1 / 16

ЧАСТИНА 1 МОБІЛІЗАЦІЯ

Ну і хто тебе кликав, чому ти прийшла,

Стара проститутка, сука—війна?

Хто тобі платить за наші тіла?

Скільки ще тобі треба, яка їх ціна?

Я не хочу вбивати, я хочу любові,

Але ти мої руки замазала кров’ю,

Навчила чуже життя відбирати

І при цьому радіти, а не ридати.

Ти зігнала мене із дивана в окопи,

Телевізор мені замінила прицілом,

І за день я старію, ніби за роки,

За що ти із мене звірюку зробила?

Кузьма Скрябін, пісня “Сука—війна”

З вікна офісу, що виходив на центральну вулицю, видно було сіро-свинцеві хмари, тож день видавався похмурим. Омелян Амбросійович, в імпортному костюмі-трійці сірого кольору, не знаходив собі місця: то скочить до вікна і стоїть, устромивши руки в кишені штанів, то знову сяде у своє крісло, дістане портсигар з шухлядки великого дерев’яного столу з червоного дерева, закурить. Тоді знову підірветься з крісла і до вікна — відчинить його, щоб свіже повітря вигнало запах тютюнового сивого диму, що заполонив розкішний кабінет, клубочачись між шкіряними диваном, столиком з шаховою дошкою та великим дерев’яним столом.

Омеляну Лихохарі було за шістдесят. Сиве рідке волосся намагалося замаскувати вікову лисину. Обличчя, худе та довгасте, скидалось на кінську морду, між близько посадженими очима стирчав ніс у формі бараболі. Хіпстерська сива борода акуратно підстрижена. Омелян Амбросійович був невисокого зросту, але мав грушоподібну фігуру з животом, схожим на кавун.

Що сказати? Старий відповідав статусу місцевого олігарха. З дитинства він ріс без батька, виховувався матір’ю, яка тяжко працювала, щоб прогодувати сім’ю. Скоріше вулиця зробила з нього того, ким він є тепер — людину, що не зупиниться ні перед чим, щоб за будь-яку ціну досягти бажаного. Так з простого продавця дрібного товару Лихохаря всіма правдами та неправдами став власником заводів, кораблів та паровозів. Словом, чергові амбіції не давали спокою «бізнес-вовку з Центральної», змушували раз у раз підніматись до вікна та весь час діставати з портсигара й викурювати цигарки одну за одною. Амбросійович тицьнув на кнопку пульта — звуки новин привернули до себе увагу, бо цього разу сивочолий старий не піднявся і не підійшов до вікна.У його погляді з'явилося щось дивне, можливо, через те, що Лихохаря втупився в екран телевізора. Однозначно, його очі відбивали щось лукаве, нечисте. Збоку виглядало так, ніби лихий сміється.

Амбросійович натиснув на кнопку пульта, і звуки новин привернули його увагу:

— Субота, 26 лютого. Тривають бої за Київ та Васильків. Ворог продовжує завдавати авіаційних ударів по аеродромах та військовій інфраструктурі ЗСУ. З Чорного моря росіянці здійснили запуск крилатих ракет «Калібр» по території України. Третій день російсько-української війни триває в повному обсязі. Ворог отримує гідну відсіч від кращої армії у світі за спроби захопити обласні центри. Населення викриває диверсантів та колаборантів, а західні друзі допомагають дипломатією та рішучими діями.

Ішов третій день повномасштабної війни між росією та Україною. Телевізор уже кілька годин крутив одні й ті самі новини в кабінеті Омелян Амбросійовича Лихохарі. Огрядний сивий чоловік натиснув кілька клавіш на своєму телефоні, виставив його на гучний зв'язок і поклав перед собою на стіл. Його пам'ять тримала кілька важливих номерів, власники яких були «перстами вказуючими» для всієї країни. Свого часу Омелян підкупив цих людей, а вони сприяли ухваленню законопроєктів, що зменшували податки для його бізнесу.

Після кількох гудків Омелян вимкнув телевізор, що висів навпроти великого стола з червоного дерева, відклав пульт і глянув на настільний годинник. Спробував розгледіти час, але без окулярів і за тьмяного освітлення це було непросто.

— Алло, Пашинський, як ся маєш, дорогий? — розпочав Омелян.

— Твоїми молитвами, Амбросійович, — пролунав у відповідь голос.

