Розділ 69 «До зустрічі... лялю!»
У коридорі панувала незвична тиша. Блакитне світло стельових ліхтарів м’яко розтікалося по стінах і підлозі, розмиваючи контури предметів і залишаючи за собою примарні тіні. Медсестри, мабуть, були зайняті ранковими справами, а лікар Джонсон після обходу вже повернувся до свого кабінету.
Сміт ішов поруч, обережно підтримуючи мене за лікоть. Він поводився незвично напружено. Його погляд безупинно ковзав коридором, затримуючись на дверях, порожніх проходах і темних закутках, мовби постійно перевіряв, чи за нами ніхто не стежить.
Коли ми наблизилися до вбиральні, Сміт раптом обережно потягнув мене вбік, показуючи, щоб я йшла далі. Я насупилася, не розуміючи, що він задумав, але він лише наполегливіше підштовхнув мене вперед, так і не пояснивши нічого. Зрештою мені нічого не залишалося, окрім як підкоритися.
Ми оминули вбиральню й попрямували далі — до протилежного кінця великої рекреаційної зони.
Чомусь саме там, серед високих вікон і штучних рослин, мене охопило дивне передчуття: наче за мить мало статися щось важливе. Тільки я не могла зрозуміти, чого чекати — добрих новин чи нових неприємностей.
Раптом Сміт зупинився й указав на непримітні двері. Я здивовано витріщилася на нього, відкинула волосся з обличчя й повільно покрутила пальцем біля скроні, недвозначно натякаючи, що він, здається, геть збожеволів.
— Ти неправильно мене зрозуміла... — ледь чутно мовив він після важкого зітхання. — Не бійся. Заходь. Повір, нічого поганого з тобою там не станеться.
Я прислухалася до себе. Усе всередині протестувало. Чи могла я справді довіряти людині, яка ще вчора була однією з тих, хто стежив за кожним моїм рухом? Та цікавість виявилася сильнішою за здоровий глузд.
Глибоко вдихнувши, я обережно натиснула на ручку й прочинила двері.
— Ну ж бо, лялю... Не бійся, — знову прошепотів Сміт, легенько підштовхнувши мене.
Кімната була невеликою й без вікон. Усередині панував напівморок, який лише трохи розганяло світло з відчинених дверей. Ліворуч, у кутку, стояв маленький пластиковий столик, на якому лежали ручка й складений удвоє аркуш паперу, а поруч — старий стілець із потертою оббивкою. Уздовж правої стіни тягнулися шафи зі скляними дверцятами, заставлені пляшечками, ампулами, коробками з ліками й різним медичним приладдям. Біла керамічна плитка на стінах і підлозі блищала бездоганною чистотою, а повітря було наскрізь просякнуте запахом спирту й медикаментів.
Я ступила всередину повільно, майже навшпиньки, відчуваючи, як серце починає битися дедалі швидше.
Навіщо Сміт привів мене сюди?.. Що він хоче мені показати?
Та раптом у темряві почувся ледь вловний шурхіт. За кілька кроків попереду почала вимальовуватися розмита постать. Усередині хтось був.
Я навіть не встигла зойкнути, як несподівано спалахнув блакитний ліхтарик. І яке ж було моє здивування, коли посеред маленької напівтемної кімнати я побачила Кейла із кривою, до болю знайомою усмішкою.
— Лялю? — промовив він, ледь піднявши брову. Його звичний іронічний тон, зухвалий погляд... Усе це в одну мить підняло всередині мене цілий вихор почуттів: полегшення, здивування, радість, недовіру. Та, мабуть, саме цей усміх, якого я не бачила так довго, остаточно розтопила кригу в моїй душі. Не встигнувши навіть подумати, що роблю, я кинулася Кейлу на шию й міцно обійняла його.
— 30-15, я теж дуже радий тебе бачити, але ти мене зараз задушиш, — видихнув він, обережно обіймаючи мене у відповідь.
Десь позаду чмихнув Сміт, нагадуючи про свою присутність.
