Розділ 65 «Останні промені надії»
— Як ти зв’язуєшся звідси з батьком? — раптом різко запитала я, голос забринів холодним напруженням. Усередині знову все кипіло, та найбільше я злилася чомусь саме на себе.
Очевидно, Ред сприйняв це на свій рахунок, бо глипнув з-під брів і обережно відповів:
— У світі існує значно більше технологій, ніж тобі здається, Ріко. Засоби зв’язку, наприклад. І те, що в Колонії про них не говорять, ще не означає, що їх не існує.
— Як?! — вигукнула гнівно, вже неспромога стримати обурення.
— У мене є телефон. Сучасний, зручний, — спокійно пояснив він. — Користуватися ним у Колонії заборонено, окрім одного спеціального місця, яке виділила «міс Піґґі».
Я на мить заніміла. Телефон... Не малюнок у старому підручнику. Не забута технологія минулого. Реальна річ, яка весь цей час була поруч.
Важко зітхнула.
— Інші про це знають?
— Знають, — коротко кивнув Ред. — Перед виправлянням сюди батько дозволив залишити телефон лише мені, бо призначив головним. Брат і двійнята погодилися. До речі, у твоєї «подруги» Дорослої теж є телефон, — додав він із легкою іронією, втомлено всміхнувшись.
У кожного свої таємниці… Звісно. Чому Кристаль мала б бути винятком?
— І кому вона телефонує? — запитала я, відчуваючи, як холодна втома й розпач помалу огортають мене.
— Гадки не маю, — він похитав головою й ледь сіпнув плечем. — Я цим не цікавився… Та й, чесно кажучи, майже не звертав на Стілл уваги. Було не до неї.
Між нами знову запала тиша. Я втупилася в темну глянцеву поверхню столу, у якій тремтіло блакитне світло ламп, і вона раптом здалася мені проваллям — чи то вглиб кімнати, чи то вглиб власних думок. Вони розсипалися, мов сухе листя, кружляли, зникали й знову виникали, не даючи вхопитися за жодну чітку нитку. Здавалося, час зупинився, і я зависла десь між реальністю й цією холодною блискучою площиною, силкуючись вихопити з хаосу бодай щось осмислене.
— Як думаєш, навіщо твоєму батькові було втручатися в пам’ять Кристаль? — нарешті озвалася я, підіймаючи на нього погляд. — І чи може бути, що саме він сховав її тут?
— Ні… навряд, — невпевнено похитав головою Ред. — Мені здається, він узагалі не знає, що Кристаль жива і що вона тут. Це вже «міс Піґґі» щось своє крутить… — Він насупився, немов ця думка самому йому щойно спала на думку. Потім глибоко вдихнув і, дивлячись кудись униз крізь стіл, тихо докинув: — А от якби він знав, що Кристаль тут… чи відправив би сюди Патріка? Оце вже справді цікаве питання.
Я не знала, що відповісти, тож лише мовчки слухала, як Ред продовжує міркувати вголос:
— Імовірність того, що Кристаль і Пат упізнали б одне одного… майже нульова. Десь на рівні «нуль цілих і ще бозна-скільки нулів після коми» відсотка.
Від цієї думки стало моторошно. Рідні люди могли роками ходити поруч — і так і не впізнати одне одного.
— Атож, — погодилася я. — Вони ж зовсім не схожі… Хіба що очі. Нереально сині… — знову замовкла, втупившись у стіну за його спиною. — Якби в Кристаль не почала прориватися пам’ять, ми б так і не зрозуміли, хто вона. Виходить, ці їхні «чистки» не такі вже й бездоганні, так? — я спіймала його погляд, у якому тремтіли розуміння, ніжність і смуток. — У мене теж… наче уривками щось повертається, — цідила далі я. — Може, тому що я… «особлива», як ти кажеш?
Він судомно й глибоко вдихнув, а затим, задумливо мовив:
— Ти особлива — це без сумніву, Ріко. — Його очі спроквола блукали вздовж стін. — Утім, з цією пам’яттю… тут явно щось не так, — Ред знову подивився на мене. — Думаю, в кожного свої межі, своя сила волі. І, мабуть, такі, як ти, як Кристаль… як я… — він чомусь затнувся. А тоді вже впевненіше повів далі: — Ми не ламаємось. Нас тримає щось сильніше за їхнє прагнення контролю. Вони намагаються перекроїти реальність, проте…
— Проте..? — я напружено втупилась у його зблідле обличчя.
— Ріко, — Ред дивився прямо мені в очі, і в погляді було стільки тепла, що воно різало гостріше за холод, — пам'ятаєш, що я сказав тобі в Оранжереї? Що ти одна з нас? Я тоді справді щиро вірив у те, що наша місія... моя місія — щось велике. Що пошук таких, як ми, допоможе зупинити вірус. Я думав, що мій батько — герой. Якщо не сам усе виправить, то принаймні знайде того, хто зможе. А тепер…
— А тепер? — я не відводила погляду; його слова зачепили щось глибоко всередині, витіснивши навіть втому й сухість у горлі.