— Що думаєш, Палич, про цей хаос? — Омелян різко змінив тему.

— А що тут думати? Війна. Виїжджаю з Києва, і тобі раджу тікати зі свого, — відрізав Пашинський.

— Палич, саме зараз треба почати передвиборчу кампанію. Настали сприятливі часи, щоб увірватися з розмахом у Раду.

— Є якісь ідеї? — здивовано перепитав Пашинський.

— Дивився я новини пів дня, і ось що мені спало на думку. Наш народ любить героїв! — очі Омеляна примружились, на обличчі з'явився хитрий вираз, як у лиса.

— І як це нам допоможе виграти на виборах? — голос по той бік дроту звучав спантеличено, але водночас із цікавістю.

— Треба створити батальйон і поставити командувати цим батальйоном свою людину, — продовжив Омелян.

— Та не томи вже, Амбросійовичу, кому здався твій батальйон і як це пов'язано з виборами? — відчувалося, що Пашинський був на межі нетерплячки, але водночас його зацікавила ідея.

— Зліпимо з цього персонажа героя. І хай несе переможний прапор на вибори.

— Так, піпл точно це схаває. Наш народ героїв любить. Ну ти голова, Амбросійовичу! В тебе є кандидат з досвідом АТО? — голос Палича наповнився емоціями.

— Є один бухгалтер, колись мав військову кафедру при союзі. А зараз війна все спише. За кілька днів сформуємо батальйон і передамо його під якусь бригаду, — відповів Омелян, задоволено продовжуючи свою гру.

— Ну дай Бог, дай Бог, Амбросійовичу! — відповів Пашинський, не приховуючи задоволення.

— От і добре. Тому й набираю тебе, Палич, скоро будеш прем’єр-міністром, а поки в Міністерстві оборони постав питання з присвоєнням йому звання — підполковник! — Омелян продовжував обробляти свого співрозмовника.

Після розмови з Пашинським Омелян перевів погляд на шахову дошку, що стояла на маленькому столику біля шкіряного диванчика. Він піднявся зі свого крісла, підійшов до шахів і переставив пішака вперед.

Хоча Пашинський був впливовою фігурою серед можновладної верхівки, Омелян Амбросійович бачив у ньому лише інструмент для своїх маніпуляцій.

— Наступним кроком треба погодити кандидата з мером міста, — промовив він собі під ніс.

Натиснувши кнопку виклику секретаря, Омелян проговорив у внутрішній телефон:

— Людочко, підготуй автомобіль до центрального входу. І ще, мене сьогодні більше не буде — усі записи перенеси на завтра.

— Добре, пане Лихохаря! — відповіла секретарка.

Відпустивши кнопку, Омелян підійшов до шафи біля вікна, відчинив дверцята і дістав своє сіре довге пальто. Накинувши його разом із кашкетом, він вийшов зі свого кабінету, готовий продовжувати власну гру з наступною фігурою на шахівниці влади.

***

«Захоплення України в триденний термін для путлера провалилося, як риба, що задихається на березі. Очікування русні не виправдались: залишилися без квітів, натомість отримали по повній: байрактарами, джавелінами та свинцем» — Сем у думках крутив своє динамо.

Сем — тридцятишестирічний чоловік середнього зросту, з худорлявим обличчям і такою ж статурою, відзначається спокійним характером. Звичайний оператор “Нової пошти”, він виконує свої обов’язки у тривожному режимі (зазвичай у його відділенні було 3—4 працівники, але з початком війни вже третю добу працюють по одному), адже потік посилок різко знизився. Багато вантажів потрапили під ворожий обстріл — посилки просто згоріли. Надходять тривожні звістки про ракетні обстріли терміналів (великих сортувальних станцій "Нової пошти", є жертви серед працівників. У відділення вже третю добу поспіль приходять люди, яким треба отримати гроші, перевести з картки в готівку, дарма що за цю послугу пошта бере значний відсоток.

Сервіс — один із важелів будь-якого бізнесу для збільшення доходів, особливо в момент надзвичайних подій. Історія пам’ятає «золоту» лихоманку, під час якої в Каліфорнії заробляли не золотошукачі — лише одиниці з них збагатилися, тому що знаходили золото в копальнях, а інші помирали. В основному гроші заробили ті, хто продавав кайла, намети та їжу за завищеними цінами. Ті, хто забезпечував сервіс у цих наметових містечках, гарантовано заробили гроші.

