4. Ремонт справа не легка
Рано я прокинулась не від морозного холоду Карпат, навіть не від запаху свіжозвареної кави сусідки з квартири поруч і не від міського шуму. Мене розбудив настирливий стукіт молотка, що ніяк не хотів втихати й долинав з першого поверху. Сумнівів не було — Іван Михайлович уже приступив до роботи.
Учора пізно ввечері, обдумуючи ситуацію, я зрозуміла, що проводку треба міняти негайно, не чекаючи, доки її остаточно замкнеться.
Але я й уявити не могла, що він така рання пташка та прийде до мене так рано. На швидку руку я переодяглася в штани, кофту, зібрала своє неслухняне руде волосся в пучок. Якщо поспати не вийде — значить, час працювати. Тим паче в цьому будинку усе потребувало змін, прибирання та реставрації.
— Добрий ранок, — привіталася я з чоловіком і зайшла на кухню поставити чайник. Але яке ж було моє здивування, коли я побачила, що свою роботу Іван Михайлович розпочав саме тут. Жодної старої розетки — лише нові штроби та вже прокладена свіжа проводка.
— Еее... як? — пробурмотіла я розгублено й невнятно. Чоловік одразу зайшов у кухню та поспішив пояснити.
— Доброго ранку, Магдалено. Та стара проводка вже ледве дихає. Нового кухонного причандалля вона не витримає. Але не журіться. Скоро донька принесе нам щось попоїсти. Голодну я вас не лишу.
Слова чоловіка звучали логічно, але я навіть не могла уявити, як житиму так два тижні. Хоча... що там два тижні — це всього лиш чотирнадцять днів, підбадьорювала я себе, крутячи в руках новий чайник, якому виявилося затісно на кухні.
— Добре, — невпевнено пробурмотіла я та поставила кухонний прилад назад у коробку. — Я поки що на вулицю піду, там паркан ремонту потребує.
— Та обережно з тим парканом. Бо його легше з нуля нового зробити, ніж того старого до пуття довести, — промовив чоловік, але я уже не слухала і впевнено покрокувала до пристройок на подвір’ї.
Інструменти, на диво, знайшлися швидко — в одній із прибудов. Узявши молоток та цвяхи, я взялася до справи. Дерев’яний паркан був у сумнівному стані: деякі дошки згнили — їх доводилося відкручувати і викидати; деякі були поламані, і видно було, що спеціально. Ті, що вціліли, я відшліфувала й підготувала до фарбування. Вимірявши потрібну довжину нових дощечок, я почала пиляти. Виходило неідеально, але це вже було краще, ніж те, що стояло тут раніше.
У процесі, коли чергова дощечка не піддавалася пилянню, я задумалася над словами чоловіка. Можливо, і справді, ну його? Але в моїй голові була картинка ідеального дому на веранді, якої я рано буду пити каву, на заході сонця малювати картини. Тому на єдиній впертості я продовжувала пиляти далі.
Проблема виникла із забиванням цвяхів. Чи то потрібні якісь навички, чи то цвяхи трапилися не якісні — у мене ніяк не виходило їх прибити. Спершу я не могла влучити молотком по цвяху, але згодом зрозуміла, що робила неправильно. Та виникла інша проблема — то цвях ламається, то загинається, але рівно не заходить.
— Йосип драний... — прошипіла я, коли цвях в черговий раз зігнувся.
— Можливо, я тобі дороможу? — почувся дівчачий голос позаду.
Я озирнулася. Переді мною стояла дівчина років шістнадцяти, волосся до плечей пофарбоване в яскраво-червоний, пірсинг у брові та носі, широка футболка та рвані джинси. У руках дівчина тримала пакет, від якого тягнувся аромат свіжоспеченого хліба — того самого, що я відчула вчора. Несподівано для себе я зрозуміла ця бунтівна дівчинка донька Івана Михайловича — суворого на вигляд чоловіка. Від цього контрасту я навіть присвиснула. Дівчинка кивнула на дощечку, на якій красувалися десятки моїх невдалих спроб забити цвях запитала:
— Можливо, тебе й дивує мій вигляд, але я й так тобі допоможу, — сказала вона. Взяла з моїх рук молоток, цвях і дошку. Один удар — і цвях із першого разу рівно ввійшов у дерево. Вона всміхнулася. — От бач.
— Я теж так можу, — пробурмотіла я. І вуаля — з першого разу промахнулась. За другим разом влучила... по власних пальцях. Крик болю ехом розійшовся з гір, а на очах виступили сльози. Дівчинка розсміялася й простягнула мені руку.