— А тепер я вже не впевнений, що він узагалі коли-небудь намагався створити вакцину, — скрушно видихнув Ред. — І що його метою було зупинити Е-вірус. Можливо… нас створювали зовсім для іншого.
У грудях похололо. До цього моменту я ще могла вірити, що все це — жахливий експеримент заради порятунку людства. Проте якщо Ред має рацію... тоді навіть ця остання опора руйнувалася.
— Для чого ж?.. — я мало не задихнулася, бо у горлі ніби застряг клубок пилу.
— Не знаю… — Ред знизав плечима, рухи були стомлені, неквапливі. — Може, для особистої охорони — для нього, для інших багатіїв… — припустив він, блідий лоб збрижився поздовжними зморшками. — А може, взагалі для створення нової армії Спільноти. Щоб підняти війну на зовсім інший рівень.
Я мовчки дивилася на нього. Ще недавно подібні слова видалися б безумною теорією змови. Тепер вони лякали саме тим, що могли бути правдою.
— Розкажи про війну. Детальніше, ніж я вже знаю, — попросила я, уважно спостерігаючи за ним, а за мить тихіше додала: — Будь ласка, — цього разу в мені вже не залишилося сил вимагати.
Ред спробував усміхнутися, та усмішка так і не народилася на його змарнілому, зблідлому обличчі. На скронях і щоках блищали краплини поту.
Має кепський вигляд… І ця рана… Треба щось робити…
— Якщо чесно, я й сам знаю небагато, — хрипко відповів він, перебиваючи мої думки. Прочистив горло й продовжив: — Уся інформація про те, що відбувається за стінами Міста, засекречена.
— За стінами Міста? — напружено перепитала я, не приховуючи здивування.
Ред стиснув губи, а тоді втомлено видихнув:
— Ти все одно рано чи пізно про це дізнаєшся. То чому не зараз? І чому не від мене? Так?
Я пропалювала його поглядом. Усередині все нуртувало. Його слова зависли в повітрі, мов меч над головою. Я розуміла: ця розповідь може стати ще одним шматком мозаїки під назвою «Світ за Стіною». Та чи вистачить мені сил витримати ще одну правду, здатну остаточно розтрощити все, у що я досі вірила?
Хай буде як буде… Невідомість страшніша. Так, правда може відібрати останні крихти надії. Але жити в сліпоті — ще гірше.
Я лише коротко кивнула.
— Тоді слухай нову казку від мене, — він кволо посміхнувся, а в голосі знову прозвучали знайомі легкі, трохи глузливі нотки.
Хоч по шкірі й пробіг холодок, я лише прижмурилась і тихо гмикнула, вдаючи спокій.
— Наше Місто — це поліс, — почав Ред, ніби спеціально дзеркалячи мій примружений погляд. — Місто-держава. Реальна влада належить Спільноті — ти вже про неї знаєш. Вони пропонують рішення, а решта громадян лише формально затверджують їх голосуванням. Переселенці й вигнанці громадянства не мають. Спільнота також контролює військо і, у разі війни, наказує мобілізувати всіх, хто здатен тримати зброю. — Він ненадовго замовк і важко зітхнув. — І Місто, і Колонія №2, і ще дев’ять Колоній оточені величезними стінами. Я народився в Місті, виріс там… і це вперше у житті, коли опинився за його межами. Тут.
Раптом промайнула думка, що він говорив про Місто так само як я — про Колонію. Наче іншого світу для нього ніколи не існувало.
— Тобто… — я розгублено відкрила рота й одразу знову його закрила. Напружено зглитнула, а тоді по павзі все ж таки запитала: — Ти все життя прожив у Місті? А решта світу? Інші міста?
— Так, — він стомлено кивнув. — Я жодного разу не залишав Міста. А щодо решти світу... Наскільки мені відомо, від Міста в різні боки розходяться одинадцять монорейок. Десять ведуть до десяти Колоній, а одинадцята — до Вогнища. І, за чутками… це квиток в один кінець.
— А що за стінами Міста? Пустеля? — напружено запитала я.
Здавалося, я дедалі глибше заходжу на небезпечну територію, де кожна відповідь коштує дорожче за попередню. Та я була готова заплатити будь-яку ціну. Бо запитань ставало надто багато.
Чи існують інші міста? Навіщо людей відправляють до Вогнища? Чи можна там вижити? Чи лишилися за стінами живі люди? Чи справді існує життя в пустелі? Хто насправді ті Ізгої? І чому людство воює, коли його й без того винищує Е-вірус? Чи є шанс його перемогти? І чи є бодай крихітний шанс урятувати цивілізацію?