Коли почалась повномасштабна війна 24 лютого, у країні виникла схожа ситуація, але ризики змінилися. Раніше ризикували отримати досвід, вкладаючи свої кошти в сумнівні проєкти. Тепер же заради виживання ми йдемо ва-банк: на кону найдорожче — життя! Банки в місті не справлялись із потоками клієнтів, до банкоматів стояли кілометрові черги. Уже третю добу переселенці, які тікали від війни, штурмували відділення, щоб забрати хоч якісь гроші. Прийшла молода пара, кажуть:

— Видайтє, пажалуста, дєнєг, нада заправіть машину, ми с Харькова, там капєц, што творіцца возлє етіх банкоматів. Нєвазможна снять налічку…

— Вам пощастило, адже перед вами клієнт заплатив кілька тисяч за свій пакунок, тож гроші будуть, — повідомив Сем.

Відділення зазвичай мало гарний потік посилок, тому у сейфі завжди водилася готівка. Але з початком цих подій уже третій день поспіль там було лише кілька тисяч на розмін. Сем потягнувся до сейфа по банкноти.

На заправках аншлаг, ніде яблуку впасти, паніка охопила країну. Речі, які донедавна не привертали особливої уваги, здавалися банальними, тепер, під час війни, викликали ажіотаж серед населення. Кожен намагався якнайбільше запастися предметами найпершої потреби. Стабільність похитнулася, обриси “завтра” розмивалися, ставали невизначеними.

Було близько 16-ї години. Сем підняв голову до свинцевого небосхилу, його увагу привернули чорні круки, що сиділи на змоклих гілках дерев. У цей момент два винищувачі полетіли над містом на північ (імовірно, до столиці) на бойове завдання. Вони кружляли над містом з початку агресії, кілька разів на день. Дивлячись на них, оператор “Нової пошти” занурився у свої думки, відчуваючи тривогу за майбутнє. Уява малювала зовсім не оптимістичні картини. Роздуми перервав телефонний дзвінок від мами:

— Сину, до сільської ради надійшло понад 500 повісток про мобілізацію...

— Мчу додому! — відповідь була миттєвою: і так усе зрозуміло, двічі просити не довелося б.

Сем присягнув на вірність українському народу ще 2011 року під час строкової служби. До того ж у свої 36 він уже давно навчився відповідально ставитися до важливих речей та доводити почате до кінця. Про чоловічий обов’язок перед Батьківщиною Сем пам’ятав добре. У ролі Гамлета з його вічним питанням «бути чи не бути» він себе не бачив. Рішення вже давно визріло на підсвідомому рівні.

Кожен із нас обирає: залишитися чи уникнути того, чого не хоче ніхто. Це як із вогнем: «Розпалив не я, але гасити доведеться мені». Свідомість шукає виправдання, створюючи конфлікт між тим, що всередині, і тим, що зовні. Так самообман вплітається в реальність.

Питання «йти чи залишитися» для Сема вирішилося ще 24 лютого. Саме у моменти змін обставин стає видно, хто є хто і як люди обирають діяти.

— Отже, я піду одним із перших, — гордість наповнила його думки.
Зачинивши відділення раніше усталеного часу, Сем за годину вже тримав у руках повістку до військкомату.

— Завтра неділя, підеш до військкомату в понеділок зранку! — повідомила призовника голова сільради, зробивши при цьому відповідний запис про вручення завтрашнім числом.

Сем присвятив увесь вихідний дружині та синові. Увечері прийшли батьки. Практично вся родина зібралася, не вистачало лише старшого брата Семена та його дружини Святославівни. Сім’я брата жила на заході України, та Семен на той момент уже був мобілізований в іншому місті. Обійшлися телефонною підтримкою між братами:

— Бережи себе, Семе, дій з холодною головою, не грай у зайву героїку.

Героїзм полягає в тому, щоб повернутися з війни живим і виховати дітей справжніми українцями.

— Добре, брате, слухаю твій наказ!

— Тримайся, брате!

— Плюс!

Після розмови в хаті запанувала тиша, наче святі пролетіли. Родина усвідомлювала, де завтра буде їхній син, чоловік та батько. У кімнаті повітря наповнилося хвилюванням, настороженістю та материнськими сльозами: двоє синів ідуть на війну!