— Мене Маруся звати, але свої Русею кличуть. Так мені файніше. Ходи, обробимо ті пальці. А тоді поснідаєш із татом. Мама борщику наварила, хлібчика напекла, та й сальце маємо.
Руся виявилася напрочуд дружелюбною і балакучою. Ми навіть не встигли дійти до будинку, як я вже почула історію, як тато вчив її забивати цвяхи, як вона потім учила цьому брата, і як вони вдвох зіпсували паркан, який тато напередодні полагодив.
— А тобі тут не лячно жити? — поцікавилася дівчина, коли ми підходили до крильця.
— Та ні, а чому я маю боятися?
— А ти що, як хижу купувала, не цікавилася, які про неї чутки ходять?
— Маруська, та то все нісенітниці, — суворо мовив Іван Михайлович, забираючи в доньки торбу з їжею. — Людям лиш би язиками чесати.
— А що кажуть? — не відступила я.
Справді, я жодного разу не розпитала про загадкову родичку, яка залишила мені у спадок своє майно. Не поцікавилася у місцевих, якою була та жінка і яку історію має цей будинок.
А між іншим, майже кожен майбутній власник дізнається, яка історія в будинку чи квартирі перед купівлею. Можливо, там траплялися вбивства, можливо, загадкові смерті…
Та й узагалі, перед тим як вступати у спадок, треба було хоча б поговорити з сусідами. Які живуть бозна-де. У моєму випадку — біля підніжжя гори. І, напевно, про тітку лише чутки чули від дітей, які казали, що стара сидить у своєму будинку і не спускається до сусідів. А воно й не дивно, враховуючи відстань від цієї хижі до села.
Два дні тут, а вже думаю так, як місцеві розмовляють, — подумала я, пригадуючи, що нещодавно чула історію про «квартиру-вбивцю» часів Радянського Союзу, яка забрала життя сімнадцяти людей — і все через пробірку з радіоактивним цезієм, що роками лежала всередині стіни. Тож розпитати про будинок і власницю точно не завадило б. І потрібно було зробити це набагато раніше.
— То що говорять? — запитала я так тихо, щоб почула лише Маруся.
— Кажуть, що баба Варвара, колишня ґаздиня тої хижі, була відьмою. І не абиякою — мала велику силу та й чорною магією займалася. До неї люди їхали звідусіль: хто життя рятувати, хто прокляття знімати. Але була й друга сторона. Люди казали, що вона часто проклинала людей і мала дуже тяжкий характер. Усе через те, що багато років тому втратила чоловіка й дитину. Дехто навіть балакав, ніби свою дитину в жертву принесла, аби той дар отримати. Загалом балачок багато… Але що сила в неї була — то правда, — промовила Руся й відламала шматок хліба. Вона на мить замовкла, ніби шкодувала, що взагалі почала цю розмову.
— Ходи, допоможу паркан полагодити, — раптом запропонувала дівчина, різко переводячи тему.
Але цікавість уже міцно вчепилася в мене. Хотілося зрозуміти, де закінчувалися сільські балачки, а де починалася правда.
— А де можна дізнатися більше про цю Варвару? — Маруся схилила голову на бік, поглянула в бік тата, та пошепки промовила:
— Сходи до сільради. Там тобі все повідають. Даси на шоколадку — то й папери знайдуться, — тихцем кинула Руся.
Потім уже голосніше, щоб почув Іван Михайлович, додала:
— Та що, йдемо? Допомога потрібна?
— Було б непогано, якщо тобі не важко, — мовила я, радіючи, як дитина, новій інформації про будинок та про тітку, яка у ньому жила. Було б ще дуже доречно до юриста сходити, дізнатися деталі заповіту і чи можливо якось раніше вступити в право власності.
Після запізнілого сніданку чи надто раннього обіду ми з Русею приступили до роботи. І дівчина мала рацію: вона розумілася на тому, як забивати цвяхи, і поки вона прибивала нові дошки, я відпилювала потрібну довжину, подавала цвяхи й була у захваті, як швидко ми справлялися. Сама б я явно возилася кілька днів і залишилася б або без декількох пальців, або просто вони були б перебинтовані, як живий приклад моєї праці.
Ми саме прибивали останню дощечку на сьогодні, коли за спиною пролунав голос:
— А ти на неї схожа!
— Що? — запитала я, повертаючись у бік голосу, але там нікого не було.
— З ким ти розмовляєш?
— Ти чула, хтось тільки що говорив? — Дівчина насторожилася, поглянула мені за спину і спокійно промовила:
— Ми тут лише вдвох! І я нічого не чула!
Я повільно обернулася, ще раз поглянула в сторону, де ніби, хтось говорив. Я могла заприсягтися: мені не здалося, я чула чийсь голос.