— Так нам кажуть, — відповів Ред, повертаючи мене до реальності. Він знову втомлено стенув плечима, і цього разу я особливо гостро помітила, наскільки повільними стали його рухи. Це насторожувало. — Але достеменно я не знаю. За стіни виходять лише військові... і ті, хто вирушає шукати міфічну райську оазу в пустелі. Кажуть, десь досі існує зелений світ — дикий, живий, прекрасний... Та якщо хтось його й знаходив, навряд чи повернувся, щоб про це розповісти.
Я мимоволі згадала дерева Оранжереї. Якщо десь справді існує такий світ... чи не він став прообразом наших штучних садів?
Сіпнула ногою, бо вона знову затерпла, й важко видихнула:
— Люди люблять вигадувати легенди. Вони дають надію. Це цілком природно.
— Так, слушне зауваження, — куточки його губ ледь ворухнулися. — Але що робити... коли надії більше не лишається?
Я відкрила рота, щоб відповісти... однак так і не знайшла жодного слова. Бо не знала. Не знала, що роблять люди, коли втрачають навіть надію. Тому лише тихо спитала:
— То що там із війною?
— Розповім усе, що знаю… — Ред глипнув зизим оком на своє відображення в дзеркалі. Не знаю, що саме він там побачив, проте вже за мить квапливо забубонів, наче боявся не встигнути: — Пустельна війна почалася ще до нашого народження. Тоді світ уже лежав у руїнах після катастрофи, що перетворила колись родючі землі на мертві піски, а Е-вірус лише набирав силу… і, на жаль, вона триває досі. — Він урвався і перевів на мене виснажений погляд.
Мої губи самі склалися в маленьке коло й видали лише протяжне «О-о-о».
Ред втомлено всміхнувся, в очах промайнув теплий вогник.
Я принишкла, повільно вдихаючи й видихаючи, силкуючись заспокоїти серце.
Чому нам ніколи про це не розповідали? Війна стосується всіх. Рано чи пізно її наслідки дістануться й Колонії. То чому вони мовчать? Чому приховують правду?..
І раптом прийшло усвідомлення: якщо люди не знають правди, ними значно легше керувати. І чомусь від цієї думки мені стало страшніше, ніж од самої війни.
Ред важко ковтнув і заговорив знову, та цього разу повільніше, немов кожне слово давалося йому дедалі важче:
— Як ти знаєш, ті, хто вижив, об’єдналися в Спільноту, щоб відновити порядок і врятувати хоча б залишки цивілізації. Проте не всі погодилися жити за їхніми правилами. Ширяться чутки, усе почалося з повстання вигнанців, які відмовилися підкорятися. Вони назвали себе «Вогняними Ящерами», а Спільнота охрестила їх — «Пустельними Щурами». — У його голосі дедалі виразніше бриніли жорсткі, напружені нотки. — Вони вірили, що лише хаос і руйнування здатні принести справжню свободу. Їхні лідери — колишні військові та вчені — використали залишки старих технологій, щоб створювати зброю й техніку, здатні стирати цілі поселення з лиця землі.
Я слухала, затамувавши подих. Кожне його слово відкривало ще один шматок світу, про існування якого я навіть не здогадувалася. Здавалося, переді мною поволі відчиняються двері, які все життя залишалися замкненими, а за ними — правда, страшна й нещадна.
Ред ковтнув повітря й провадив далі:
— «Вогняні Ящери» напали на один із найбільших опорних пунктів Спільноти й зрівняли його із землею. Вони нищили все на своєму шляху, не залишаючи після себе нічого, окрім попелу. Саме тоді почалася затяжна, кривава війна, що триває вже десятиліттями.
Коли Ред замовк, я вже вирішила, що він сказав усе. Та після нового глибокого вдиху він знову заговорив:
— Спільнота, намагаючись утримати свої території, кинула в боротьбу всі наявні ресурси. Вони створили спеціальні загони, навчені виживати в пустелі, й розпочали масові репресії проти всіх, кого підозрювали у зв'язках із «Вогняними Ящерами». Переважно це були мешканці Нетрищ, про яких я вже згадував, — він втупився мені в очі, немов шукав бодай крихту розуміння.
Слово «репресії» з його вуст прозвучало так буденно, мовби йшлося про щось звичне. Від цього ставало моторошно. Проте я лише мовчки кивнула. Слова застрягли в горлі, а серце збилося на якийсь нерівний, тривожний ритм.
Я намагалася розібратися у власних почуттях. Що саме відчуваю, коли він дивиться на мене так — із сумішшю надії, провини й відчаю? І що означає усвідомити, що я теж є частиною цього світу... цієї війни... цього нескінченного кола ненависті?
