розділ 3

Оскільки Наталка  вже побачила всі пам’ятки у Хартумі,
вона сиділа й знову працювала над порєктом. 
Її покликав батько й сказав, що їм доручили летіти в село,
бо тут робота завершена.
Дівчина була у захваті, і вже за кілька днів
усією командою вони летіли на Ан-2 у глибинку.

Вони приземлилися на невеличкому майже порожньому полі.
Вийшли з літака — їх зустріли кілька людей і повели
в маленьке африканське село.

Те, що Наташа побачила, здавалося сном:
хатини-шалаші, глиняні стіни, солом’яні дахи.
Звісно, про цивілізацію, а тим більше — про інтернет,
не могло бути й мови.
Поруч текла велична і давня ріка Ніл.
Недалеко від села височіли могутні баобаби.

Їх поселили в хижині майже біля самої ріки.
Наташі не було чим зайнятися, і вона, познайомившись
із місцевими мешканцями, стала малювати їх —
день у день.
А батько тим часом обприскував поля,
щоб знищити нашестя сарани.

Одного разу, коли вона малювала дитину,
до неї підійшла літня жінка.
Її звали Ашанті.
Вони розговорилися, жінка добре знала англійську!   їй сподобалися картини Наталки.

— Ти дуже гарно малюєш.
Ти не думала стати художницею, щоб заробляти цим?

— Думала, навіть намагалася домовитися з музеєм
про невелику виставку, але, на жаль, їм не підійшло.

Якось у Наташі розрядився планшет,
а зарядити, звісно, було ніде.
Це її страшенно розлютило.

Увечері Наташа рано пішла спати, їй було нудно.
Вдалині чулося, як батько з хлопцями
грав на гітарі та співав під гарячим африканським небом.
Вона вже засинала, коли її раптом розбудила Ашанті:

— Гей, прокинься, ходімо, я тобі щось покажу!

Вони вийшли з села й попрямували до ріки.
Там на них чекав чоловік у дивному одязі
та з капелюхом, прикрашеним пір’ям,
наче у шаманів.

— Познайомся, це Бакарі, наш шаман і провидець.

Він запросив сісти й випити чаю біля Нілу.
Наташа сіла на камінь і зробила ковток.

— Навіщо ви мене сюди привели? Я хочу спати.
І як мені дістатися до міста, щоб зарядити планшет?
Я не можу малювати, не можу закінчити проект,
який мала здати під час відпустки.
Фух, добре хоч, що ми через 4 дні повертаємось у Хартум.

Бакарі відповів:
— Ми привели тебе, щоб ти відпочила.
А найближчого міста тут нема.
Щоб до нього дістатися — треба знову летіти.
Але бензин закінчився. Вам доведеться трохи затриматися.

— Що? Як це — закінчився бензин? І що тепер робити?

— Спершу заспокойся.
А по-друге, озирнись навколо…

І тут сталося диво.
Чи то чай із трав подіяв, чи то накопичений стрес,
але Наташа раптом почула музику.  

То було не просто звучання.
Спершу — тихий перебір струн, схожий на гітару її батька,
але водночас чужий, первісний,
наче відлуння  Уд й стародавньої ліри.
Десь у глибині з’явився глухий удар барабана,
що відбивав ритм самого серця Африки.

Звуки ставали дедалі голоснішими,
наче народжувалися не ззовні,
а всередині її голови.
Хори голосів підхопили мелодію —
це була не пісня людей, а спів ріки,
спів Нілу, вічної води.

Над нею розгорнулося нічне небо,
густе, як чорне оксамитове шатро,
усіяне міріадами зірок.
Місяць віддзеркалювався у воді,
тремтів срібним сяйвом,
і Наташа відчула, що музика й світло
вплітаються в одне ціле.

Вона дивилася на Ніл —
і ріка ставала дорогою між світами.
З потоку виринув човен:
дві постаті стояли та гребли веслами,
а під навісом сидів юнак у білому вбранні
з двома жінками.
Вони співали, і разом із піснею
лунав дзвін дзвіночків, шелест прикрас,
наче саме повітря перетворилося на інструмент.

Звуки підхопили Наташу,
підняли над рікою,
понесли у глибину ночі,
показуючи їй таємну красу Африки.

І раптом камінь під нею заворушився.
Зойкнувши, вона підвелася й побачила,
що сиділа не на камені, а на величезній черепасі.
Ашанті та Бакарі розсміялися:

— Вважай, це було твоє посвячення!

Вони сміялися й розмовляли аж до світанку.

Коли розмова стихла й дівчина вже хотіла піти спати,
її зупинив Бакарі.

— Я розумію, у тебе стрес.
Ти опинилася у незвичному світі.
Так, у нас немає благ цивілізації.
Але саме тому ми навчилися
цінувати кожну мить,
кожну зірку,
кожну тінь від баобаба.

Ти шукала натхнення десь далеко,
у містах, у музеях,
але воно — ось тут, поруч.
у сріблі Нілу,
у шелесті нічного вітру.

Не можеш малювати на планшеті?
Малюй вуглем на стіні хижини.
Малюй пальцем на піску.
Пиши слова у щоденнику.

Твоя виставка тепер не у музеї,
а у цьому селі.
І її куратор —  Життя.

Роздратування, яке ти відчуваєш, —
це останній подих старого «я»,
що чіплялося за гонку цього життя.
Видихни його.
І вдихни повітря Африки.
У ньому — твої нові картини.

Сьогодні тобі відкрилося обличчя Великого Нілу.
Тобі сподобалося те, що ти побачила?

— Так, звісно… — тихо відповіла Наташа. —
Але скажіть… що було у тому чаї?

Бакарі засміявся:
— Лише чай… і трохи меду.

— Ну ходімо. Тобі треба відпочити.