Розділ III

 

Лідія кілька разів ловила себе на відчутті, ніби повітря стало надто важким. Не від спеки, бо погода стояла прохолодна, а від чогось невидимого. Їй здавалося, ніби подих наповнений не тільки ароматами свіжої випічки й сирої землі, а ще й пронизливим холодом. Часом від того відчуття пробігав морозець вздовж хребта. Вона зупинялася, вдивлялася в натовп, бо й не бачила нічого незвичного. Люди йшли, сміючись, сварилися і торгувалися. Усе як завжди. І все ж у грудях зберігалося передчуття якогось невидимого подиху, чогось стороннього, що нагадує про себе кожні кілька хвилин.

Дівчина не ділилася цим відчуттям із людьми навколо. Боялася видатися дивакуватою, адже хто зрозуміє слова про «холодне дихання» серед звичайного дня? Тому робила те, що звикла: нахилялася до старих, брала на руки речі, які їм важко нести, дякувала й підтримувала кожного, кого зустрічала. Її дії зігрівали серце, але відчуття невидимого холоду нікуди не зникало. Навпаки, з кожною хвилиною воно ставало чіткішим, наче хтось проходив поряд і залишав за собою тінь, яку не можна побачити очима, але можна відчути шкірою.

Близько полудня, коли ринок наповнився шумом і метушнею, Лідія почула своє ім’я. Озирнулася й побачила Елізу — свою близьку подругу з церкви. Молода дівчина виглядала збудженою й трохи розгубленою. Її щоки горіли, а очі блищали так, ніби та щойно пережила щось надзвичайне. Вона поспіхом підійшла до Лідії, схопила її за руку й почала говорити тихим, але стрімким голосом, який видавав її сором і водночас хвилювання.

— Лідіє, я… я мусила тобі сказати. Сьогодні я зустріла… чоловіка. Він… не такий, як усі, кого я зустрічала до цього дня.

Лідія здивувалася, але не перебивала, лише міцніше стисла долоню подруги, щоб та не губилася в словах.

— Я йшла через площу, — продовжувала Еліза, — і він заговорив до мене. Не як ті, хто жартує чи дивиться нахабно. А говорив так, що… я майже не пам’ятаю нічого з того, що сказав. Але я не змогла відвести очей… Він такий гарний, такий… привабливий, що мені соромно про це казати.

Вона зупинилася й відвела погляд, сором’язливо поправляючи косу, що вибилася з-під хустки. Лідія уважно слухала, і в її душі зростало непевне відчуття. Адже знала Елізу змалку. Тій було всього вісімнадцять. Дівчина виросла в церковному гуртку, ніколи не мала близьких стосунків із чоловіками, часто соромилася навіть простих розмов на цю тему. І тепер її голос тремтів від нового відчуття, якого вона раніше не знала.

— І що було далі? — м’яко запитала Лідія.

— Він запросив мене на каву. — Еліза знову підняла очі, і в них світився вогник ейфорії, змішаний із хвилюванням. — Я хотіла відмовити, але… не змогла. Він дивився так, що я просто кивнула. Ми зустрінемося увечері.

Лідія мовчала кілька секунд. Усередині її груди знову пройняв той самий холод, який відчувала увесь день. Тільки тепер став чіткіше пов’язаним із цими словами. Вона не знала чому, але новина занепокоїла її. Можливо, це було через вік Елізи, через її недосвідченість, через наївність, яку легко використати. Можливо, через той невидимий холод, який не могла пояснити, але який раптом з’єднався із розповіддю про загадкового чоловіка.

Вона стиснула руку подруги міцніше.

— Елізо, ти повинна бути обережна. Ти ж знаєш, що не всі слова, які звучать красиво, несуть добро.

— Я знаю… — подруга опустила очі. — Але він не такий, як інші. Ти б тільки бачила… Як дивився на мене. Так, ніби я єдина людина на всьому світі.

Коли замовкла, Лідія відчула, що сперечатися марно. У голосі Елізи звучала сила першого захоплення, першого відчуття уваги, яке вісімнадцятирічне серце не могло відкинути. Але в самій Лідії наростав неспокій. Її не покидало незрозуміле передчуття про невидиму присутність, яку не могла пояснити, і тепер відчувала, що це не якась там примха уяви. Та вона не сказала цього вголос. Замість цього Лідія обійняла Елізу й притиснула до себе.

— Добре. Але будь уважна. Розкажеш мені потім усе, що станеться, гаразд?

Еліза кивнула, все ще рум’яна й збуджена.

Лідія залишилася стояти серед натовпу, дивлячись, як подруга відходить. Її серце билося швидше, ніж зазвичай. Вона намагалася розумом пояснити свій неспокій, але той не мав раціональних причин. Лише той самий холод, що весь день невидимою хвилею торкався її плечей, тепер став гострішим, наче зосередився в одній точці — в зустрічі Елізи з невідомим чоловіком.

***

Тим часом Марія піднялася на пагорб, де колись стояв монастир. Тут завжди було тихо — навіть у часи, коли він ще діяв, довкола панувала порожнеча, бо люди обходили це місце стороною. Тепер же тиша стала гнітючою. Вона зупинилася й довго дивилася вперед.

Перед нею лежала чорна вирва. Не руїни — жодних уламків чи спотворених стін, ніякого сліду від балок чи вівтаря. Лише обгоріла земля, на якій не залишилося жодного фрагмента колишнього святого місця. Все виглядало так, ніби сам час вийняли з цього місця, а разом з ним і камінь, і дерево, і навіть пил.