— Війна давно перетворилася на нескінченний цикл насильства й помсти, — похмуро підсумував Ред. — Пустеля стала ареною для безжальних битв, де щодня гинуть люди. А містяни... на жаль, втратили віру в мир і почали звикати до життя в постійному страху й небезпеці. — Він заплющив очі. Здавалося, ця розповідь забрала в нього останні сили, і я зрозуміла: більше він нічого не скаже.
Мене теж накривала виснажлива втома. Руки й ноги тремтіли, усе тіло ломило, а перед очима світ поволі втрачав чіткість. Обличчя Реда здавалося майже нереальним: риси розмивалися, а холодні відблиски блакитного світла ковзали волоссям, ніби поволі розчиняючи його в напівтемряві. Пересохлі губи лишалися нерухомими.
Та за мить він розплющив очі, і в погляді промайнуло щось невловне: сум, відчай… і водночас дивний, якийсь приречений спокій.
У тиші, що густо огорнула кімнату, мене несподівано пронизало нове усвідомлення: нас із Редом поєднує вже не лише спільна небезпека. Нас зв'язав біль — один на двох, той, що непомітно переплів наші долі й уже не відпускав.
— Реде… відповіси ще на одне? Це не дає мені спокою…
Він дуже повільно кивнув.
— Тренер Сінг… Ви з ним знайомі, так? — обережно поцікавилася я, стараючись, щоби голос звучав рівно.
— Тренер Сінг… — важко видихнув Ред, наче вагаючись. — Ґабріель Сінг колись був охоронцем мого батька. — Його погляд поринув кудись у порожнечу — вочевидь, він силкувався витягнути спогади з найтемніших закутків пам'яті. — Усе, що я знаю: він неймовірно сильний… і дуже небезпечний. У бою йому майже немає рівних. І кілька разів він справді рятував батькові життя.
Я мимоволі витріщилася на нього. Почуте звучало надто дивно. Сінг?.. Цей моторошний бездушний велетень?.. Рятував комусь життя?.. Світ ніби вкотре перевернувся догори дриґом.
Ред кілька секунд мовчав, а потім виснажено видихнув:
— І ще… він сліпий. Кажуть, втратив зір після поранення десь у Вогнищі. Це все, що мені відомо…
Я з вибалушеними очима дивилась на нього, відчуваючи, як думки гарячково змінюють одна одну.
Сінг — сліпий?.. Отакої… Тоді що він робить у Колонії? Його прислав містер Вінґард? Навіщо? Щоб ламати Учнів? Калічити їх? Це теж частина експерименту?.. Черговий спосіб контролю?..
— Сліпий? Повністю? — уточнила я, силкуючись не видати хвилювання.
— Так. Але натомість усі інші його відчуття загострені до межі. Саме тому він так любить тишу… — голова Реда безсило схилилася на груди.
— От чорт… треба було перевірити його досьє… Я зовсім про нього забула… — з досадою видихнула я, ковзнувши поглядом до дзеркала.
— Його теки там не було... Я звернув увагу... поки ти читала про «міс Піґґі»… — геть тихо промовив Ред і раптом завмер, наче його тіло враз скам'яніло.
Мене прошив холод.
— Реде… ти мене лякаєш… — я рвучко повернулася до нього.
— Мені… зле… — його голос був уже майже невпізнанний — тихий, хрипкий, ніби кожне слово забирало останні сили.
За мить його погляд згас, очі закотилися, і він безсило осунувся набік, наскільки дозволяли кайданки.
Світ переді мною розплився, наче крізь товсте скло. У грудях різко шпигнуло — так гостро, що на мить перехопило подих. Паніка накрила мене з головою, руки й ноги затремтіли.
— Сюди! Хутчіш сюди! Допоможіть! — щосили закричала я. Кожне слово дерло горло, а в скронях несамовито бухала кров.
Час ніби завмер. Кожна секунда розтягнулася в болісну вічність. Серце билося, мов птах, замкнений у клітці, відчайдушно б'ючись об її прути. Очі пекло від сліз, а всередині шаленіли страх і безсилля.
Нарешті двері зі скреготом розчахнулися, мовби хтось провів металевими кігтями по залізу. У проході з'явилася масивна постать Сінга, а позаду нього — двоє Охоронців. Він хутко ступив до кімнати — кам’яне обличчя не віщувало нічого доброго.
А затим в кімнаті гримнув його холодний, безжальний голос:
— Хлопця — в Лазарет, — він ледь кивнув у бік непритомного Реда.
Я важко ковтнула, незмигно втупившись у неприродно бліде обличчя Реда. З рани й досі повільно цідилася кров.
А тоді краєм ока в дзеркалі помітила, як Сінг повернув голову до мене. Холод пробрав до кісток. Темні окуляри Дорослого спалахнули крижаним відблиском блакитного світла, різонувши очі.
— Її — до винесення вироку… в Клітку.