Розділ 8.1 Амалі

Цього ранку до Архіву я прийшла раніше, ніж зазвичай. Не через страх запізнитися — просто вдома не сиділося. Сьогодні все мало бути інакше, і це не давало спокою.

Ранкове повітря було прохолодним, місто ще тільки прокидалося. Біля входу до Центрального Архіву вже стояли знайомі темно-сірі плащі Академії.

Учора вони здавалися чужими. А сьогодні належало працювати поруч із ними. Від цієї думки всередині знову неприємно стислося. Чи впораюся?

Один із магів упізнав мене й мовчки відступив убік.

У відповідь лише коротко кивнула й пройшла всередину.

У холі було незвично людно: архіваріуси вже розносили книги, маги Академії звіряли якісь списки. Хтось переносив запечатані футляри. Хтось сперечався над планом поверхів.

Здавалося, ніби два різні світи раптом вирішили працювати під одним дахом і поки що це виходило не надто вправно.

Не встигла зробити й кількох кроків, як почувся знайомий голос.

— Панно Ервен.

Озирнулася й побачила Магістра Кіріана Де’Ардена, що стояв біля великого столу. Він, як завжди, виглядав так, ніби ніщо навколо не могло вибити його з рівноваги.

Поруч із ним були троє незнайомців.

— Доброго ранку, магістре.

Він коротко кивнув.

— Саме вчасно.

Щойно підійшла ближче, погляд сам ковзнув до людей поруч із магістром. 

Першою мені всміхнулася світловолоса дівчина приблизно мого віку. Її коса була перекинута через плече, а відкрита усмішка одразу трохи заспокоїла мене. 

Поряд, недбало спершись на стіл, стояв рудоволосий хлопець із ластовинням на носі й широко посміхався.

Третій, високий і темноволосий, майже не звертав на мене уваги, уважно переглядаючи розгорнутий сувій. 

— Моя група, познайомтесь, — коротко сказав магістр Кіріан і одразу кивнув на дівчину.

— Мейра О’Фейн.

Вона усміхнулася так, ніби ми були знайомі вже давно. 

— Приємно познайомитися.

Потім перевів погляд на рудоволосого. 

— Орен Де’Льєр.

Він урочисто приклав долоню до грудей.

— Найприємніша людина в цій кімнаті.

Мейра закотила очі.

— Не слухай його.

— Уже запізно, — трагічно зітхнув Орен. 

Усмішка сама торкнулася губ.

Магістр Кіріан перевів погляд на третього.

Він підняв голову лише тоді, коли назвали його ім'я.

— Дарен Ді’Ваар.

— Вітаю.

— Насправді він дуже товариський, — пошепки повідомив Орен. — Просто економить слова вже років десять.

Дарен навіть не подивився в його бік.

— Дев'ять.

— Бачиш? — задоволено сказав Орен. — Уже прогрес.

Напруга, що від самого ранку стискала груди, поволі відступила.

Поруч із ними чомусь було не так страшно, як я уявляла. 

— Амалі Ервен, рада знайомству, — було незвично представлятися магам.

Магістр Кіріан спокійно дочекався, поки ми закінчили знайомитися, і продовжив. 

— Якщо всі завершили, можемо починати.

Від одного його речення усмішка Орена згасла. 

Усі миттєво підібралися і стали серйозними, а я зрозуміла, що між ними давно склався власний ритм. Вони були командою.

А сьогодні мені належало з'ясувати, чи знайдеться в ній місце й для мене. 

— Учора ми завершили перевірку північного крила. Сьогодні працюємо із закритими фондами другого та третього рівнів.

Дарен уже щось занотовував у свій сувій.

Орен недбало сперся на край столу й уважно слухав, хоч і не втрачав нагоди підморгнути дівчатам, що проходили повз. 

Мейра уважно чекала подальших вказівок.

— Дарене, сховище артефактів.

— Зрозумів.

— Орене, західний сектор.

— Як накажете.

— Мейро, старий рукописний фонд. Разом із панною Ервен.

У відповідь пролунало лише: 

— Добре.

Пальці самі міцніше стиснули ремінець сумки.

— Магістре... Можна запитати?

Він підняв на мене погляд.

— Звісно.

— Що саме ми шукаємо?

— Невідповідності.

— Тобто?

— Будь-які, — він провів пальцем по одній із позначок. — Книга, яка століттями лежала на своїй полиці, раптом опиняється в іншому місці, — потім торкнувся до наступної. 

— Артефакт поводиться не так, як поводився завжди.

Ще однієї.

— Записи зникають без жодної причини. Це можуть бути дрібниці. Саме тому більшість людей їх не помічає.

Хотілося погодитися, але сумнів не відступав.

— Але... я не розумію, чим можу допомогти.

Погляди присутніх звернулися до мене, від чого я відчула себе ніяково. 

— Ви шукаєте магічні сліди.

— Так, — він коротко кивнув. 

— Але я не маг. У мене немає магії, — слова прозвучали майже пошепки. 

Мейра збентежено звела брови, навіть Дарен відірвався від сувою, а Орен присвиснув і одразу спитав: 

— Серйозно? 

— Серйозно.

Здавалося, зараз і магістр здивується, проте він коротко відповів:

— Я знаю.

Мабуть, розгубленість відбилася на моєму обличчі, бо він так само спокійно продовжив: 

— Мені потрібен не маг, а людина, яка помічає те, чого не бачать інші. 

Після цих слів у пам'яті сплив сувій: дивне слово, голоси, холод. І відчуття, ніби хтось кликав мене. 

— Темрява рідко залишає очевидні сліди. Вона змінює світ так, щоб усе здавалося випадковістю: загублена книга, неправильно переписаний рядок, замок, який раптом перестав відчинятися, артефакт, що замовк. Окремо кожна з цих речей нічого не означає. Але коли випадковості починають повторюватися... 

Договорювати не було потреби — про Темряву знали всі.

Ще дітьми ми слухали історії про міста, які одного дня просто переставали існувати. Про спорожнілі села, куди ніхто більше не повертався. Про людей, що виходили з дому й зникали без сліду.

Ніхто не знав, звідки вона приходить. Але кожен знав інше: якщо Темряву не зупинити вчасно, вона ніколи не забирає лише одну жертву.

Саме тому Академія вчила не лише магії.

Вона навчала вчасно помічати те, що інші називали випадковістю. 

— Тому записуйте все. Навіть те, що здається безглуздим. Бо іноді одна дрібниця виявляється першим доказом того, що насправді відбулось.

— Ходімо? — тихо сказала Мейра.

Наостанок затрималася біля карти лише на мить, а тоді попрямувала до дверей, що вели до закритих фондів. 

Тоді я ще не знала, що саме за тими дверима все й почнеться.

_____________________________________________________________

Мейра 

Орен

Дарен

Як вам ці троє? Хто вже зацікавив найбільше? 🤍