Розділ 4
Розділ 4
Після зникнення Томаса на острові запанував страх.
Люди більше не сміялися зі слів старої Морвен.
Увечері двері замикали ще до заходу сонця. Біля ліжок залишали запалені свічки, а деякі сім'ї навіть почали молитися щоночі, хоча раніше згадували про богів лише на свята.
Та жах уже переступив поріг їхніх домівок.
Першою захворіла дружина Томаса.
Одного ранку вона прокинулася з криком. Постіль була наскрізь мокра. Наче жінка провела всю ніч у морі. Волосся злиплося від солоної води, а шкіра була холодною, мов лід.
— Мені наснився корабель, — прошепотіла вона, тремтячи. — Він стояв у тумані...
Того ж дня її почав мучити кашель. Спочатку легкий. Потім усе сильніший. А надвечір жінка закашлялася так, що аж впала на коліна.
З її рота на підлогу хлинула морська вода. Солона. З різким запахом водоростей і гнилизни.
Наступного дня захворів коваль. Потім його син. Потім стара вдова, що жила біля пристані.
Хвороба поширювалася швидко. Усі симптоми були однаковими. Люди прокидалися мокрими. Чули вночі голоси. Бачили один і той самий сон. Старий корабель серед чорного туману. Понівечені щогли. Порожні вітрила. І десятки рук, що тягнулися з темної води.
— Допоможіть...
— Витягніть нас...
— Ми ще тут...
Голоси звучали звідусіль. Із хвиль. Із туману. Із самої темряви.
Через декілька днів на тілах хворих почали з'являтися дивні плями. Сині. Темні. Наче сліди від людських пальців. Вони проступали на шиї. На руках. На грудях. Ніби хтось щоночі стискав їх своїми крижаними руками.
Морвен оглядала хворих і дедалі більше блідла. За все своє життя вона не бачила нічого подібного. Не допомагали ні трави. Ні відвари. Ні молитви.
Хворі згасали за лічені дні.
А перед смертю всі починали поводитися однаково.
Вони дивилися кудись у порожнечу. Наче бачили щось невидиме для інших. І шепотіли одну й ту саму фразу. Спочатку тихо. Потім голосніше.
— Вони все ще тонуть...
Знову і знову.
— Вони все ще тонуть...
Одного вечора помер коваль.
Перед останнім подихом він раптом широко розплющив очі й простягнув руку кудись у куток кімнати. На його обличчі застиг жах.
— Не залишайте нас... — прохрипів він чужим голосом.
А потім додав:
— Вони все ще тонуть...
І помер.
Після цього на острові почалася справжня паніка. Люди боялися засинати. Боялися дивитися в бік моря. Боялися навіть вимовляти вголос назву проклятого корабля.
Але щоночі над водою з'являвся густий туман. І разом із ним дедалі чіткіше лунав плач. Плач сотень людей, які загинули. Або ж ніколи не переставали тонути. Вони все ще були там. Глибоко під водою.
Після появи Чуми Потопельників страх остаточно оселився на острові.
Вулиці спорожніли.
Після заходу сонця ніхто не наважувався виходити надвір. Навіть рибалки, які все життя провели біля моря, тепер обходили берег стороною.
Лише стара Морвен не змінила своїх звичок. Щовечора вона приходила до води й довго дивилася на обрій.
Одного дня біля неї зібралося кілька жителів.
— Скажи правду, — попросив староста. — Що з нами відбувається?
Стара довго мовчала. Потім тихо відповіла:
— Вони не можуть знайти спокою.
— Хто?
— Ті, кого море забрало під час шторму.
Натовп завмер.
— Це лише примари, — невпевнено промовив хтось.
Морвен похитала головою.
— Ні. Примари приходять і йдуть. А ці залишилися між світами. Їх ніхто не поховав. Ніхто не проводив в останню дорогу. Їхні душі досі там...
Вона вказала на море.
— І вони хочуть повернутися.
Тієї ночі ніхто на острові не спав. Небо затягнули важкі чорні хмари. Море було дивно спокійним. Занадто спокійним.
А потім прийшов туман.
Густий. Холодний. Він виповз із моря, немов жива істота, і почав повільно накривати узбережжя.
Спочатку його помітили рибалки біля пристані. Потім жителі будинків біля берега.
А згодом і все селище.
Люди виходили надвір і мовчки дивилися на воду.
Здавалось серед туману щось рухалося. Щось велике. Темний силует поступово ставав чіткішим. Спочатку з'явилася щогла. Потім друга. Потім розірвані вітрила.
Натовпом прокотився жахливий шепіт.
— Корабель...
Він повільно випливав із туману. Той самий корабель. Понівечений штормом. Зламаний. Мертвий. Його деревина була чорною від води та часу. Між дошками звисали клапті водоростей. А на палубі…, стояли люди. Десятки людей.
Нерухомі постаті в подертих лахміттях. Вони не рухалися. Не хиталися разом із хвилями. Лише дивилися на берег. На живих.
І тоді пролунали голоси. Тихі. Ледь чутні. Наче вітер приносив їх із самої безодні.
— Допоможіть...
— Нам холодно...
— Ми все ще тут...
Жінки почали плакати. Діти ховалися за спинами батьків. А потім…, туман трохи відступив і люди побачили воду навколо корабля.
І закричали.
Навколо судна плавали сотні постатей. Чоловіки. Жінки. Діти. Їхні бліді руки здіймалися над хвилями. Вони борсалися у воді. Хапали повітря. Ніби загинули лише хвилину тому. Ніби продовжували тонути увесь цей час.
— Господи... — прошепотів староста.
І саме тоді сталося найстрашніше.
Серед натовпу декілька людей раптом рушили вперед. Повільно. Мов уві сні.
Молода вдова Еліс. Старий ковальський помічник Марк. Двоє підлітків. Їхні очі були порожніми, скляними. Вони ніби не чули криків рідних. Не бачили, як їх намагаються зупинити. Просто…, йшли до моря.
— Еліс! Стій!
Чоловік схопив жінку за руку.
Та несподівано вирвалася з силою, якої ніхто від неї не очікував.
— Він кличе мене, — прошепотіла вона.
— Хто?!
На її губах з'явилася дивна усмішка.
— Мій син...
Усі знали, що її хлопчик помер від Чуми Потопельників тиждень тому.
Жінка зайшла у воду по коліна. Потім по пояс. І продовжила йти. За нею рушили інші.
Коли чоловіки кинулися навздогін, туман раптом став настільки густим, що в ньому нічого не було видно.
Лише крики. Відчайдушні. Короткі. А потім настала тиша.
Коли за годину туман почав розсіюватися, корабля вже не було. Як і тих, хто пішов до моря. Від них залишилися лише сліди на мокрому піску та іржаві відбитки ланцюгів, що тягнулися до самих хвиль.
Тієї ночі навіть найзапекліші скептики зрозуміли: прокляття більше не ховається в морі. Воно прийшло по них.