Я відразу ж відпустила Кейла й, відчувши, як до щік приливає жар, несміливо відступила на крок. Озирнувшись, побачила Сміта, який стояв у дверному прорізі. Здавалося, він і сам трохи розгубився.
— Добре... Я прийду за тобою десь за пів години, — нервово потерши потилицю, промовив він. — Сподіваюся, за цей час ти нікому не знадобишся, — в голосі вчувалися тривожні нотки. — Поспілкуйтеся... якщо, звісно, у вас це вийде, — трохи іронічно кинув він, уже беручись за ручку дверей.
— Це ти про що? — Кейл насторожено глипнув на нього, а тоді знову ковзнув до мене зацікавлений погляд.
Відчувши, як щоки ще більше запалали, я лише закотила очі й скорчила невдоволену пичку. Кейл тихенько писнув од сміху.
— Про те, що наша красуня не говорить, — відповів Сміт, теж закочуючи очі. — Відтоді як прокинулася — жодного слова. Лікарі вважають, що це її забаганка. Мовляв, говорити вона може, але... — він не договорив і лише безпорадно знизав плечима, уважно дивлячись на мене. На якусь мить здалося, що в його погляді промайнув неприхований смуток. — Приємно вам провести час, — швидко пробурмотів він і, вийшовши з кімнати, акуратно зачинив двері.
Кейл провів його геть незрозумілим поглядом, а потім, зустрівшись зі мною очима, запитав:
— Ну, і яка причина, що ти не розмовляєш... лялю? — останнє слово він вимовив особливо уїдливо, явно дражнячись.
Я лише стенула плечима.
Він провів по мені безрадісним поглядом.
— До речі, жахливо виглядаєш, 30-15. Вони що, голодом тебе морили? — попри звичний задерикуватий тон, у голосі виразно звучала турбота.
Я заперечно хитнула головою, а тоді відкрила рот і, насилу виштовхнула з себе, хрипко й майже пошепки:
— Як... всі?
Кейл спочатку нахмурився, а вже за мить у погляді промайнули страх і якась важка туга. Здавалося, почуття переповнювали його настільки, що він просто не міг дібрати слів.
У грудях здавило. Кейл надто серйозний. Не жартує, не підколює мене, не ховає напругу за своїми звичними дотепами. Я ще ніколи не бачила його таким. Мабуть, сталося щось погане...
— Що... було... — я важко проковтнула, бо слова давалися складно, ніби я заново вчилася говорити. — Поки... я... спала?..
Він деякий час мовчки дивився на мене, і від того погляду всередині помалу наростав тривожний холод. Стало ніяково. Я заплющила очі, силкуючись угамувати серце, що шалено калатало в грудях, а коли знову зустрілася з Кейлом поглядом, він обережно промовив:
— Я розповім тобі останні події, проте пообіцяй, що не будеш робити дурниць.
Я напружилася, не знаючи, чого чекати. Думки розліталися в різні боки. Та зрештою я зібралася з силами, коротко кивнула й хрипко прошепотіла:
— Обі...цяю...
Його блакитні очі ковзнули напівтемним приміщенням. Перед тим як почати говорити, він нервово ковтнув і важко зітхнув. Затим переповів мені чутки, що ширилися Колонією.
Виявилося, що я пролежала в комі близько місяця. Увесь цей час лікарі боролися за моє життя, бо мене знищувала незрозуміла лихоманка. А від дня нашого покарання з Редом минуло вже два місяці...
Ой, леле. Два місяці мого життя просто випали.
— Боюся, це ще не всі погані новини... лялю... — видихнув Кейл. Було відчутно, як важко йому вимовляти ці слова. — Реда, Патріка й... Тіса... містер Вінґард забрав до Міста.
— Що?! — збентежено вигукнула я; тілом прокотилося неприємне тремтіння.
Чому? Як це сталося?
Шок, страх і розгубленість змішалися всередині, перетворюючись на суцільний хаос. Думки сновигали в голові, одна за одною, не даючи зосередитися. Я насупилася, зробила кілька глибоких вдихів, силкуючись заспокоїтися, й ледве вимовила:
— Тіса... теж? Чому?