Приїхавши до комісаріату в понеділок з самого ранку, Сем побачив величезну чергу. Було багато хлопців, які прагнули захищати рідну землю від лютого ворога. Він простояв у черзі цілий день під звуки безперервних сирен тривоги, і нарешті, близько 17-ї години, новобранець отримав нагоду зайти до будівлі військкомату. У кабінеті сиділа жінка з багаторічним досвідом роботи і ознаками радянських наративів.

— Давай свій "воєннік", — наказала вона низьким голосом. — Де працюєш?
— На “Новій пошті” оператором…

— Що, серйозно? Ха-ха! — її яскраво-червоні губи заворушилися від сміху.
— Що тут смішного?

— Хм, ти зловживаєш спиртним?

— А хіба по мені видно, що я люблю пиячити?

— Дивись мені! Бо, якщо дізнаюся, що маєш проблеми зі спиртним, поїдеш у мене в саме пекло... Так от... Завтра о восьмій будь тут із теплими речами та їжею на добу. У місті формується окремий стрілецький батальйон, пишу тебе туди. Але дивись, не підведи мене!

Наступного ранку нічого не змінилося: велика черга, тривога за тривогою. Солдат дістався до військкомату близько полудня. Знову та сама жінка:
— О, це ти?! Стій тут камінцемі чекай на свою групу. Тільки не ходіть далеко. По вас приїде автобус.

Через деякий час по мобілізованих бійців вийшов сержант, який посадив їх в автобус. Як з'ясувалося, вони приїхали не туди, куди потрібно. Новобранців завезли на територію бригади, розташованої в місті. Сержант покликав старшого на КПП, переговоривши з ним, підійшов до групи з шести осіб:
— Ви тепер в їхньому розпорядженні, ось ваші документи, а я поїду далі працювати.
Бійців поставили під стінку казарми, наче для розстрілу:

— Чекайте.

За кілька хвилин вийшов кремезний чоловік з бородою:

— Ви потрапили до доблесної бригади…

— Про що він? Що значить “потрапили”? — зашепотіли між собою новобранці.
— Бачите, вантажиться автомобіль, — причіп наповнювали провізією, водою, боєприпасами. — Сьогодні їдемо на Лисичанськ, і ви разом з нами.
І тут хлопці трохи розгубилися. Ніхто не очікував, що так відразу доведеться їхати в гарячу точку.

— Зачекайте, командире, тут, напевно, якась помилка? — Сем взяв на себе роль лідера. — Нам потрібно в батальйон, а тут, ви кажете, бригада. Нас, мабуть, привезли не туди!

Чоловік у камуфляжі підняв брови, почухав потилицю:

— Мені все одно! Ось ваші документи та бланки, он там ворота, ідіть і вирішуйте свої проблеми, але майте на увазі: оскільки ви військові, можуть бути наслідки… “Бєлие рози, бєлиє рози…” — не потрапляючи в такт, солдат пішов у зворотному напрямку, наспівуючи хіт кінця 80-х.

Узявши документи, група вийшла за КПП. Бійці зателефонували тій самій жіночці з військкомату: добре, що в одного з хлопців був номер її телефону. Пояснивши ситуацію, у слухавці почули:

— Що, який ще Лисичанськ?! Зараз я приїду і вас заберу, будьте на місці!

Чекали начальницю хвилин 30—40. І от із-за повороту з’явився знайомий “пазик”.

— Сідайте, хлопці, зараз поїдемо туди, куди потрібно. Комбат батальйону підполковник Подзигун був у штабі бригади зранку і сказав вас привезти туди, але вже в обід він опинився на території батальйону, не повідомивши мене про це. От і вийшла така накладка... Не сціть в компот, там вишні плавають! — промовила знайома жіночка з військкомату і заторохкотіла в такт автобусному мотору, підскакуючи на ямках та горбочках: — Так буває, коли командир батальйону «піджак», та ще й не розуміє, як керувати особовим складом, бо навіть дня в армії не служив. Батько Подзигуна був головою колгоспу, що вважався господарством-мільйонером, в одному з районів області; завіз кабана на кафедру, так і вирішилось питання з військовим званням. А коли розвалився совок, на горизонті з’явились такі бізнесмени, як Омелян Лихохаря, до якого в ролі бухгалтера прилипнув, як банний лист, Віктор Ілліч Подзигун після того, як Амбросійович розвалив той батьків колгосп, а на його місці створив якийсь підпільний лікеро-горілчаний завод. Ось і тут за нього вирішено з новою роллю і з новим військовим званням — підполковник, тому що між бухгалтерією та управлінням військовим підрозділом є суттєва різниця. Якщо там треба знайти лише дебет з кредитом, то в армії командир несе абсолютну відповідальність за особовий склад та майно батальйону.