Марія зробила кілька кроків уперед. Під ногами нічого не хрустіло. Жодного попелу чи залишку від чогось, лише гладка, мов обпечене скло, поверхня землі. Вона нахилилася, торкнулася долонею й відчула холод, який не мав бути тут після пожежі. Холод був неприродний, наче сама земля стала віддзеркаленням нічного неба без світла зірок та супутників.

Тим більше, це місце здавалося дивним, бо монастир стояв закинутим уже десятки років. Вікна вибиті, дах провалений, ікони винесені чи розкрадені ще задовго до вогню. Кому знадобилося спалювати порожню оболонку? Але тут не було й оболонки — наче хтось навмисне стер усе до основи, залишивши тільки чорний контур колишньої святині.

Марія зупинилася в самому центрі вирви. Вітер був різким, проте не піднімав нічого, бо підіймати тут було нічого. Повітря наче задихалося власною порожнечею. Її вуха ловили шурхіт, якого не існувало, але той звучав наполегливо, змушував озиратися через плече.

Вона спробувала уявити, як монастир горів. Мала б залишитися цегла, камінь, мала б бути купа уламків, але все виглядало так, ніби вогонь був не звичайний. Його дія була іншою: він не руйнував, а знищував безслідно, стирав саме існування. І саме це привертало увагу Марії.

Присіла й провела пальцями по землі. Пальці залишили слід, ніби по м’якому воску, але щойно забрала руку, борозна зникла. Марія вдихнула різкіше, відчуваючи, як у грудях росте тривога. Стало зрозуміло, що тут не було нічого випадкового. Монастир стерли навмисне — і стерли так, щоб більше ніщо не могло нагадувати про нього.

Тиша була настільки всеохоплюючою, що навіть власне дихання звучало надто гучно. І Марія, стоячи серед цієї чорної пустки, відчула, що дивиться не на згарище, а на слід, залишений кимось, хто, на її думку, мав потужну енергетику, невідому їй раніше. Вона заплющила очі, намагаючись уявити картину подій, але лише частково їй це вдалося. Ніби сама тиша підштовхнула її вглиб видіння.

Її уяву охопило ведіння. Коли зупинилася біля кам’яних сходів, що вели до чорного провалля воріт. Колись велична брама монастиря стояла розкришена й осипана попелом. На її металевих завісах залишився запах гарі, що тримався в повітрі, наче хтось щойно роздмухав недогорілі вуглини. Вона підняла голову й побачила, як обвуглені балки тримаються лише на власному відчаї, готові будь-якої миті зламатися та поховати під собою тих, хто посміє переступити поріг.

Марія повільно ступила вперед, торкнулася пальцями каменю біля входу. Камінь був холодним, майже крижаним, ніби увібрав у себе усю смерть, яка сталася тут. Вона відчула, як по руці пробігли мурахи, але не від страху — від чогось іншого, відчуття чужої присутності, яка не мала бути тут.

Усередині пахло не лише попелом. Тонка нотка розкладених тіл, уже майже непомітна, змішувалася із залишками ладану, що ще підіймався до стелі разом із молитвами до Бога, які лунали тут в останнє десятки років тому. Контраст різав ніс, змушував відчувати, що святе і прокляте зійшлися в одній точці.

Пройшла далі. Звуки її кроків поглинали випалені стіни. На підлозі чорніли обгорілі дошки, попід ними ще тліли крихітні іскри, ніби земля досі не хотіла відпустити вогонь. Марія схилилася, провела рукою над попелом, і легка хмарка здійнялася в повітря. Попіл торкнувся її обличчя, лоскотно осів на губах — смак був гіркий і металевий, схожий на кров.

Вона спробувала зосередитись. Погляд ковзнув по стінах, де ще виднілися рештки ікон. Лики святих були роз’їдені полум’ям: одні без очей, інші позбавлені рис обличчя, розпливлися в химерні потвори. Вони виглядали так, ніби дивилися на неї з докором. Марія зупинилася перед однією такою іконою й відчула, як її серце змінило ритм від дивної провини, яку не можна було пояснити.

Біля вівтаря земля була розрита, немов хтось щось шукав серед обгорілих уламків. Марія підійшла ближче. На підлозі ще темніли вологі плями, які не встиг висушити вогонь. Вона нахилилася, торкнулася їх пальцями й відразу відсмикнула руку. Це не залишки води. Густа, липка речовина нагадувала кров, але була надто темна.

Відчувалося, що тут сталося щось набагато більше ніж жахлива пожежа. Чиїсь руки керували полум’ям, але не для того, щоб знищити будівлю. Монастир спалили як жертву. І ця думка раптово вдарила в голову настільки ясно, що Марія закрила очі й зробила кілька кроків назад.

Марія отямилась від видіння. Навколо неї насвистував вітер, але його завивання скидалося на шепіт. Він повторював ті самі уривки, які вона чула в дитинстві в нічних кошмарах, — невідомою мовою, але достатньо зрозуміло, щоб відчути, що це поклики.

Марія змусила себе озирнутись навколо. Її увагу привернув уламок книги, що стирчав з-під обгорілих кущів. Вона нахилилася, обережно витягла його, і в руках залишився шматок обпаленої Біблії. Сторінки злиплися, текст був почорнілий, але кілька слів усе ж можна було прочитати: «І побачить народ темряву…». Коли дихнула різкіше, то слова здалися не випадковими — їх зберегли навмисно.

Раптом з-за спини щось тріснуло — суха гілка чи крок? Марія завмерла, прислухаючись. Серце билося швидше, але вона не рухалася. Тиша знову запанувала, проте вже не була спокійною. Відчувала, що тут хтось є. Хтось, хто чекає, коли все людське піде далі, в саму глибину обгорілої обителі. Але вона цього не зробила — у неї були інші плани.