— Це довга історія… Я розповім все поступово, гаразд? — Кейл пильно глянув мені у вічі, і я мовчки погодилася. — Може, присядеш? — він показав на стілець. Я заперечно хитнула головою, і тоді він продовжив: — Ну що ж, тоді слухай… — Він провів долонею по чолу, наче намагаючись стерти напад невчасного болю. — Вища Кара, яку призначила вам з Редом «міс Піґґі», було її власною... забаганкою. Виявляється, що містер Вінґард нічого про це не знав. Цю божевільну маніячку майже відразу після тих подій усунули з посади й віддали під трибунал. Кажуть, вона зараз у Місті, у в’язниці.
Що?.. «Міс Піґґі» у в’язниці? Її справді зняли з посади?..
Усередині здійнялася хвиля емоцій, проте зовні я намагалася залишатися спокійною. Я не хотіла, щоб Кейл зупинявся. Мені потрібно було знати все.
Далі він розповів про Очільника Безпеки — Колда Лука. Після подій на Стройовому Плацу його стали сприймати як одного з головних винуватців того, що сталося. Співучасника «міс Піґґі». На два тижні його прикували до стовпа ганьби посеред Стройового Плацу. Звісно, це було не просто покарання. Це було публічне приниження перед усією Колонією. Потім його відправили ще на два тижні до Карцеру. Здається для того, щоб він сам відчув те, що змушував переживати інших. А згодом, як і «міс Піґґі», його передали військовому трибуналу, де судили за зраду.
Де він зараз? Ніхто не знає. Живий він чи ні — теж.
— А... Сінг? — розгублено запитала я.
За той час, поки я була без свідомості, сталося стільки всього, що голова вже відмовлялася це вміщати.
— Ов, це теж дивна історія... — похмуро озвався Кейл, не зводячи з мене погляду. — Лишень уяви: Стілл і Тренер Сінг зникли одночасно. — У його голосі прозвучала тривога. — Ніхто не знає ні як, ні куди вони поділися. Їх шукали по всій Колонії, але зрештою вирішили, що вони якимось чином втекли. Разом.
Я приголомшено втупилася в нього. Втекли?.. Разом?..
На його обличчі застиг незвично жорсткий вираз. Здавалося, ми обоє вже починали розуміти: у цьому місці ніщо не було таким, яким здавалося спочатку. І я була впевнена — ми ще не знаємо навіть половини правди. Про те, що на нас чекає за Стіною. Про світ, де правила змінюються швидше, ніж ми встигаємо їх зрозуміти. І про те, хто насправді смикає за нитки.
— Не дивись на мене так, — зітхнув Кейл, повертаючи мене до реальності. — Я й сам досі не можу в це повірити. Розумію, що навколо суцільна пустеля, але... дідько їх знає, куди вони могли подітися. — Він на мить замислився, а тоді примружився. — А може, саме твоя руда подруга здала нас Сінгу, а той уже — «міс Піґґі». Може, вони всі були пов'язані... — На його обличчі промайнула знайома хитро-зухвала посмішка. — До речі, Колонією ширяться чутки, Сінг і Стілл були коханцями. Одна дівчина випадково розповіла мені... — у його очах спалахнули лукавинки. — Казала, що бачила, як вони вночі милувалися в коридорі Житлових приміщень. Мабуть, думали, що їх ніхто не помітить.
Отакої.... Сінг і Кристаль — коханці? Нісенітниця. Вона ж із Ферлесом наче зустрічалася... Чи ні? Та хай їм грець. Мені байдуже, з ким у Кристаль стосунки. Але чи могла вона справді зрадити нас?.. Мене?.. Адже чутки — це лише чутки. Про мене теж свого часу говорили всіляке. Хоча... Якщо хоча б на мить припустити, що Кристаль і Сінг справді... От дідько...
Серце боляче стиснулося. За останній час я втратила надто багато людей, яким довіряла. Не хотілося навіть уявляти, що цей список може стати ще довшим. Я повільно вдихнула, силкуючись відкинути ці думки. Зараз були важливіші питання.
