❄ 1 ❄

Ліза допила свою каву. До початку уроку залишалося ще кілька хвилин. Є ще час щоб підвести свою губи блиском, перевірити чи не випали зайві пасма її рудого волосся, що було зібране у пучок на маківці. Вона ще раз оглянула себе у дзеркало. Поправила свій светр, що здавався розміром оверсайз на її худій витонченій статурі. Впевнилася щоб виглядало все охайно у парі з теплою твідовою спідницею в клітинку, яка обтинала її тіло до колін. Посунула окуляри ближче до карих очей та припудрила трохи свого носа з веснянками.

Пролунав дзвоник на урок.

Ліза зібрала необхідне приладдя та пішла до свого 1-А класу, в якому вона мала вести наступний урок. Вона не поспішаючи крокувала шкільним коридором, в якому розбігалася дітлашня по своїх класах ледь не збиваючись з ніг.

 

— Ліза Миколаївна йде… — почула вона дитячі крики, коли наближалася до свого класу.  Замість того, щоб посідати на свої місця, почали підбігати до неї та обіймати.

 

— Тихше, тихше! Ви мене зараз з ніг звалите. Ми ж не бачилися тільки 20 хвилин. Сідайте на місця. Дзвоник для кого пролунав? — спокійно промовляла вона.

 

Дітлахи розбіглися по своїх партах та зашуршали шкільними приладдями, готуючись до уроку.

 

— Так, як це останні шкільні тижні перед новим роком і всі контрольні та тести здані… Я не буду давати вам новий матеріал. Сьогодні давайте просто напишемо чи намалюємо лист до Санти! — сплеснула вона долоні, — Як вам така ідея?

 

— Так! Так! — почали вигукувати діти.

 

— Тоді не гаємо часу і починаємо працювати. А потім ми їх відправимо чарівною поштою до самого Санти на північний полюс! — та дістала з паперового пакету, що принесла з собою червону скриньку для листів.

 

— Ура!  — раділи діти.

 

— Тепер кожен концентрується на своїх бажаннях і приступайте до роботи. Та не заважайте один одному, — і вона також сіла за свій стіл, щоб закінчити записи в журналах та проставити підсумкові оцінки.

 

— А ви теж пишете листа до Санти, Ліза Миколаївна?! — звернулася Марічка до неї, коли побачила як та робить нотатки.

 

— Ні, сонечко. До таких дорослих як я Санта вже не приходить.

 

— Чому? Мої мама і тато також отримують подарунки під ялинку.

 

— І мої також… — почали вигукувати інші діти.

 

— Це чудово. Значить ваші батьки вірять в дива! — здихнула вона та повернулася до вікна за яким літали сніжинки, — А я ще не знайшла свого Санту…

 

— А ви не вірити в дива? — поцікавився Максимка.

 

Вона на мить задумалася про дива, на які завжди усі чекають; про своє життя, що так різко змінилося на доросле і вона дбає сама про себе з тих пір, як покинула батьківський дім у іншому місті, а стосунки не складалися з чоловіками; про Різдво, яке останнім часом в неї самотнє з тих пір як вона закінчила навчання та почала працювати бо всі подруги мале своє власне життя… Але її відволікли діти знову. Кому олівець підточити, когось Володька зачіпає, кому в туалет терміново…

 

Після уроків, коли вже вся дітлашня розбіглася, вона сиділа у вчительській з іншими вчителями та працювала з паперами. Цієї роботи було більше ніж роботи з дітлахами і це дуже дратувало. Це був єдиний мінус у її роботі вчителькою початкових класів. Свою роботу вона обожнювала. Саме як і дітей.

 

— Вже визначилися  на свята де і як святкуватимеш? — звернулася до неї колега і подруга в одній особі.

 

— Якщо чесно, Лілю, я ще над цим не думала.

 

— Як так? Різдво на носі, а вона ще не визначилась!? Поїдеш до батьків у село?

 

— Ні. Не хочу. Далеко… та й погода не дуже то й для подорожей.

 

— Ну якщо вже так геть кепсько, то приходь до нас на Різдво. Повечеряємо, з дітлахами пограємось у щось чи фільми подивимось.

 

— Дякую за запрошення, але одразу кажу, що НІ. Відпочивайте сім’єю.

 

— Ну і що ти будеш робити сама в квартирі на всі свята?

 

— Мені не звикати за ці роки. Я весь час живу сама. Що такого особливого на свята? Більше часу поспати буде… і все.

 

— Ти ще котів з десяток заведи і запишись у клуб любителів в’язання гачком.

 

— А що тут такого? Я до речі обожнюю котів, але в мене алергія. А так би вже давно завела. А гачком, до речі, я вмію в’язати.

 

— Ти така нудна… Тобі лише 25! Ні, тобі вже 25, а ти й досі незаміжня.

 

— Прийде ще мій час!

 

— Коли в тебе взагалі секс останнім часом був!?

 

— Давно…, — задумалась Ліза, — І взагалі до чого тут це?

 

— Бо твої найкращі роки проходять… і повз тебе!

 

— Мене влаштовує моє життя!

 

— Ага, розказуй ці байки кому-небудь, а не мені. Я ж тебе на скрізь знаю. Тобі більше потрібно десь серед людей бути, а не вдома сидіти та серіали дивитися чи книжки читати.

 

— Та годі тобі. Чого ти розійшлася? Ще не втомилася з уроків? Скажу Тимофію Івановичу, щоб ставив тобі додаткові уроки!

 

— Тільки посмій мені. Мені що тепер, зовсім не розмовляти?

 

— Та шуткую я. Пішли вже по домівках, якщо не хочеш тут ночувати.

 

І дівчата сміючись пішли на вихід.