Розділ 7.3 Амалі

Вийшовши зі старої читальної зали, я зупинилася посеред коридору, досі відчуваючи в долонях тепло чашки. 

Дивно, але з усього, що сталося зараз, найбільше мене бентежив саме чай. Не слова магістра Де’Ардена, не його пропозиція працювати разом і навіть не те, що він більше не дивився на мене як на винну.

Звичайна чашка чаю.

Простий, майже буденний жест, який раптом перекреслив усе, у що я вже встигла повірити.

Лише тепер вдалося повільно видихнути. 

— Амалі.

Від несподіванки здригнулася.

У дверях кабінету чекала пані Лір.

Мовчки підійшовши, переступила поріг. Наставниця відступила вбік, пропускаючи мене, зачинила двері й лише тоді повернулася до столу.

Сівши, вона не поспішала починати розмову. Натомість уважно розглядала мене, ніби намагалася прочитати те, про що я сама ще не вміла сказати вголос.

— Отже... Він уже запросив тебе до своєї групи.

Усередині все завмерло.

— Звідки ви...

Кутик її губ ледь помітно сіпнувся.

— Я знаю Кіріана.

Відповідь прозвучала так просто, ніби цього було достатньо, щоб пояснити все.

— Ви... теж це планували?

Замість відповіді вона жестом запропонувала сісти.

Поки я влаштовувалася навпроти, пані Лір неквапливо перегорнула кілька аркушів. Не тому, що вони потребували її уваги. Здавалося, вона просто давала мені час звикнути до почутого.

Нарешті пані Лір підняла на мене погляд.

— Так. Засмучена?

Запитання застало зненацька.

Засмучена?

Навряд.

Налякана, розгублена, втомлена — так. Але не засмучена.

— Ні.

Вона лише кивнула, ніби саме такої відповіді й чекала.

— Звідки ви знали, що він запропонує мені працювати разом?

— Припускала.

— Але чому?

Пані Лір спокійно склала руки на столі.

— Бо Кіріан не любить працювати навпомацки. Якщо чогось не розуміє, не відступає, доки не знайде відповідь.

Неприємна думка прокралася майже непомітно: а що, як для нього я — не людина, а лише ключ до загадки? Відповідь, яку потрібно знайти. Черговий фрагмент головоломки, що нарешті має стати на своє місце.

Від цих слів стало незатишно.

Пані Лір уважно спостерігала за мною, ніби чекала саме такої реакції.

— Тебе це образило?

Відповідь знайшлася не одразу.

— Ні. Дивно... і тільки.

Усмішка торкнулася самих кутиків її губ. 

— Звикай.

Погляд мимоволі піднявся на наставницю.

— До чого?

— До того, що відтепер люди ставитимуть тобі більше запитань, ніж ти зможеш дати відповідей.

Це прозвучало спокійно, без жалю чи співчуття — лише констатація факту.

— А якщо я не впораюся?

Наставниця мовчки підвелася й підійшла до високого вікна. Сонячне світло ковзало темним деревом підвіконня, але її погляд був спрямований кудись значно далі.

— За шість років роботи в Архіві ти жодного разу не попросила, щоб хтось зробив твою справу замість тебе.

— Це зовсім інше.

— Саме так. Значно складніше.

Вона повільно обернулася.

— Але моя відповідь не змінюється.

Чим більше говорила, тим важче було зрозуміти, на чому ґрунтувалася її впевненість.

Легкий нахил голови — і вона промовила так само спокійно:

— Ти впораєшся.

Хотілося запитати, звідки в неї така певність, але вона випередила мене.

— Амалі.

Наші погляди зустрілися.

У її очах не було ні сумнівів, ні вагань.

— Я хочу, щоб ти дещо запам'ятала. Якщо Кіріан поставить запитання — відповідай чесно.

Це прозвучало настільки несподівано, що втримати подиву не вдалося. 

— Учора ви просили мене брехати.

— Учора я просила тебе мовчати про те, до чого світ ще не готовий.

Вона зробила коротку паузу.

— Це різні речі.

Ніколи не дивилася на це саме так.

— Відтепер приховуй лише те, що може поставити тебе під загрозу.

Пані Лір не відводила очей. 

— Якщо правда не ставить тебе під загрозу, не змушуй інших шукати її навпомацки.

У відповідь лише мовчки кивнула.

Здавалося, вона хотіла додати ще щось. Навіть ледь прочинила рота, але так і не промовила жодного слова.

— Щось не так?

Наставниця повільно похитала головою.