— Чому... Вінґард... старший... залишив... тебе... і Бетті... тут? — слова давалися важко, в кожному з них бриніла туга. Я на секунду відвела погляд од Кейла, силкуючись приховати вологий блиск в очах.
— А навіщо ми йому? — несподівано різко відказав він, хоча за різкістю в голосі відчувався біль — У мене немає жодних унікальних здібностей. А Бетті... — він затнувся й важко проковтнув. — Сестра стала іншою. Усе це її зламало. Вона постійно ніби десь далеко... наче її тут немає. Уже двічі потрапляла до Лазарету. А медики тут... — він гидливо скривився. — Повне лайно. Вибач за «французьку».
По серцю полоснуло гострим болем. Услід за тугою накотилася хвиля провини. Я ледь помітно похитнулася й мимоволі сперлася долонею об край стола.
— Ріко, усе гаразд? — Кейл одразу ступив до мене. — Не лякай мене.
Здоровий глузд урешті пробився крізь вир емоцій. Я змусила себе опануватися й упевнено кивнула.
— У голові... трохи запаморочилося. Не переймайся... Зі мною зараз... таке буває. Ніженкою стала, — наприкінці я спробувала пожартувати, та голос прозвучав надто сухо.
Здавалося, Кейл мені не повірив. Його блакитні очі уважно стежили за кожним моїм рухом.
— А Ред?
Запитання зірвалося з вуст раніше, ніж я встигла його обдумати. Серце враз підскочило в грудях і закалатало дужче — від самої надії почути бодай щось хороше. Та, мабуть, я ще й просто хотіла відвернути увагу Кейла від себе.
— Він пообіцяв забрати нас звідси, щойно зможе, — відповів Кейл майже без паузи, наче від самого початку чекав саме цього запитання. — Спершу хотів поговорити з батьком. — Він важко зітхнув. — Але ти б його тоді бачила... Блідий, мов мрець. Хоча, лялю... навіть Ред не виглядав таким виснаженим, як ти...
У цю мить він дивився на мене таким щирим і ніжним поглядом, що всередині щось тьохнуло. Ніби крізь втому й біль тіло раптом згадало, що ще здатне відчувати. І я за це зненавиділа себе. Бо це було неправильно. Бо мені не мало подобатися, як я реагую на нього. На мого... друга.
Раптом Кейл із такою лагідністю в голосі, якої я від нього геть не очікувала, тихо мовив:
— Ти як взагалі, Ріко? Я хвилювався за тебе. Шукав способи дістатись сюди... до тебе...
Він обережно взяв мою руку у свою. Цей дотик був таким несміливим, таким не схожим на все, що я пережила за останній час, що я мимоволі завмерла. Десь у найглибшому куточку пам'яті ніби прочинилося маленьке вікно, повертаючи ті дивні, незрозумілі відчуття, які щоразу прокидалися в мені поруч із ним. Чи був це лише фізичний потяг? Чи щось значно більше? Я досі не знала відповіді. Та одне розуміла напевно: якби сьогодні я не побачила Кейла, якби не дізналася, що хтось і досі шукав мене, не дозволяючи остаточно розчинитися в цій темряві, можливо, я вже втратила б надію.
— Я жива, — відповіла розгублено.
Він щиро всміхнувся. І від цієї усмішки всередині стало трохи світліше. Наче біль і страх бодай ненадовго відступили. Бо я більше не була сама. Кейл був поруч. Ми знову були командою.
Ледь відчутно стиснувши мої пальці, він повернув мене з думок назад.
— Звідки... знаєш... Сміта? — переривчасто запитала я, намагаючись не видати, наскільки легко ця проста близькість проникала крізь усі мої захисні стіни.
Не відпускаючи моєї руки, Кейл розповів, як Охоронець сам знайшов його й запропонував допомогу. Спершу він, звісно, не повірив жодному його слову. Та Сміт сказав, що знав Реда ще задовго до того, як той потрапив до Колонії. Кейл зізнався, що й сам чув про нього раніше, хоча ніколи не ставив зайвих запитань. Якщо Ред довіряв Сміту, то й у нього не було причин сумніватися.
