Червоне мальборо на халяву

Ми вийшли з-за стійки майже синхронно.

Він на секунду завис біля склянки, ніби автоматом хотів узяти її з собою.

Я це помітила.

• Альо. Тут лишається.

Він подивився на негроні трохи довше, ніж треба.

• Звичка.
• Хуйова, - відрізала я.

Вдягнула куртку, вийшли на задній. Холод ударив в лице одразу, як двері за спиною глухо зачинились. Стало тихіше, ніж мало бути в цьому місті. Десь в сусідньому дворі гавкнув пес, і все.

Я пошарила в кишенях, витягла пачку. Гламурні з ментолом. Дорожчі, ніж звичайні, але я їх люблю. Всередині штук п'ять. Не для того, щоб палити, коли можна на халяву.

Глянула на нього. 

• Є цигарка?

Він дістав - червоний мальборо. Звичайний, чоловічий.

• О, - я взяла, покрутила в пальцях. - Міцний.
• А то.
• Та нічого, - я прикурила. - В магазині тонкі є, але свої шкода. Викидати гроші на те, що можна зекономити, - це по-дурному.

Затягнулась. Міцно. Аж в горлі різонуло.

• Бляха, - видихнула я. - Це не цигарка, це двигун.

Він усміхнувся кутиком губ.

• Звикай.
• Не звикну, - я видихнула дим убік. - Тонкі - то для себе. А це... на халяву можна.

Я подивилась на цигарку. Червоний мальборо горів рівно, дим густий. Я згадала, як колись купувала з ментоловою капсулою, давно, ще до того, як все прикрилось. А тепер цей львівський марвел - гидота, не цигарка, а хімія в папері. Але це не важливо. Важливо, що можна не викидати свої.

Затягнулась ще раз.

Він стояв поруч, дивився на стіну бару. Я простежила за його поглядом: плафон над входом, стара труба, тріснута цегла.

• Лампа зараз впаде, - сказав він.

Я глянула на плафон. Висів як висів.

• Вона вимкнена.
• Я знаю.

Він зробив крок до мене і торкнувся пальцями мого ліктя через рукав куртки. Не взяв, не стиснув - просто торкнувся, злегка потягнув до себе.

Я не відсахнулась. Просто подумала: ну, зараз щось буде.

Щось клацнуло над дверима.

Скло луснуло сухо - раз, і осколки сипнули на бетон, туди, де я стояла секунду тому.

Я завмерла. Дивилась на уламки. Потім підняла очі на нього.

Він стояв рівно, рука вже опущена.

• Вона давно була тріснута. Я бачив.
• І не сказав?
• Сказав. За секунду до.

Я видихнула.

• Охуєнно, - видихнула. - Тільки прибери це потім.

Я кивнула на осколки.

Він зиркнув.

• Я?
• А хто? У мене через пів години натовп прийде. Віником махати - не найкраще, що я планувала. Якщо хтось наступить - пів зміни виносити скалки. Якщо поріжеться - взагалі пиздець.

Він мовчав.

Я затягнулась.

• Не дивись на мене так, - я видихнула. - Ти ж знав, що воно впаде. Значить, і прибирати теж знав. От і маєш.

Він ледь усміхнувся.

• Приберу.

Я докурила, розчавила цигарку об землю. Вона довго тліла, аж бісить.

• Дай ще одну, - сказала я.

Він дістав, подав. Я прикурила.

• І що ти тут робиш? - спитала я, не дивлячись на нього. - Серйозно. Ти ж не з місцевих. Я знаю всіх, хто сюди ходить. А тебе бачу вперше.

Він знизав плечем.

• Місто знаю. Бар знаю. Тебе - ні. Поки що.

Я видихнула дим убік.

• Мене нема що знати. Я тут працюю. І все.

Він не відповів. Просто стояв, дивився на мене, наче бачив щось, чого я сама не бачу.

Я повернулась до дверей, взялась за ручку.

І якщо це якесь диво - то я в нього не вірю. Я вірю в гроші, які лежать за баром, і в те, що треба дотягнути до неділі.

Він мовчав.

• Іди, - кинула я. - Там твій негроні чекає.

Він не рушив. Дивився на стіну, на трубу, на землю - наче чув щось, чого не чула я. Потім повернувся до входу, але перед дверима зупинився.

Тут колись було болото, - сказав він, не дивлячись на мене. - Висушили. Забули. А воно нікуди не ділось.

І зайшов всередину. Двері зачинились.

Я залишилась на дворі з цигаркою в зубах, вітром і осколками.

• Йобнутий, - сказала я в пустоту.

Докурила. Розчавила цигарку - тліло ще довго, бісило. Вилаялась і зайшла в бар. Він уже за стійкою. Я мовчки взяла віник і совок, поставила біля дверей.

• Прибереш, - сказала я. - Я ж казала.

Він кивнув.

Я стала за стійку, взяла склянку, почала протирати. Ззаду завалювались перші дядьки зі зміни - куртки мокрі, пахло потом і вулицею. Я наливала пиво, не дивлячись.

Патлатий сидів і пив негроні повільно, не дивлячись прямо на мене - тільки слідкував, як я рухаюсь за стійкою.

І я це бачила.

Не відвернулась.

Хай дивиться.

Віник і совок - біля дверей.

Хоче здивувати - нехай пробує. Я вже не з тих, кого дивують.

✨ ✨ ✨

Дякую, що прочитали цей розділ ❤️

Якщо вам сподобалось - буду дуже радий побачити ваші думки в коментарях. Навіть кілька слів чи реакція дуже допомагають і мотивують писати далі.

А ще запрошую до ТГК ( https://t.me/stan_rospadu ) - там з’являються всі новини, додатковий лор, цікаві деталі світу та персонажів, а також першими публікуються нові розділи й важливі оновлення.

Дякую, що ви тут. Побачимось у наступному розділі ✨