— Ні.

І все ж на якусь мить її погляд змінився. Не так, щоб я змогла пояснити чим, але здалося, ніби перед нею раптом постало зовсім інше місце... або навіть інший час. Та вже наступної миті все розчинилося, і переді мною знову була моя наставниця — спокійна, стримана, незворушна. 

— Іди працювати. Завтра в тебе почнеться зовсім інша робота.

Вона знову схилилася над рукописами, ніби ця розмова була лише ще однією сторінкою довгого дня.

Для неї.

Для мене ж вона стала початком чогось нового.

Повернувшись до свого столу, розгорнула каталог.

Погляд ковзнув першими рядками.

«Південний фонд. Полиця...»

Той самий рядок довелося перечитати двічі.

Дарма.

У голові не залишилося жодного слова.

— Амалі.

Я підняла голову.

Переді мною знову стояв Віллі — цього разу з двома товстими книгами під пахвою й незмінною усмішкою. 

— Жива?

Не зрозуміла.

— Це таке привітання?

— Перевірка.

— І який результат?

Він лукаво примружився.

— Поки що схоже, що жива.

Я пирхнула.

— Дякую.

— Завжди радий допомогти.

Він поставив книги на край столу.

— Ну... сильно сварили?

У відповідь лише знизала плечима. 

— Ні.

— Тоді чому в тебе такий вигляд?

— Який?

Він задумливо нахилив голову.

— Наче ти щойно прочитала каталог від літери "А" до літери "Я" без перерви.

Не втрималася й засміялась.

— Дивне порівняння.

— Зате точне.

Кілька секунд ми мовчали.

 

Потім я тихо сказала:

— Від завтра працюватиму з магістром Де'Арденом.

Віллі завмер.

— Що... прямо з ним?

Я кивнула.

Він кілька разів відкрив і закрив рота, а потім видав:

— Ого.

— Саме так я й відреагувала.

Він ще трохи помовчав, а потім спитав:

— Це добре?

— Не знаю.

— Погано?

— Теж не знаю.

Віллі серйозно потер підборіддя.

— Тобто ситуація офіційно перейшла в категорію "не знаю".

— Саме так.

— Зрозуміло.

Він кивнув так поважно, ніби пояснення було цілком достатнім. 

— Віллі.

— Що?

Виразно подивилася на нього й кивнула за плече.

Він озирнувся.

Подивився на свій стіл.

Завмер.

Повільно підійшов.

Так само повільно витягнув із чорнильниці... олівець і подивився на мене.

Знову на олівець.

— Це не те, що ти подумала.

— Справді? — Руки самі схрестилися на грудях. 

— Ні,— зітхнув. — Якщо чесно, я взагалі не пам'ятаю, коли він там опинився.

— Мене більше цікавить, чому ти досі цього не помітив.

— Бо я був зайнятий.

— Чим?

Він подивився на стелю, ніби шукав відповідь.

— Очевидно... не чорнильницею.

Сміх вирвався сам собою, і лише тоді дійшло, що так невимушено не сміялася ще з учорашнього ранку.

Віллі одразу це помітив.

— О.

— Що?

— Оце вже краще.

— Що саме?

— Усмішка.

Він недбало покрутив олівець у пальцях.

— Без неї Архів якийсь неправильний.

Лише похитала головою.

— Ти зараз намагаєшся мене підбадьорити?

— Ні.

Він зробив абсолютно серйозне обличчя.

— Просто не хочу, щоб ти перестала сварити мене за безлад.

— Я ще й сварила?

— Постійно.

— Неправда.

— Добре.

Він кивнув.

— Подумки.

Цього разу в мене сміх вирвався вже зовсім легко, в Віллі задоволено кивнув.

— От бачиш.

— Що?

— Уже значно краще.

Підхопивши книги, він рушив до полиць, а біля проходу раптом озирнувся.

— Амалі.

— Так?

— Якщо стане зовсім страшно… приходь дивитися на мій стіл.

— І що це дасть?

— Одразу зрозумієш, що у світі є речі набагато гірші за магістра Де'Ардена.

Я фиркнула.

— Це найгірша втіха, яку я коли-небудь чула.

— Зате безкоштовна.

Ще кілька секунд погляд мимоволі проводжав його між стелажами, а тоді знову повернувся до каталогу.

Цього разу рядки вже не розпливалися перед очима. Проблеми нікуди не зникли, та на душі стало трохи спокійніше. Дихати справді стало легше. 

_____________________________________________
Як вам Віллі?