Саме завдяки Охоронцеві Кейл зміг потрапити до Лазарету. Той дав йому ключ, дуже схожий на той, що колись був у мене, пояснив, як пройти тунелями, а потім піднятися пожежними сходами, щоб непомітно дістатися цієї кімнати.
Я слухала мовчки, проте десь усередині не полишало дивне відчуття перестороги. Після всього, що сталося, я вже не могла так легко відкриватися людям, як раніше. Хотілося вірити Сміту, та якась частина мене вперто не дозволяла повністю послабити захист. Можливо, це був лише страх, що залишився після пережитого. А можливо — інтуїція, яка вже не раз рятувала мене. Тож я вирішила не поспішати з висновками. Нехай час сам покаже, ким насправді є Сміт Скотт.
— Що... з Еббою? — поставила я ще одне питання, яке боліло не менше за всі попередні.
— Мала тут, — спокійно відказав Кейл. — Її переселили на інший поверх. Точно не знаю, де вона тепер мешкає, бо спілкування між хлопцями й дівчатами заборонене. І це, хай їм грець, дуже незручно, — його губи скривила знайома хитра усмішка. — Тепер навіть перекинутися кількома словами — проблема. Про щось більше — я взагалі мовчу...
Я обурено гмикнула, а він лише примружив очі. Та думками я вже була далеко.
Дивно... Якщо містер Вінґард забрав Реда, Патріка й Тіса через їхні здібності, то чому залишив Еббу? Він не міг не знати про її видіння. За нами стежили весь час. То чому?.. Чому саме її він залишив у Колонії?
Але Кейл, очевидно, сприйняв моє мовчання по-своєму й продовжив:
— Що? Це ж правда. Нас тепер навіть навчають окремо. Обстановка стала набагато жорсткішою, — його тон поступово змінився, а посмішка зникла, поступившись місцем серйозності.
— Чому це? — насторожилася я. — Ще щось сталося? — в мене вже виходили більш цілі фрази.
— Так, лялю... сталося, — приглушено видихнув він. — У Колонії новий Начальник — Саймон Бенґ... — Він на мить замовк; у блакитних очах промайнули злість і розчарування. — Це ще той покидьок! Учні тепер живуть за такими правилами, що дихати важко. Нам майже не дають спілкуватися. Взагалі багато того, що нам дозволяли за «міс Піґґі», тепер під забороною. — Він скривився. — Я вже, трясця, починаю сумувати за нею. — Кейл спробував усміхнутися, але, зустрівшись із моїм обуреним поглядом, одразу передумав. — Даруй, не вдалий жарт. Та цей Бенґ встановив порядок, який ще гірший за її.
Він замовк, і кілька секунд ми лише мовчки дивилися одне на одного.
Здавалося, кожна нова відповідь не наближала мене до правди, а лише відкривала нові провалля невідомого. Проте Бенґ, нові правила, заборони... усе це раптом відійшло на другий план. Бо була одна загадка, яка не давала мені спокою набагато більше.
Я знову думала про всіх, кого забрав містер Вінґард. Ред. Патрік. Тіс. У кожного з них була причина, через яку він міг зацікавитися ними. Навіть Ебба... хоча я досі не розуміла, чому залишив саме її.
А я? Чим я могла бути цікава йому? У мене немає нічого особливого. Мої здібності так і не проявилися. Я не могла читати думки, як Патрік. Не могла впливати на емоції, як Ред. Не мала сили Бетті чи дивного дару Ебби, який дозволяв їй бачити те, чого не бачили інші.
То в чому моя винятковість?
А якщо її й взагалі не існує? Якщо Вінґард просто помилився?
Я повільно видихнула, силкуючись упорядкувати думки. Та замість відповіді всередині залишалося лише глухе відчуття невизначеності. Наче істина була зовсім поруч, але я не могла її торкнутися. Мурашки пробігли по спині, і я здригнулася.
Мабуть, Кейл помітив, що я знову загубилася у власних думках, бо обережно відпустив мою руку. Кілька секунд він мовчки дивився мені в очі, наче збирався сказати щось важливе й водночас не був певен, чи варто. А потім обережно вирік:
— Думаю, тоді в Кулі нас хтось здав. Хтось із наших.
