ДІЯЛЬНІСТЬ ВІЙСЬКОВИХ КАПЕЛАНІВ  У ХХ – НА ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

2.1. Історичний досвід діяльності духівництва у військових структурах у ХХ – на початку ХХІ ст.
В межах другого розділу роботи, що зосереджується на діяльності військових капеланів у ХХ – на початку ХХІ століття, маємо на меті розглянути історичний досвід духівництва в військових структурах цього періоду. Значущість цього досвіду полягає у розумінні трансформації ролі капеланства, його впливу на моральний та психологічний стан військових осіб, а також у відстеженні змін у методах та підходах до духовної та психологічної підтримки.
Термін «капелан» має своє коріння в ІV столітті, пов’язані з історією святого військового Мартина (317-397), хоча перше зафіксоване використання цього слова датується 741 роком [44, с. 5], який, згідно житія, мечем розділив навпіл свій плащ, щоб врятувати жебрака в зимову ніч. Пізніше Мартин став покровителем королівської династії Франції, а фрагмент його плаща (капела – capella) був символом присутності Божої на полі бою. Священник, який охороняв цей плащ, був відомий як капелан (capellanus) та забезпечував духовні потреби короля, звідки походить термін «капелан» [37].
З часу здобуття незалежності, українська наукова спільнота активно досліджувала практики військового капеланства в інших країнах, зокрема щодо задоволення релігійних потреб військовослужбовців та впровадження інституту військового капеланства [16].
Особливий інтерес для дослідників представляє структура капеланської служби у Збройних Силах США, заснована з моменту заснування країни 29 липня 1775 року [53, с. 463]. Конгрес США у цей час затвердив нові армійські правила, але повноцінно капеланська служба була організована в кінці Першої світової війни. У 1918 році в США було прийнято закон, який встановив квоту духовенства в армії: один капелан на кожні 1200 військових, плюс 20 додаткових священників на кожен військовий округ [37].
Витоки військового капеланства в Європі сягають VIII-ХVI століття. Історія військового капеланства в Англії почалася з першого капелана у флоті короля Ательстана у першій половині ХVI століття. Англіканська церква є державною релігією Великої Британії, з королем як головою церкви згідно з «Актом про супрематію» 1534 року [53, с. 465]. У липні 1957 року, Бундестаг Німеччини прийняв закон «Про духовне обслуговування армії», відновлюючи інститут військового священства. Військові капелани у Франції були вперше запроваджені згідно з едиктом Карла Великого 742 року [19, с. 79]. У Польщі, починаючи з 1991 року, військові капелани повернулися до служби в армії, супроводжуючи польські військові контингенти під час миротворчих та стабілізаційних місій [13, с. 10].
Капеланська служба НАТО, відома також як NATO Chaplains, chaplaincy або chaplainship, є відокремленим підрозділом у структурі цієї політико-військової організації. Вона базується на Міжнародній конференції воєначальників капеланів (англ. International Military Chiefs of Chaplains Conference), утвореній на основі вже наявних капеланських служб у країнах-членах НАТО, які почали формуватися з 1990 року [13, с. 14].
Переходячи від вивчення історії заснування капеланства в різних країнах до його розвитку в Україні, можна побачити, як глобальні тенденції вплинули на формування та еволюцію цієї установи на українських землях. Історія військового капеланства в Україні має свої унікальні аспекти, втім вона також вписується в загальноєвропейський та світовий контекст.
Протягом більшої частини історії, за винятком радянської епохи, військова служба в Україні завжди була пов’язана з духовною опікою Церкви. З давніх часів, від епохи Київської Русі та Козаччини, існують свідчення про священників, які надавали духовне служіння військовим. Ці духовні наставники, котрі мали знання про зброю, але рідко її використовували, були супутниками війська у походах та сприяли створенню сильного духу та моральних цінностей серед вояків [53, с. 462].
Заснування інституту військового духовенства на теренах сучасної України пов’язане із часом, коли Гетьманщина перебувала під впливом Російської імперії, тоді у 1719 році було введено посади ієромонахів у військовому флоті. Протягом XIX століття, інститут військового капеланства було введено в арміях Австро-Угорської та Російської імперій, до складу яких входили українські території. До початку XX століття, цей інститут поступово здобував централізовану організаційну структуру. До 1914 року чисельність військових священників налічувала вже 5 тисяч. Однак систематичний розвиток капеланської служби в Україні почався з періоду Першої світової війни та національно-демократичної революції 1917-1920 років [83, с. 130].
Протягом Першої світової війни, Відомство Протопресвітера випускало накази, які включали теми богослужінь і проповідей, а також зобов’язання доповідати про героїзм солдатів, офіцерів і священників. Було наголошено на обов’язку ставлення з повагою до православного духовенства інших країн та коректного ставлення до представників інших віросповідань [28, с. 49-52].
Відновлення української державності та армії на початку ХХ століття сприяло відродженню національного військового духовенства. На ініціативу Симона Петлюри, голови Генерального військового комітету, була введена служба українських капеланів. Першим запрошеним капеланом став о. Павло Пащевський, якого 27 липня 1917 року було призначено до Першого запасного полку [69, с. 129]. Гетьман Павло Скоропадський вів роботу щодо створення регулярної армії та сприяв розвитку військового капеланства. У жовтні 1918 року за його наказом у складі Армії Української держави було призначено 48 священників-капеланів [28, с. 60-65].
Своєю чергою, Директорія УНР, аналізуючи досвід Центральної Ради, приділяла особливу увагу ролі військового духовенства. Так, вже у грудні 1918 року о. А. Матеюк був призначений Головним священником Армії УНР. Законом про автокефалію УПЦ від 1 січня 1919 року передбачалася участь Головного священника Армії УНР у Церковному синоді. Крім того, у складі Генерального штабу Армії УНР була створена Головна управа військового духовенства, яка займалася реєстрацією та наданням рангу підполковника 20-ти капеланам військових частин [28, с. 72-76].
У ході Листопадової революції 1918 року в Галичині, що призвела до створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), важливу роль відігравали представники ієрархії та духовенство Греко-Католицької Церкви, включаючи митрополита Андрея Шептицького. Під час українсько-польського конфлікту, який виник незабаром після заснування ЗУНР, було успішно сформовано Українську Галицьку армію (УГА), де також був створений інститут капеланства [25]. Згі…