Одним словом, бардак, як і в багатьох сферах нашої країни, не минув і військову сферу, тим більше, що йде війна. Ось так через чиюсь недбалість новобранці могли б потрапити відразу в Лисичанськ на передову, без будь-якої підготовки, але, як кажуть, від долі не сховаєшся: що має бути, того не минути. Хто ж знав, що, як їх не крути, мобілізована група новобранців таки потрапить до Лисичанська? Але про це згодом, про все по черзі. Війна не питає твого бажання: ти будеш там, куди покличе Батьківщина та розпорядження вищого військового керівництва.

По прибутті в потрібне місце хлопців почали вносити до штату батальйону.

— Так ти у нас танкіст, правильно? — запитав у Сема чоловік років 55 і вагою кілограмів 120, як з'ясувалось потім — головний сержант роти.

— Так.

— Але в нас нема танків, так що будеш кулеметником в обслузі ДШК.

От так у нас розподіляють в армії: якщо ти танкіст — значить, у піхоту в кулеметники, якщо ти артилерист і розумієшся на цьому, то тебе обов'язково візьмуть куди завгодно, але не в артилерію! Напевно, сучасний підхід у дезорієнтації ворога? До речі, цей самий сержант потім писатиме книжки, як він в АТО ходив у вилазки, у секрет на кілька днів, узявши із собою лише кілька банок згущеного молока, зброю і БК. Той самий, який говоритиме, що в нього 300—х не було (або “доріз”, або “достріл”). Той самий, якому зброю до рук боялись давати, бо в АТО в бік його сина вистрелили, а він узяв “покемон” у руки та розрядив стрічку з 350 набоїв.

Зазвичай будь-які історії та розповіді в подробицях знають тільки ті, хто був поряд, хто може підтвердити факти. Інша справа, коли ти зовсім не знайомий чи не був свідком тих подій — просто слухаєш, як оратор, насолоджуючись увагою інших, підіймає свою самооцінку чи авторитет. Увійшовши в роль полководця на кшталт маршала Жукова, коли рота з новобранцями буде під Сіверськодонецьком, рватиме гланди:

— Ви для нас бумага, і більш ніхто...

Але й про це трохи згодом.

— … будеш кулеметником в обслузі ДШК!

Отак сержант посватав Сема з Дашкою, а комбат у “воєннику” узаконив шлюб. Дашка стала в руках бійця бойовою подругою та жінкою на декілька місяців. І хоча вона довгий час спала непробудним сном на складі, Сем, наче шляхетний козак, узяв її на руки й цим перервав солодкий складський сон. Дашка одразу ж довірилася солдату й вирішила розповісти про себе:

— Будьмо знайомі! Я просто Дашка — крупнокаліберний кулемет ДШК, під набій 12,7×108 мм. Народилась у 1938 році, перший бойовий досвід отримала під час вітчизняної війни 1941 — 1945 рр., від самого початку воювала на всіх напрямках і пройшла усю війну. Я була як станковий, так і зенітний кулемет, на вежах танків та САУ для самооборони машин у разі атак з повітря та з верхніх поверхів у міських боях. 1965 року мене модернізували як ручний кулемет, тож тепер маю приклад. Я показала себе надзвичайно боєздатною і практичною в боях, тому була присутня чи не в усіх локальних конфліктах. А з початком повномасштабної війни з педерацією готова стати й тобі в поміч у боротьбі за незалежність, Семе!

Перший день весни добігав кінця. Сем із хлопцями розмістилися в холодному класі навчального закладу прямо на підлозі, постеливши ватні матраци з жовтими плямами виробництва радянських фабрик. Бійці полягали повністю одягнені та взуті, але на це вояки не зважали, бо були звалені військовою рутиною, хотілось просто поспати.

“От так! Ще вчора спав у теплому ліжку в обіймах коханої дружини, а сьогодні засинаєш під канонади хропіння бойових побратимів”, — подумав Сем. Війна, увірвавшись, перевернула все з ніг на голову...