю. Петро думав, що цим ударом він забирає собі чуже щастя, Оксану і краще життя, але насправді він власноруч відкрив браму до пекла, з якого вже не було вороття.