Моє знайомство з побутом піаніста
Квартира піаніста виявилася на диво меншою, ніж я очікувала. Все виконано у світлих кольорах, окрім кімнати, де був величний рояль. Вона була обставлена в темно-зеленій гамі, від чого складалося враження, що я перебуваю в лісовій оазі. Рояль – ось він - винуватець усіх цих подій, за які я мабуть маю бути вдячна. Видно було, що він активно експлуатувався, але й доглядали за ним так само ретельно.
- Христю, я готую каву чи чай? – пролунало з кухні.
- Так, давай каву, - я пішла на голос і шум кавомашини, перериваючи свої недоречні помисли. По дорозі мене зупинила картина, яка висіла на стіні – нескінченне лавандове поле на фоні чистого неба – я одразу уявила літній теплий вітерець і тягучий, насичений аромат квітів, який обіймає, наче кохана людина. Я так замріялася, що не помітила, коли ззаду підійшов Стефан.
- Красиво…
- Що? – я розгублено глянула на чоловіка.
- Картина кажу гарна.
- Так, дуже гарна, я обожнюю лаванду.
Хоч він і говорив про картину, та його погляд весь цей час бігав по моєму обличчю, наче намагаючись віднайти там якийсь одному йому відомий сенс. І я не втрималася.
- У мене щось на обличчі? – запитала я торкаючись пальцями своєї щоки.
- Ні, ні все ідеально.
- А чому ти тоді так дивився? – стало ніяково.
- Кава готова, пішли смакувати, - ми попрямували на кухню.
- Ого, яка в тебе весела кухня!
- Якщо під веселістю ти маєш на увазі тисячі різношерстих робіт моїх друзів-художників, тоді так – це дуже весело. Особливо, якщо посеред ночі якась із картин вирішить впасти.
Ми сіли за столик і я прийнялася розглядати всі ті картини на стінах: якісь були в реалістичному стилі, інші – в стилі експресіонізму, ще одні – явно пропагували кубізм або належали до футуристичної течії. Та найбільше мою увагу привернула картина виконана в романтичному стилі – здавалося повністю рожеве тло, яке складалося з дерев сакури і їх квіток – наче зародження нового життя, нового життєвого розділу, нового кохання.
- Де ти весь цей час був? – нарешті я не витримала і задала питання, яке мене найбільше хвилювало – і чхати мені на гординю чи самоповагу, про яку торочать різні гуру і деякі з моїх знайомих.
- А ти помітила мою відсутність? – хитро запитав він.
- Складно не помітити, коли ніхто не грає за стінкою.
- А, ну так, - він похмурнішав чи мені здалося? – Я їздив за кордон до сестри в гості, - якщо до цього він постійно з усмішкою зазирав мені в обличчя, то тепер його очі не відривалися від кухлика з кавою. Дивно.
- Я щось не те запитала? – я намагалася зрозуміти, звідки така зміна.
- Все гаразд, Христю. Я тобі дещо привіз, - на мій подив Стефан підхопився і кудись помчав, щоб через кілька секунд шарудіння і грюкання вручити мені продовгуватий пакунок. – Відкривай, сподіваюся тобі сподобається, сестра сказала, що це найкращі і вона сама такими користується. До речі, картину, яка тобі сподобалася, з лавандою, вона створила.
Я нічого не розуміла, але відкрила пакунок. Всередині були фарби. Ні, не просто фарби, а найкращий і найякісніший набір фарб, які мали коштувати ледь цілий статок!
- Дякую! Але навіщо? Вони ж коштують…
- Нічого не знаю, користуйся в задоволення і сподіваюся в скорому часі побачити ще кілька твоїх робіт. Чи може ти покажеш ті, що не були виставлені на твоїй кухні?
- Так, звісно, у мене ще є роботи, покажу, в будь-який час, коли захочеш, - я усміхнулася, коли Стефан знову сів за стіл навпроти мене і взяв кухлик з кавою до рук. І знову так дивиться, наче…незнаю. Підозріло він якось дивиться, і все тут. І ще й сестрі своїй про мене розповів...
- Слухай, Христю, а ти не хочеш прогулятися після кави? Мені дещо треба придбати в Торговому центрі, а ти б дуже допомогла з вибором.
- Та без проблем, я залюбки допоможу, - хоч я і мала ритуал щосуботи малювати, але сьогодні натхнення вже точно не прийде, тож, чому б і ні?
- Тоді я швиденько в душ, а ти почекай, почувайся, як вдома! Хоча ти і так майже вдома.