Наречена

 - Петре, а ти мене кохаєш?

 - Так, Христю, люблю.

Двоє молодих людей стояли ввечері під тінню крислатої верби.

Чорнява й кароока дівчина та високий і дужий юнак за кілька днів мали побратися. Усе було готово для урочистої події. Петро був ковалем, а Христина працювала в пана покоївкою. Їх статки були невеликі, але для молодої сім’ї вистачило б.

Дівчина почувалася найщасливішою у світі: її коханий був красенем, на нього заглядалися чимало дівчат, але він обрав невисоку й непоказну, сором’язливу Христю. Іноді їй здавалося, що й навіть старша донька пана дивиться на Петруся не як на простого холопа, та й він завжди червонів та нітився при зустрічі з панночкою. На щастя, весілля вже післязавтра – і ніхто більше не зможе стати на заваді їхньому коханню!..

Ядвіга Соколовська мала доглянуте світле волосся, великі блакитні очі і струнку фігуру. Була розумною і вишуканою, але холодною та неприступною. Прекрасно їздила верхи. Вільно розмовляла польською, українською та французькою мовами. Батько сватав її за свого знайомого, але товстий і жадібний дідусь її аж ніяк не приваблював. Звісно, доведеться вийти заміж за мішок із грошима. Але є ще два місяці, щоби провести час із користю!

Панянка вподобала молодого коваля. Високий і стрункий юнак червонів щоразу, як зустрічав її погляд.

«Звабити його буде неважко», - думала Ядвіга. – «Шкода, що він майже одружений. Але ж я не заміж за нього зібралася! Розважуся – і бувай, юначе!» На тонких губах з’явилася злісна усмішка…

У день свого весілля Петро вирішив забігти до себе в кузню, щоби захопити букет для коханої. Він акуратно стояв у кутку, у глечику з водою. Юнак уже виходив, але на порозі випадково зіштовхнувся з пані Ядвігою.

 - Пробачте пані, - ледь вичавив із себе Петрусь.

 - Нічого, юначе. Як там тебе?.. Іван?

 - Петро, пані.

 - Кажуть, у тебе золоті руки. А ти тільки металу даєш раду чи з жінками теж можеш впоратися? – грайливо запитала Ядвіга.

Хлопець зашарівся від почутого та опустив очі. Серце вискакувало із грудей . З одного боку, він любив Христину і спішив до неї. З іншого, поруч стояла зваблива блондинка. Волосся каскадом спадало їй на плечі. Білосніжна шкіра пахла ароматичними оліями. Від хвилювання паморочилося в голові.

 - Не бійся, я тебе не зїм! Подивися на мене! – наказала Соколовська.

Петро подивився – і потонув у її очах кольору моря. Дівчина обійняла його за шию та поцілувала. З цього моменту не існувало більше нікого – лише вони вдвох.

Нарешті настав довгоочікуваний день весілля. Христя чекала на коханого. Гості з боку нареченої вже прийшли та чекали застілля. Петруся все ще не було. Любляче серце передчувало біду: не міг він запізнюватися без причин! Незважаючи на протести батьків, дівчина побігла на пошуки. Ноги несли її до кузні, яка стояла недалеко від панського маєтку. На підступах до напіввідчинених дверей вона почула крики і стогін кількох людей.

Христина прочинила двері. Посеред кузні на лаві сидів її Петро, а на ньому змією звивалася молода пані Соколовська.

«Зрадник! – подумала Христина. – Як він міг? А ця зміюка Ненавиджу!»

Зраджена наречена бігла світ за очі, ридаючи. Життя втратило сенс, тому вона прямувала до водойми. За дві сотні метрів був панський ставок. Потрібно було лише перелізти через огорожу. Звідки узялися сили у тендітної дівчини, аби подолати двометровий паркан?

Із розбитими колінами, червоними від сліз очима та блідим відчуженим обличчям Христя стояла біля ставка. Вона не вміла плавати, тому була певна: смерть настане швидко. Востаннє поглянувши у синє небо, дівчина зробила крок уперед….

***

 

Марина вже півгодини збиралася до клубу. Залишилося лише вдягнути куртку і взути теплі черевики: пізньої осені буває не лише мокро, а й холодно. Висока, струнка, весела і добра дівчина подобалася багатьом хлопцям у селі, але сама не була закохана в жодного з них. Дружби їй було цілком достатньо.

 - Доню, будь обережна! І довго не затримуйся, добре? – запитала мати.

 - Добре, до першої ночі повернуся! Я ж уже не маленька: 18 уже є! – відповіла донька і додала: - Бувай!

Надворі довелося увімкнути ліхтар, бо в небі не було ні зір, ні Місяця, і йшов легенький дощ. На слизькій грунтово-кам’яній дорозі було багато рівчаків. Крім того, був досить крутий спуск, тож доводилося йти неспішно, щоби не впасти і не додати «п’ятій точці» кілька синців. Хвилин за 5 Марина зійшла в долину, де було роздоріжжя. Можна було повернути вправо, пройти 100 метрів через парк і опинитися на головній вулиці села. Або ж іти 200 метрів вулицею з «викрутасами» - так молодь називала три широкі повороти, які огинали будинки та городи.

