ІІІ розділ

З юнацьких вуст, тремтячих і тонких, зриваються перші слова невмілих і до сміху грандіозних віршів. Перший із них, який Марк вибрав для свого коридорного дебюту, був купою романтичних слів, із кульгавою римою і неправильними наголосами. Зазвичай такі вірші стають обличчям типових збірок молодих авторів, які ледве закінчили школу і мали єдину проблему — любов або непорозуміння з батьками. Випадок Марка був типовим. Можливо, його юна душа поєднувала в собі чисту любов до когось такого ж загадкового; а може, його суворі батьки, які «нічого не розуміють у житті», знову і знову влаштовували лекції з моралі. І щось із цього викликало у Марка палке бажання виплеснути емоції на папір. Виплескував він їх швидко, не перевіряючи на помилки чи риму. Він вважав, що поганий і сирий вірш робить те, чого не зробив би літературно правильний: він оголює почуття, об’єднує читача та автора.

Коли в юнацькому вірші вистрибнули слова «любов» і «надія» — Еріка здригнуло. Його суворе обличчя скривилося ще сильніше, і він хитнув головою, наче стримуючись від уїдливих коментарів. Літератури він багато не читав, але якщо мав змогу — віддавав перевагу чомусь більш реалістичному, на його погляд. У бібліотеках Гройсман проходив повз книги з романтичним сюжетом, при цьому негативно відгукуючись про «наївного» автора.

Ерік чудово знав, що автор не наївний. Він знав, що любов — це головне почуття, яке керує всім живим на планеті. Проблема була лише в тому, що він не любив, коли ним керують. Коли любов забирає шанс тверезо мислити і вчиняти за допомогою холодного розуму. Це дратувало Гройсмана і сильно заважало йому в житті. Він тікав від любові далі й далі, щоб вона не робила боляче йому та іншим, але вона все одно хапала його за руку й вела в особисте пекло, змушуючи проходити одне й те саме з різними людьми.

Поки Марк читав перший вірш, Маркус намагався стримувати кашель, щоб не заглушити якесь важливе слово в тексті, який юнак і так читав дуже ніжно й тихо. Вочевидь, це був образ романтика, який звертається до коханої голубки. Коли нарешті останнє слово злетіло з губ Марка, він посміхнувся і глянув на чоловіків, очікуючи коментарів. Але почув з одного боку кашель, а з другого — глибокий видих.

— А є щось, окрім сопливих віршів? — пробурмотів Ерік і скоса глянув на теку з віршами в тремтячо-блідих руках Марка.

— Ну... Є ще недописаний, — невпевнено відповів юнак і, закусивши нижню губу, почав гортати листи. — Це вірш, який я готую на молодіжний конкурс району.

Гортання сторінок спинилося, коли на папері з’явився напис «Майбутнє». Багато рядків було суворо й із зусиллям перекреслено чорною ручкою — невдалі спроби Марка вигадати правильне висловлення думок, напевно.

Під цими перекресленими рядками був маленький стовпчик тексту. Марк глибоко вдихнув, ніби стрибаючи з берега в темну, холодну воду, — і почав читати.

Хай дорога не завжди пряма,

І буває важко — не до сміху,

Та варто вірити: усе це не дарма,

Світло є. Ми є. І ми — встигнем.

Він замовк. У коридорі стало тихо — так тихо, що стало чутно, як десь далеко, за кілька поверхів унизу, щось гуде. Першим поворухнувся Маркус. Його сухі, потріскані губи розтягнулися в слабкій, майже прозорій посмішці. Зусилля, якого це йому коштувало, було помітне лише по тому, як напружилися жовна на виснаженому обличчі. Він подивився на Марка — не так, як дивляться на випадкового сусіда по черзі до кабінету, якого бачиш уперше й востаннє. Не так, як дивляться на людину, з якою просто звели обставини. Він подивився інакше. Так дивляться на сина, який приніс із вулиці подряпані коліна й уперто, ковтаючи сльози, каже, що не плакав.

— Встигнем, — прошепотів Маркус. Його голос був схожий на шелест старого паперу — сухий, ламаний. Але в ньому не було ані крихти жалю чи зневіри. Він просто повторив останнє слово — ніби пробуючи його на смак, перекочуючи в роті, як гірку пігулку, що раптом виявилася солодкою. І посміхнувся ширше, так, що в кутиках очей зібралися промінчики зморшок.

Марк піднявся, притискаючи теку до грудей — так міцно, ніби в ній був не папір, а щось крихке й невимовно дороге. Його пальці побіліли від напруги. Очі юнака метнулися у сторону Еріка, очікуючи його коментаря.

Ерік нічого не сказав. Він важко видихнув. Повітря вийшло з його легенів із низьким, грудним звуком — чи то стогоном, чи то полегшенням. Його широка, масивна спина, що нагадувала скелю, повільно відкинулася на спинку стільця, від чого дерево жалібно скрипнуло і прогнулося. Потім Ерік простягнув хвору ногу вперед — обережно, повільно, все ще чекаючи того звичного, гострого, мов удар струмом, прострілу. Болю не було. Вірніше, він був, але десь далеко — ніби за товстим, звуконепроникним склом. Ніби вірш Марка створив навколо нього кокон, у який не могло пробитися навіть його хронічне страждання.

