Зустріч у лісі

Тишу солодкого сну порушив звук будильника. Микола прокинувся і вимкнув звук. На годиннику була шоста година ранку: пора вставати, одягатися і йти до Петра. «Той сонько, певно, досі спить» - промайнуло в голові. Нашвидкоруч умившись, одягнувшись і поснідавши, юнак вийшов із хати, прихопивши із собою рюкзак із обідом та пляшкою води..

Черговий літній день розпочався і сонце повільно підіймалося над горизонтом. Дерева буяли зеленим листям, дозрівали черешні, а у променях світанку село здавалося несправжнім, наче намальованим. Це чудовий час для випускника: екзамени і ЗНО позаду, вступні іспити – далеко попереду. Саме сьогодні двоє друзів вирішили здійснити пішу прогулянку до сусіднього села, в якому раніше не були.

Правду люди кажуть: протилежності притягуються. Петро був високим чорнявим юнаком. Виразні карі очі та спортивна статура приваблювали дівчат, а вміння улесливо говорити робили його бажаним гостем у будь-якій компанії. Він був розумним хлопцем, але вчитися не любив: точні науки вважав марною тратою свого дорогоцінного часу. Обожнював їздити верхи на коні.

Микола ж був невисоким, русявим і сірооким. Фанатом спорту ніколи не був, якщо не рахувати прогулянки пішки та на велосипеді. Навчався добре, особливо любив астрономію. Різкі риси обличчя, спокійний характер і легка гаркавість не додавали йому шарму. А у розмові з дівчатами юнак був небагатослівним і сором’язливим, тому не раз потрапляв у незручні ситуації, з яких його виручав друг.

У хлопців було одне спільне захоплення: вони любили досліджувати світ, знаходити щось нове і загадкове. Цього разу друзі вирішили відвідати сусіднє село, до якого можна було дістатися, пройшовши лісом кілометрів 7 чи 8.

«Про те село ходять чимало переказів: і про загадкові вбивства, і про зникнення людей» - думав Микола. – «Певно, то все байки»

За роздумами незчувся, як підійшов до дому Петра. На хвіртці висіло попередження: «Обережно! У дворі злий пес!», а по подвір’ї бігав ротвейлер на кличку Тузик. Той чорний монстр із невинним ім’ям не раз примушував Миколу бігати з надзвуковою швидкістю, тому він вирішив подзвонити другові. За третім разом це вдалося і з динаміка прозвучало:

 - Якого біса, Колю? Мені саме Катруся снилася, аж тут ти зі своїм дзвінком!

 - І тобі доброго ранку! Вставай, сонько, нам уже пора! – бадьоро привітав друга Микола.

Через хвилин п'ятнадцять друг нарешті вийшов на вулицю. За плечима в нього був невеликий спортивний рюкзак, а на поясі – мисливський ніж його батька.

 - Слухай, друже, а нам не влетить за це? – запитав Микола, показуючи рукою на пояс.

- Не бійся, батько на заробітках, а мати не помітить! – заспокоїв Петро.

Друзі вирушили. Через деякий час вони вийшли за межі села, в чисте поле. Дорога вела то прямо, то, звиваючись, наче змія на полюванні, проводила крізь невеликі чагарники, що росли в долині. Ставало спекотно, але більша частина шляху пролягала лісом, то ж за брак тіні хвилюватися не було потреби. Похід не був важким, бо хлопці теревенили, змовкаючи не більш, ніж на хвилину. Згадували шкільні роки, різні кумедні ситуації, говорили про скутери і телефони, жартували і підколювали однин одного.

За тими розмовами не помітили, як увійшли до лісу. Юнаки замовкли, а Петрик дістав ножа.

 - Про всяк випадок. – пояснив другові.

Микола кивнув. Йому було якось не по собі посеред цих дерев. Раптово ожили всі дитячі страхи, моторошні історії одна за одною випливали із глибин пам’яті, не віщуючи нічого хорошого. Кожен шурхіт або крики птахів змушували стрепенутися. Неба майже не було видно за крислатими і височенними деревами.  Петро здавався незворушним, як камінь, але бліде обличчя і зціплені губи свідчили, що йому теж не солодко. Дорога прямувала вниз, у непрохідні, як здавалося, хащі та в долині перетворювалась у дві: одна вела прямо, на пагорб, а інша – вправо.