«Я ж нікуди не спішу, тому піду вулицею», - подумала дівчина.

Парк був колись частиною панського маєтку, де шляхтичі любили прогулюватися. В його центрі  століття тому містився ставок із рибками та лебедями, який у наш час перетворився на десяток невеликих калюж із жабами. А садиба пана перетворилася у навчальний заклад – ПТУ.

Характерною «родзинкою» Панського парку було те, що в темряві у ньому блукали не лише пияки, а й тверезі й адекватні люди. Що досить дивно, враховуючи його розміри: прямокутник зі сторонами у 200 та 300 метрів. Як люблять повторювати старі бабусі: «Тут є щось зловісне!»

За цими роздумами дівчина незчулася, як дійшла до клубу. Весела і шумна компанія друзів, танці та трохи випивки – усе як завжди. Хтось із хлопців – студент училища – показав серію фотографій на своєму телефоні:

 - Дивіться, я фотографував їдальню і сфотографував ось що! – карі очі юнака трохи захмеліли, але мозок ще не втратив здатності думати.

На двох фотографіях поміж столами проходила нечітка темна тінь, у якій можна було розгледіти обриси чорнявої дівчини у старовинній темній сукні.

 - Саня, не вигадуй! Ну, пройшовся хтось перед камерою і тому зображення розмите! – сміялися його друзі.

 - Я робив серію фотографій: десять штук за секунду. А фігура молодиці є лише на двох із них. Як ви це поясните? – відповів Сашко, але за реготом його ніхто не почув. Хлопець образився і пішов додому.

У цю ніч було ще багато цікавих пригод (наприклад, крадіжка черешень у саду діда Івана), зустрічей і розмов, але час пролетів і потрібно було повертатися додому. На годиннику була друга година ночі.

Марина дійшла до воріт навчального закладу. Справа була дорога, але щось її тягнуло вибрати короткий шлях через парк. Цікавість взяла гору над здоровим глуздом. Дуже хотілося перевірити сільські байки.

«Придумають же люди! Прокляте місце, таємничі тіні, голоси в темряві…», - думала дівчина. – «Це все страх темряви. Або витівки «зеленого змія». На жаль, любителів спиртного в нашому селі досить багато. А любителів розповідати брехню – ще більше!»

Серед дерев було тихо. Ні співу птахів, ні шелесту листя, ні співу цвіркунів. Чим нижче стежкою спускалася Марина, тим це було помітніше. Аж тут позаду почулися людські кроки.

«Хто б це міг бути? На вулиці Шевченка, крім мене, молоді немає, лише діти та ті, кому за сорок», - майнула думка в дівочій голові. Вона обернулася, посвітила ліхтариком, але поблизу нікого не було. Пішла далі. Знову почулися кроки за спиною, але вже ближче. Зупинка. Поворот назад – нікого! Лише тихий сміх у пустоті.

Марина пішла швидше. Серце почало битися сильніше, по спині «поповзли мурашки». Таємничий переслідувач не відставав і за кілька секунд дівчина відчула, неначе важкий тягар упав на плечі.

 - Ага, розлучнице! Ось ти і впіймалася! Це ж ти вкрала мого Петруся? – почувся жіночий голос над головою. – Підеш зі мною на дно. Я тебе не відпущу!

Після цього невидимий дух почав бити дівчину ногами в груди, а руками – виривати волосся і шкрябати обличчя. Жертва падала, плакала, знову вставала, молила відпустити. Їй ще ніколи в житті не було так страшно. З-під розірваного одягу випав хрестик. Марина почала молитися. Примара послабила свої обійми і заговорила:

 - Думаєш, це тебе врятує? Ніхто не сховається від мого гніву! Я помщуся всім зрадникам і зрадницям!

 Дівчина продовжувала рух угору, чіпляючись за каміння і стовбури дерев. Чим далі вона пробиралася від центру парку – тим слабшими були «обійми» невідомої істоти. Ось уже позаду останні дерева – і все змінилося: повернулися звичні звуки, можливість іти й дихати.

Марина оглянула себе: лікті та коліна у багнюці, шия боліла (мабуть, залишаться синці), а обличчя горіло вогнем від подряпин. Перевівши подих, вона пішла додому. Сльози лилися з очей, руки тряслися через переляк від пережитого за останні п’ять хвилин, але ноги несли її до рідної хати.

З чим вона зіткнулася? Дух ображеної дівчини, русалка, мавка чи, може, гра уяви? Ні, фантазії не залишають слідів на тілі. це однозначно щось реальне.

«Ніколи більше не ходитиму навпростець! Ще одну таку прогулянку я не переживу!», - подумала дівчина, заходячи у двір.