Перший запис

Привіт.

Не знаю, хто саме це читатиме. Можливо, я сам. Можливо, людина, яка знайде цей щоденник. А можливо, лікар, який колись намагатиметься мене вилікувати.

Я буду простим у своїх словах. Із собою та з тобою.

У мене парамнезія.

Принаймні, я думаю, що це називається саме так.

Зараз я сиджу у своїй квартирі й повільно сходжу з розуму. Єдине, що ще тримає мене в цьому світі, — це спогади.

Не мої спогади.

Вони липкі, болючі й водночас такі рідні. Я бачу обличчя людей, яких ніколи не зустрічав. Пам’ятаю місця, в яких ніколи не був. Відчуваю біль через події, яких зі мною не траплялося.

І все одно ці спогади здаються моїми.

Цей запис — знайомство.

Знайомство зі мною таким, яким я є зараз. З моїми думками, страхами й почуттями.

А відчувати я можу багато.

Біль.

Страх.

Горе.

Радість.

Сум.

Злість.

Ненависть.

Іноді все це з’являється одночасно. Я навіть не завжди розумію, чому мені боляче. Просто раптом стає важко дихати, тремтять руки й хочеться плакати.

А потім у голові з’являється чийсь голос.

Чуже обличчя.

Чужа смерть.

Буду чесним: я пишу це, поки ще можу писати. Поки пам’ятаю слова. Поки ніхто не дізнався про те, що зі мною відбувається.

Я не знаю, що буде, якщо люди дізнаються.

Можливо, мене почнуть лікувати.

Можливо, закриють десь і заберуть цей щоденник.

А можливо, просто скажуть, що я божевільний.

Та найгірше інше.

Я взагалі не знаю, хто я насправді.

Це страшно й сумно одночасно.

Сьогодні я впевнений, що я — Даніель Арстоцький.

Звичайний офісний працівник. Офісний планктон, як заведено говорити. Принаймні, я в це вірю.

Здається, учора я був на роботі.

Я пам’ятаю офіс. Пам’ятаю свій стіл. Комп’ютер. Шум клавіатури. Запах кави.

Але я не пам’ятаю, як повернувся додому.

Можливо, я взагалі не був учора на роботі.

Я більше не вірю запискам на стінах. Не вірю старому щоденнику, який нібито писав раніше. Не вірю навіть власному почерку.

Там написано багато речей.

Деякі з них я не розумію.

Деякі лякають мене.

А деякі виглядають так, ніби їх залишив зовсім інший Даніель.

Тому я вирішив почати новий щоденник.

Писатиму сюди все.

Щоб виговоритися.

Щоб запам’ятати.

Щоб завтра перевірити, чи залишився я тією самою людиною.

І щоб ти, читачу, знав, як це важко — відчувати біль через те, чого ти ніколи не переживав.

Сумувати за людиною, якої ніколи не знав.

Пам’ятати її голос.

Її очі.

Її дотик.

І розуміти, що, можливо, вона ніколи не існувала.

Нехай моя пам’ять більше не належить мені. Нехай вона зламана й переплутана.

Але нехай хоча б частина мене залишиться на папері.

Прошу тебе.

Після того як прочитаєш цей щоденник, спали його.

Спали цей запис.

Спали всі майбутні сторінки.

Не намагайся зрозуміти мене. Не шукай відповіді. Не перевіряй те, що тут буде написано.

Нехай ніхто й ніколи про це не дізнається.

Навіть я.

І пам’ятай:

правди немає ніде.