3. Новий знайомий

На превеликий жаль перстень міцно приріс до мого пальця. Усі спроби його зняти були марними та надто болісними; у процесі я декілька разів навіть пошкодувала, що натягла його. Продала б без мороки і забула, як виглядає, але ж ні, мені потрібно було приміряти... Картала я себе, йдучи на інший відчайдушний крок.

Щоб зробити ремонт, мені довелося продати старовинний настільний годинник, зроблений з темного дерева: витончений циферблат, візерунки, які виглядали давно вицвілими, але від того були лише дорожчими. Я й сама не знала, скільки та річ могла коштувати насправді. Але вигляд у годинника був такий, що навіть не треба бути експертом, аби зрозуміти — це цінність, пам’ять, реліквія.

І все ж… я віднесла його до антикварної крамниці. Продавець, старий дід з хитрим поглядом, окинув годинник одним оком, примруживши інше, та солодко промовив.

— Шкода його продавати. Такі речі зазвичай передають дітям.

Я лише знизала плечима. Що я могла йому відповісти? Що у мене немає дітей? Що все, що в мене є, — це дім у горах, жити в якому без прибирання та ремонту неможливо? Що на пальці досі сидить той чортовий перстень? Що я не маю ані копійки, щоб відремонтувати будинок, у якому збираюся жити?

— Забирайте, — тихо кинула я, та уже м'яко додала: — Мені потрібні гроші.

Перстень холодно стиснув палець. Я зловила себе на думці, що він ніби… стежить. Наче невидимими лещатами тисне на вибір. Продала б я щось інше, аби могла. Але вже ніщо цінніше не лишилося.

З грошима в сумочці, щаслива, але трішки розчарована, я все ж поправилась виконувати свої справи, заради яких сюди приїхала. Вирішення проблем з електрикою, а ще — сантехнікою. Та виявилося, що сказати «в мене проблема» набагато легше, ніж отримати реальну допомогу.

Сивочолий чоловік у віконці служби електропостачання виглянув та втретє перепитав:

— То яка у вас проблема?

— Я ж пояснювала… — я відчувала, як голос стає дедалі напруженішим, хотілося вже крикнути, але я мовчки скреготіла зубами, відправляючи до праматері. — У будинку немає світла. Можливо, проблема в проводці, можливо, замкнуло… Не знаю, в чому там проблема, але сидіти при свічках, як століття тому, я не бажаю. Мені потрібна ваша бригада, щоб приїхали й подивилася.

Чоловік примружився та уважно окинув мене, оцінюючи поглядом.

— А ви хазяйка будинку?

— Ні. Але я буду нею! — я хапалася за той факт, як за рятівний круг.

— От коли будете, тоді й приходьте. Ми без офіційного запиту від власника не виїжджаємо.

Це було тупиком. Я відчувала, як у грудях наростає паніка. Я зробила глибокий вдих, витягла з гаманця п’ятисотку. Не впевнено простягнула купюру чоловікові; сумління стискало пальці. Але інакше я не виберуся з цієї діри.

— Може, ми знайдемо якийсь вихід? — тихо, майже пошепки прошепотіла, озираючись довкола, щоб зайві очі не побачили момент хабаря. Чоловік хитнув головою, зиркнув по сторонах, теж перевіряючи, і непоказово взяв купюру.

Вихід є. У вашому селі живе один електрик. Колись у нас працював, тепер своїми підробітками займається. Ідіть до нього. Він вам допоможе. Бо наша бригада без офіційного звернення не приїде.

Впевнено відірвав аркуш з блокнота, щось нашкрябав та простягнув мені зім’ятий клаптик паперу.

— Дякую… дуже дякую.

— Та йдіть уже, бо ще хтось побачить, — пробурмотів він і швидко відвернувся до монітора комп'ютера.

***

Після усіх закупів — продуктів, посуду, теплого одягу, фарби для паркану та ще бог зна чого, що зручно, пакет за пакетом опинялися у моєму багажнику. Завершивши усі справи я поїхала за вказаною адресою. Мій майбутній рятівник та по сумісництву електрик жив біля підніжжя гори. На краю селища, але ще не так далеко, як знаходився мій будинок.

— Агов! Є хтось? — гукнула я, постукавши по старих дверях.

Тиша. Але запах хліба, розкладені інструменти й увімкнений самотній ліхтарик на асфальті свідчили: господар десь поруч.

— Чого си швендаєш? — раптом пролунав за спиною хриплий голос з помітним діалектом. Я різко обернулася й мало не відскочила. Переді мною стояв високий чоловік років шістдесяти: широкі плечі, втомлений погляд, мішки під очима, сива борода. На робі — мазут, на руках помітні мозолі. Було зрозуміло, це людина, яка все життя працює руками.

— Я… шукаю електрика... Мені ваш контакт дали в службі електропостачання.

— Чом не лишили звернення? Бригада би приїхала, та й усе зробила, — буркнув він та потягнувся за ліхтариком.

— Бо я ще не власниця. Будинок переходить мені через пів року… А жити без світла — ну… я не можу. Дуже прошу, допоможіть.

Він довго дивився на мене, ніби зважував щось. Потім витер руки ганчіркою.

— Та шо там у вас сталося?

— Немає світла ніде. Розетки теж не працюють.

— Знаєте, де то є? — Я знітилася, бо не пам'ятала адреси.