Ці слова зависли між нами.
До чого він веде?..
У голові вмить здійнявся хаос, однак, змусивши себе зібратися, я запитала:
— Хто?
Кейл не відводив погляду.
— Тіс.
От ми й дійшли до цього…
Підняла брову й схрестила руки на грудях. Либонь, мій вираз обличчя сказав більше, ніж я хотіла, бо Кейл ковзнув по мені напрочуд іронічним поглядом і ледь помітно всміхнувся.
— Спершу я поясню, чому так думаю, а вже потім ти скажеш, чи маю я рацію, добре... лялю? — він знову зробив особливий наголос на останньому слові, навмисно дражнячись.
— Добре... — кивнула я, погоджуючись. А потім, трохи роздратовано, але вже майже без запинок додала: — Тільки перестань називати мене «лялю»!
— О, я впізнаю цей тон, — задоволено хихикнув Кейл. — А йому чому можна? — він кивнув у бік дверей, маючи на увазі Сміта.
— Знову хочеш отримати в ніс? — спокійно запитала я. — Сподобалося минулого разу? — А тоді підморгнула, намагаючись зобразити щось схоже на усмішку.
Кейл розсміявся.
— 30-15, я тебе обожнюю!
Я лише зухвало гмикнула, приховуючи, який вир емоцій викликали в мені ці прості слова. Добре, що ми стояли в напівтемряві й він не міг побачити ті мільйони мурашок, які раптом розбіглися моєю шкірою.
— Розповідай... чому ти вважаєш мого... найкращого друга... зрадником? — запитала я, все ще роблячи павзи між словами, але вже твердим голосом.
— Гаразд, ля... — Кейл замовк на півслові, помітивши, як мої пальці стиснулися в кулак просто перед ним.
На дещицю секунди між нами запала тиша, а потім він весело зареготів:
— Добре, добре... мовчу. — Він примирливо підняв руки долонями вперед, ніби здаючись, а тоді знову всміхнувся й нарешті почав: — Тоді в Кулі, коли ви з Редом пішли, ми ще якийсь час відривалися під дикі ритми. Я так захопився танцями з Еббою та Патріком, що втратив відчуття часу. Ще й малий весь час відволікав мене, жартувався. До того ж ми перед цим добряче хильнули вина... Тож, я не помітив, як Бетті з твоїм... колишнім зникли.
Хотіла заперечити щодо слова «колишній», однак зрештою промовчала. Частково Кейл мав рацію.
— Їх довгенько не було, ще й Пат почав кепкувати з мене, що я, мов шуліка, кружляю над Бетті... — він втомлено видихнув. — Коротше, коли я знайшов їх у комірчині на другому поверсі, то був уже добряче розлючений, ще й на підпитку... А вони цілувалися! — Кейл різко стиснув щелепу, ніби сама згадка про це знову його розлютила. — Цей слимак мацав своїми брудними лапами мою сестру, уявляєш?
— Ви... побилися? — тихо запитала я, хоча вже знала відповідь.
Навіть уявляти це не хотілося. Ох, хлопці...
— Авжеж. А що я мав робити? Цей шмаркач одночасно морочив голову тобі й моїй сестрі. Ліз до Реда, шукав його підтримки та дружби. — А Ред у нас ще з дитинства любить підбирати всіх понівечених цуценят... — Кейл скривився, і в його голосі з’явилася гіркота. — Навіть якщо потім ці самі цуценята намагаються вчепитися йому в горлянку.
Я вигнула брову й сердито подивилася на нього.
— Не сприймай це на свій рахунок, Ріко. Ти ж знаєш, що завжди була особливою. Для мене. Для Реда. Для всіх, — на останньому слові він завмер, опустивши голову в покірному мовчанні.
Не хотілося зараз заглиблюватися в цю тему, тому я перевела розмову в інший бік:
— І навіщо все це Тісу?
