3

 

Загін лорда Едріана нарешті виступив. Сонце вже піднялося над верхівками дерев, щедро заливаючи світлом безкраї простори. Навколо розстелялася неймовірна, майже казкова краса: соковита зелена лука до самого горизонту була вкрита тисячами диких квітів, над якими весело кружляли ліниві джмелі та яскраві метелики. Повітря було настільки чистим, свіжим і солодким від аромату квітів та ранкової роси, що в Ріти буквально перехоплювало подих.

Проте насолоджуватися краєвидами заважала одна суттєва деталь — її нове тіло.

— Торне, дідько б тебе вхопив! Рухайся швидше! — вкотре за останню годину роздратовано крикнув Едріан.

Він упевнено лідирував на своєму високому гнідому коні, але кожні дві хвилини йому доводилося зупиняти весь загін. Причина була одна: його бойовий дракон, який зазвичай летів стрілою або біг попереду всіх, зараз нагадував п'яну корову на льоду.

— Легко тобі казати! — ображено прогримів низький бас Ріти, від якого коні солдатів знову перелякано заіржали. — У тебе чотири кінцівки, а в мене — шість! І цей клятий хвіст постійно переважує!

Ріта відчайдушно намагалася порозумітися зі своєю новою анатомією, але виходило не дуже. Варто було їй зробити широкий крок уперед передніми лапами, як центр ваги зрадницьки зміщувався назад через масивний хвіст. Вона крутила головою, намагаючись подивитися під ноги, але в цей момент її величезні шкірясті крила за спиною розкривалися, наче вітрила, ловили порив вітру і ледь не зносили її в кювет.

— Стій! Стій, кому кажу! Ой, мамочки, мої крила знову заплуталися в кущах ожини! — заревів голос Ріти, поки вона кумедно задкувала, намагаючись виплутати чорнильну луску з колючих заростей.

Едріан розвернув коня, під'їхав до неї і важко зітхнув. На його суворому обличчі змішалися злість, утома та абсолютне нерозуміння.

— Послухай мене, ящіре, — тихо, але виразно заговорив лорд, пильно дивлячись їй у очі. — Ти — Торн. Ти пройшов зі мною десятки битв. Ти вмієш літати на швидкості вітру і спалювати ворожі стіни одним подихом. Що з тобою коїться? Чому ти поводишся так, ніби вперше побачив власні лапи?

Ріта нарешті вирвалася з кущів і роздратовано тупнула лапою, так що з-під кігтів бризнула земля. Вона нахилила голову прямо до обличчя Едріана.

— Тому що я ДІВЧИНА! — прогримів її страшний, демонічний рокіт, і Ріта при цьому ображено надула губи (наскільки це було можливо з драконячою пащею). — Скільки разів тобі повторювати? Мене звати Маргарита! Я людина з іншого світу! Я не вмію літати, я боюся висоти і я уявлення не маю, як керувати цим лускатим вертольотом!

Едріан заплющив очі, заспокоюючи нерви. Звісно, раціональний розум досвідченого воїна відмовлявся вірити в подібні казки. Але те, як поводився його дракон, змушувало серйозно замислитися. Торн ніколи не був примхливим. Він не соромився свого хвоста і точно не кричав грізним басом про те, що він «Маргарита».

«Це або дуже потужне прокляття шаманів Даркмуру, або якась дика магія вищих ельфів», — схилявся до думки лорд. Але зізнатися в цьому вголос завадила гордість.

Тим часом Ріта, втомившись від суперечки, відвернулася. Краса навколо знову привернула її увагу. Забувши про те, що вона грізний монстр, дівчина зробила те, що зробила б будь-яка життєрадісна людина на її місці. Вона підійшла до великої галявини з білими ромашками, опустила масивну морду до землі і… голосно, з насолодою втягнула повітря носом, нюхаючи квіти.

Збоку це виглядало просто неймовірно: синьо-чорне чудовисько з гострими кігтями акуратно, ледь торкаючись лускатим носом пелюсток, мружило очі від задоволення. А коли повз її ніс пролетів великий блакитний метелик, Ріта радісно стрепенулася, кокетливо нахилила голову набік і грайливо кліпнула величезними зеленими очима з довгими віями, проводжаючи його поглядом.

Сержант, який їхав позаду Едріана, тихо впустив свій щит. Лорд Валоріан просто застиг, відчуваючи, як його шаблон про бойових драконів тріщить і розлітається на дрібні друзки. Грізний Торн кокетував з метеликом.

— Яка краса… — пророкотав низький бас Ріти, виражаючи абсолютне дівоче захоплення, від якого Едріана знову пересмикнуло.

— Дракони — не — нюхають — ромашки, — крізь зуби процідив лорд, під’їжджаючи ближче. — І не кліпають на метеликів. Торне, ти ламаєш психіку моїм солдатам.

— Ой, та відчепися ти від мене! — махнула на нього передньою лапою Ріта.

Раптом із лісу неподалік почувся дивний шурхіт. Ріта від несподіванки різко повернула голову в бік шуму. Вона повністю забула про контроль, про крила, про хвіст і про свої страхи. Її увага миттєво переключилася на потенційну цікавинку.

І тут раптово сталося диво. Ріта легко, одним граційним і неймовірно плавним рухом розвернула все своє масивне тіло. Її лапи самі стали в ідеальну бойову позицію, хвіст автоматично піднявся, балансуючи вагу до міліметра, а гігантські крила щільно й акуратно притиснулися до боків, не зачепивши жодної гілочки. Тіло, підкоряючись природним інстинктам та підсвідомому наказу дівчини, спрацювало ідеально. Драконяча грація змішалася з її спортивною підготовкою.

Едріан, який уважно стежив за кожним її рухом, шоковано дивився, ледь не впустивши свою щелепу. Щойно дракон виглядав як незграбне козеня, а за секунду перед ним знову стояв ідеальний, смертоносний хижак, готовий до стрибка.

Ріта, навіть не помітивши, що щойно виконала ідеальний маневр, весело обернулася до лорда:

— Чув? Там щось шурхнуло! Ходімо подивимося, може, там якась білочка?!

Едріан лише мовчки прикрив рукою обличчя. Цей похід обіцяв бути найважчим і найдивнішим у його житті.