Він глянув на свою ногу так, ніби бачив її вперше в житті — з подивом дослідника, який виявив, що старий, забутий механізм раптом запрацював. Повільно поворушив пальцями всередині стоптаного черевика. Потім перевів погляд на Марка. Не посміхнувся — його обличчя взагалі рідко вміло посміхатися, воно було створене для суворості, для боротьби. Але щось у ньому ледь помітно зрушилося — на міліметр піднялася брова, розгладилася глибока складка між бровами, — і Марк це побачив. Цього було достатньо. Більше, ніж достатньо.

Усі троє все ще мовчали, з'єднані невидимою ниткою спільного переживання, коли десь у глибині коридору пролунали кроки. Швидкі, ділові, карбовані — зовсім не такі, як у тих, хто чекає. Вони наближалися! Хтось ішов сюди — і цей хтось явно знав, куди й навіщо.

Усі троє одночасно, як за командою, повернули голови на звук. Маркус підібрався, і його посмішка згасла. Ерік насупився, і його обличчя знову стало схожим на камінь. Марк притиснув теку до грудей іще міцніше.

З темряви коридору виринув чоловік років сорока, в простому сірому піджаку, з картонною коробкою в руках. Він ішов, дивлячись під ноги, обминаючи протерті діри в лінолеумі за звичкою — було видно, що ходить тут щодня. Порівнявшись із трьома чоловіками, він спершу не звернув на них уваги — просто простягнув руку до дверей.

І завмер.

Рука зависла над ручкою. Він повільно обернувся — не до них, а кудись убік, ніби збирався з духом. Потім опустив коробку на підлогу й випростався. Його обличчя виражало не злість і не співчуття, а якусь глибоку, застарілу втому людини, яка вже десять разів це пояснювала.

— Господи, — сказав він тихо, дивлячись кудись у стелю. — Тільки не кажіть, що ви в цей кабінет.

Тиша. Троє чоловіків дивилися на нього так, ніби він щойно вийшов із тих самих дверей, на які вони дивилися півдня. Працівник перехопив їхні погляди й важко зітхнув, глянувши на кожного з чоловіків. Його обличчя раптом пом'якшало. Не тому, що йому стало шкода. А тому, що він це вже бачив. Багато разів.

 

— Тут ремонт, — сказав він уже спокійніше, майже буденно. — Другий місяць уже. Кабінет на першому поверсі, ліве крило. Оголошення он висить.

Він кивнув кудись убік, і всі троє, самі того не бажаючи, простежили за його поглядом. На стіні, трохи осторонь від лампи, висів пожовклий аркуш паперу, приклеєний скотчем. Ніхто з них не бачив цього оголошення. Ніхто навіть не подумав шукати очима щось, окрім дверей. Частина літер розпливлася від вогкості, але все ще можна було розібрати: «У зв'язку з ремонтними роботами прийом громадян тимчасово здійснюється...»

Працівник знизав плечима, підняв коробку і штовхнув двері плечем. Вони відчинилися легко. За ними було видно порожню кімнату без меблів, обдерті стіни, шматки штукатурки на підлозі. Звичайний ремонт. Ніякого монстра. Ніякої прірви. Просто порожнє приміщення, в якому пахло фарбою і пилом.

Він зник усередині. Двері залишилися відчиненими. Чути було, як усередині глухо стукнула об підлогу коробка, потім кроки, потім шелест паперів.

Маркус тихо засміявся. Його сміх одразу перейшов у кашель, але навіть крізь кашель було чути — він сміється. Ерік повільно перевів погляд із оголошення на свої руки, потім на хвору ногу, потім на двері. Його обличчя не виражало нічого — але в кутику рота щось здригнулося. Марк стояв із розкритим ротом. Його тека з віршами повільно сповзла з колін і впала на підлогу, розсипавши кілька аркушів. Він навіть не помітив.

— То виходить... — почав він і не закінчив.

— Виходить, — спокійно підтвердив Ерік, підіймаючись зі стільця. Спинка за ним жалібно скрипнула, ніби прощаючись. — Ми не там чекали.

— Може, — раптом озвався Марк, підбираючи аркуші з підлоги, — може, ви... може, ми разом підемо? Про всяк випадок. Бо я не знаю, де перше крило.

Ерік глянув на нього — і цього разу майже посміхнувся. Майже.

— Ходімо, поете. Покажеш ще якийсь вірш, поки йтимемо. Тільки без «любові». Домовилися?

Марк посміхнувся і кивнув. Маркус, усе ще посміхаючись своєю слабкою, вицвілою посмішкою, важко підвівся зі стільця. Ерік простягнув йому руку — і хворий чоловік прийняв її. Дві пари очей зустрілися. Нічого не було сказано — та нічого й не треба було.

Вони пішли коридором утрьох: Ерік кульгав, але тепер його кульгавість здавалася не тягарем, а просто ходою; а Марк дріботів поруч, притискаючи теку до грудей і вже риючись у ній у пошуках наступного вірша.

Позаду залишилися три порожні стільці, відкриті двері і час, що вони провели в очікуванні.

Ми встигнемо.