1 / 1

Пролог

Листопад 2010

Пам’ять - найжорстокіше, що є на землі. Саме вона підіймає з глибин почуття, емоції, які здавалось, ти остаточно поховав. Але не все так просто.
Альона Стежкіна сиділа у своєму кабінеті в музичній школі, де працювала останні шість років і як завжди згадувала те, що не повернути. Чи то дощ за вікном навіяв спогади, чи то наближення свят, але пам’ять повернула її в ті далекі дні, коли вона була молода, дурна і безмежно щаслива. Їй пригадався її перший хлопець. Він дивився на неї своїми великими широко розплющеними блакитно-синіми очима. Її перше кохання. З ним вона пізнала, що таке бути коханою і бажаною.
Він завжди виринав з глибин пам’яті, як бісеня з табакерки. Як же це було давно. Неначе в минулому житті.
Холодний листопадовий дощ, зрідка зриваючись із темних, низько опущених небес, сніжинками нагадував, що неминуче наближається зима, а з нею і зустріч однокласників. Зустріч, на яку їй не хотілось йти. Але єдина подруга і колишня однокласниця, а тепер ще й кума в одному лиці - Світлана Железняк (по чоловікові Недільська), за останні пів року нагадувала про цю зустріч, разів з десять. Так що сказати, що вона забула про цю подію, не вийде. Якщо бути відвертою, то Альонці Стежкіній не хотілось бачити тільки одну людину... Івана Ступку. Залишалось сподіватися, що він не прилетить.
За вікнами дощ посилився. Сильний, поривчастий вітер застукав гілками дерев у скло й Альона повернулася в реальність. Через дощ, учень швидше за все не прийде. Варто подзвонити й уточнити. Альона Степанівна дістала мобільний телефон з кишені піджака.
«- Світлана, дзвонила... Треба передзвонити, - подумала вона, але набрала номер учня».
На тому кінці відповів хлопчик років десяти.
- Михась, ти ще вдома?
- Так, Альоно Степанівно, на вулиці дуже сильний дощ.
- Так, я бачу. Тобі сьогодні краще залишатися вдома. Отже, закріпи пройдений матеріал, і зустрінемося наступного вівторка. До зустрічі, Михайле.
- До побачення, Альоно Степанівно.
Альона вимкнула телефон і стала збиратися додому. На порозі музичної школи, вона відкривши парасолю, почула дзвінок телефону. Дістала його з кишені пальто, і відповіла:
- Привіт, Свєтік. Вибач, що раніше не передзвонила. Не могла.
- Учні дістали?
- Та ні. Сьогодні день відносно спокійний. П’ятниця.
- Ти пам’ятаєш, що завтра ми з Галиною зустрічаємося в кав’ярні? Я вас обох сто років не бачила.
Альона посміхнулася.
- Так, я пам’ятаю. До завтра, - і відключилася.

*** * ***

Дорогі мої читачі.

Не забуваємо, підписуємося на мою сторінку. Вам не важко, а мені буде приємна ваша увага до моєї скромної праці. Ставте вподобайки, якщо сподобалася історія.

Приємного читання...

Завжди ваша,

Ольга Черевченко