— Заради власної вигоди, хіба ні? — Кейл здивовано глипнув на мене. — Він потроху витягував із нас різні секрети. Як ти думаєш, чому «міс Піґґі» дала йому окрему кімнату, нове призначення й усе інше? Просто так? Тіс здавав їй нас. Я в цьому впевнений. А потім отримував свої маленькі «нагороди». Мерзотний щур!
Здавалося, у ці слова він вклав увесь гнів, що накопичувався в ньому останні місяці.
— Кейле! — обурено вигукнула я.
Було боляче чути, як один мій друг так говорить про іншого. Особливо коли за цими звинуваченнями не стояло жодного справжнього доказу. Так, я й сама не раз сумнівалася в Тісі. Бачила його слабкості, помилки, дивні вчинки. Проте повірити, що він міг свідомо зрадити нас усіх... Ні. До цього я поки що не була готова.
— Пробач... — тихіше мовив він. — Але коли я думаю, що ти була з ним... Що він цілував мою сестру... — Кейл стиснув кулак так сильно, що кісточки пальців побіліли.
Я обережно торкнулася його руки, намагаючись зупинити цей спалах злості. Він підняв очі, і наші погляди зітнулися. І знову я відчула щось дивне. Дуже дивне. Наче десь глибоко всередині, у животі, затремтіли крихітні крила метеликів.
У цей момент двері тихо скрипнули, і в отворі з’явилося обличчя Сміта.
— Лялю, настав час казати твоєму... другові «до побачення», — голос Охоронця прозвучав незвично тихо, наче йому самому було ніяково переривати нашу розмову.
Я коротко кинула, і Сміт одразу зник за дверима.
Ми з Кейлом знову зустрілися поглядами. У його блакитних очах застигли розгубленість і смуток — імовірно, він так само як і я, не хотів, щоб ця мить добігала кінця.
— Ріко, я прийду, щойно зможу. Обіцяю, — запевнив він, досі не відпускаючи моєї руки.
— Не ризикуй більше... будь ласка, — ледве чутно відповіла я. — Я вже майже одужала... Сподіваюся, мене випишуть десь за тиждень... може, за два. — Я затамувала подих, щоб бодай якось послабити тиск в грудях. Видихнула, та марно — тиск не зменшився. — Тоді... й побачимося.
На останніх словах голос зрадницьки затремтів.
Я обережно вивільнила руку й рушила до дверей, усіма силами стримуючи сльози.
— Ріко!
Зупинилася, нервово проковтнула й озирнулася.
— Ледь не забув...
Блакитні очі Кейла зараз зовсім не додавали мені сили. Навпаки — хотілося підбігти до нього, міцно обійняти й більше ніколи не відпускати. Десь глибоко всередині наростало важке, незрозуміле передчуття. Та зовні я залишалася незворушною, силкуючись не виказати тієї бурі, що шаленіла в мені.
— Перед тим як усе закрутилося й усі кудись зникли, Сінг зустрів Бетті. Попросив передати тобі, щоб ти, попри все, знайшла його... Бо, мовляв, він знає таємницю твого народження. Знає, у чому твоя особливість.
Від цих слів у мене мало не підкосилися ноги, а серце шалено загупотіло. Я лише ошелешено дивилася на Кейла, не в змозі вимовити ані слова.
— Звісно, я не впевнений, що ця розмова справді була... — він затнувся, розгублено ковзаючи поглядом по моєму обличчю. — Може, це лише через стан Бетті. У неї зараз усе переплуталося в голові... Інколи вона каже таке, що...
Я відчула, як йому важко про це говорити, тому акуратно перебила:
— Дякую, Кейле. — Кивнула, силкуючись опанувати нерви, які від напруги ніби палали всередині. — Я зрозуміла.
За дверима знову почувся тихий, напружений шепіт Сміта:
— Ріко-о-о... треба йти.
— Мені пора... — розгублено пробурмотіла я, досі не оговтавшись від почутого. А тоді, намагаючись вкласти в голос усю ніжність, на яку була здатна, наче обіймаючи Кейла самим лише поглядом, тихо мовила: — Бережи себе, добре? Ще побачимося.
— До зустрічі... лялю!