— Ні… — Він розсміявся. — Йой, шо то за хижа, де си живеш та й адреси не знаєш?

Я знітилася ще більше, щоки залив румянець. Так, будинок не був в ідеальному стані, але щоб називати його хижою...

— Та не беріть до серця. Вибачте, якщо вас образив. Просто дивуюся, як можна жити та й не знати, де си живете. Приходьте за дві години. Закінчу коло машини, тей поїдемо подивитися, шо у вас там з електрикою, — відповів чоловік, а я в голові прокручувала ледь не кожне слово почутого. Якби він говорив трішки швидше, були усі шанси того, що я не зрозуміла б нічого.

***

По приїзду додому, в першу чергу я не стала розпаковувати речі. Навпаки взяла ганчірки, миюче та пішла бойовою ходою оголосити війну пилу, який накопичувався тут роками, але ніяк не днями. Саме це мене бентежило найбільше. В листі було сказано, що тітка померла понад два тижні назад, але пил та павутина в кутках свідчили про те, що до будинку ніхто не заходив щонайменше рік. Можливо, жінка жила в будинку пристарілих, з надією подумала я, шукаючи бодай одну ниточку здорового глузду.

Відчинивши двері до будинку, я відчула холодок, що пробіг по шкірі. У домі було холодно, ніби стіни дихали минулим і самотністю. Я торкнулась запиленого столу, стін, вікон. Попереду було багато роботи. А ще — дивне, невидиме відчуття чиєїсь присутності не полишало мене в жодному куточку дому. Наче хтось чи щось стежило за мною. Перстень на пальці раптом став теплішим, і я здригнулася.

— Що це в біса таке, — прошепотіла я собі, підніс, стягуючи перстень. Марно — він сидів як рідний та не хотів злазити ні на міліметр.

— Не час нервувати, — більше заспокоюючи себе, промовила я.

З кожним помахом ганчірки шар за шаром пил зникав зі старенької кухонної стінки, павутина одним помахом зникала з кутків. А воду доводилося виливати так часто, що через дві години, коли настав час їхати по чоловіка, щоб той глянув до електрики, я не впоралася навіть з прибиранням кухні до кінця.

Як і було домовлено, в зазначений час я увійшла на подвір'я. Чоловік саме крутив гайки під машиною, але почувши мої кроки, вийшов та промовив:

— Йой, ви швидко приїхали.

— Так, як і домовились, через дві години я у вас.

— Та видно, я си запрацював. — Чоловік виліз з-під машини, струсив бруд зі своїх штанів, сорочки та запитав: — Ну, їдемо?

— Так, сідайте.

Дорога була мовчазною. Я захоплювалась краєвидами, які перед нами відкривав підйом: гори стояли величними тінями, небо темніло, і здавалося, що світло тут з'являється лише за бажанням самих гір.

В мовчазному складі ми увійшли в будинок, і чоловік відразу приступив до пошуків. Дістав свої завчасно взяті інструменти, пройшовся по розетках, вимикачах. Ретельно оглянув проводку. Вийшов на вулицю і швидко повернувся назад. Ще раз оглянув зал і увійшов у кладову біля кухні.

Раптом у кухні спалахнуло світло, і я заглянула до нього.

— У вас лиш щиток вибило. Я го вже зробив.

Я шоковано поглянула на чоловіка, потім на світло, що світило.

— Тобто… це все?

— Та то пусте, — відмахнувся він. — Але проводка у вас стара, йой дуже стара. На чеснім слові тримається. Треба міняти геть усю.

Правду кажуть: якщо стається щось погане, то за ним обов'язково буде ще ряд неприємностей.

— Ви можете замінити? Я заплачу, скільки треба.

— Хижа велика. Роботи буде багато. То займе кілька тижнів, а може, й місяць. Пилюки буде — йой, море. Хоч, видно, її у вас і так не бракує. Штробити доведеться майже всі стіни. Тож мусите бути готові, що тут буде як після вибуху.

Я вдихнула. Вперше за весь день мені захотілося сісти та передихнути. З моменту переїзду цей будинок забирав усі сили, час та ресурси.

— Я… я витримаю. А у вас є час, щоб якнайшвидше приступити до роботи?

— Та час є, але є один нюанс. Скажіть-но… — він замовк, ніби щойно про щось згадав. — А як вас звати?

— Магдалена! — заливаючись краскою, промовила я; це ж треба було не запитати бодай ім'я чоловіка.

— А мене Іван Михайлович. Так от… скажіть мені, ви таки хочете тут жити? Бо той дім… він недобрий.

Я здригнулася та поглянула в повному нерозумінні на чоловіка. Перстень знову нагрівся, наче попереджав, або сповіщав, що він усе уважно слухає.

— Що ви маєте на увазі? — тихо запитала я.

— Таке іноді себе тут відбувалось, — пробурмотів він, махнув рукою та додав. — Але то вже не моя справа. Як надумаєте, заїжджайте. Я все зроблю.

Він озирнувся ще раз. Погляд повільно ковзнув по старих стінах, темних кутках, завішаних павутиною, а тоді зупинився на персні на моєму пальці. На мить його обличчя змінилося. У погляді блиснулось щось нове та загадкове. Наче він знав щось таке, чого не наважувався сказати вголос.

— До зустрічі, Магдалено, — промовив чоловік, залишаючи мене в будинку наодинці. Можливо, на перший погляд так і було, але десь глибоко в середині я відчувала, що не сама.