Раптом юнаки відчули, ніби щось змінилося. Стихли і шелест листя, і спів птахів. Дійшовши до роздоріжжя, вони помітили за 30 метрів  попереду якусь тварину. У них ледь серце не вистрибнуло з грудей. «Вовк!» - подумав кожен. Санітар лісу обернувся і люди зупинилися. Розміри і вигляд вовка лякали більше, ніж його присутність. Величиною із собаку породи алабай і з чорним хутром він нагадував перефарбованого лютововка Привида із Гри Престолів.

 - Якщо кинеться на нас – я готовий! – прошепотів Петро.

 - Зачекай! Давай, краще залишимо йому нашу їжу і тихенько підемо далі. – зашипів до нього Микола.

 - Ага! А самі що їсти будемо?

 - Не знаю!  Але хай він ліпше свиняче сало і м'ясо їсть, а не наше!

Поки хлопці повільно викладали їжу край дороги, їх новий знайомий стояв нерухомо і спостерігав. Коли ж вони повільно задкували у напрямку пагорба – поважно підійшов до купи з наїдками, обернувся, махнув головою і почав снідати.

… Хлоп’ята отямилися, аж коли вийшли з лісу. Над головами знову було синє небо та жовте сонце. Небезпека, здавалося, позаду. На горизонті виднілося село, а на його околицях – кілька ставків.

 - Звідки тут вовки? Уже кілька десятиліть їх не бачили! – порушив тишу Петрик.

 - Такого вовка я не бачив навіть у документалках… Якийсь він дивний… - пробелькотів Миколка.

 - Тобто?

 - По-перше – одинак. По друге – велетень. По-третє – чорний і з карими очима. Не дивися на мене так!!! Я встиг роздивитися його очі! І той його жест головою… Наче подяка…

 - О, друже! Та в тебе від страху дах поїхав! Може, ти зі звірами навчився розмовляти?Доктор Дулітл!..

Розмова зайшла у глухий кут, тому до села дійшли мовчки.

Село зблизька не справляло враження успішного. На кожній вулиці було чимало повалених будівель, дворів, які поросли бур’янами, і занехаяних городів. Певно, старі люди повмирали, а молодь – повиїжджала у міста. Лише на околиці виднівся більш-менш багатий «маєток». Як повідали місцеві жителі, то хата сільського голови. Детальніше ніхто не розповідав, лише відмахувалися: то, мовляв, часу немає, а деколи просто «просили» піти далеко і надовго. Аж раптом почувся скрипучий голос:

 - Що, дітки, розказати вам кілька байок? Баба Мотря усе про всіх знає!

Обернувшись на голос, юнаки побачили за кілька кроків позаду стареньку згорблену бабусю. Вона скидалася на Бабу Ягу: беззубий рот і трохи кривий ніс, древній одяг у латках, дубова палиця і голос, від якого мурашки по тілу. Для повноти образу не вистачало хіба що ступи та хатинки на курячих ніжках.

 - Так, бабусю. – відповів Петро. – Ми цікавимося фольклором та різними історіями…

 - О, говорити я люблю! – перебила стара. – То що вам розказати? Пам’ятаю, як була маленькою, проходили нашою місцевістю німці…

 - Пробачте, а то чий дім? – делікатно перебив Микола, показуючи на «маєток».

 - Голови села. Вони зараз удвох живуть із дружиною. Донька вчиться десь у Києві. Ще син був колись, але років 15 тому таке сталося, така біда…

Близько години баба Мотря оповідала про події, які мали місце півтора десятка років тому. Якщо забути про скарги на хвороби і «побажання» політикам жити на одну пенсію, історія була такою.

…Під час сезону полювання син сільського голови пішов у ліс по гриби. Чи то так склалися обставини, чи то доля, але п’ятеро місцевих мисливців підстрелили хлопця. Усі вони стверджували, що до них близько підійшов вовк, тому і стріляли. Звісно, ніхто цим горе-снайперам не повірив: у цій місцевості вовків ніхто не бачив із сімдесятих. Крім того, розкидані навколо пусті пляшки від спиртного лише підтверджували їхню брехню. Усіх стрілків посадили до в’язниці, але живими додому не повернувся ніхто: один покінчив із життям, іншого збила машина, а решта пропали без вісти…

Ледве спекавшись надокучливої співрозмовниці, друзі пішли до криниці біля дому сільського голови, щоби попити води: спрага мучила страшенно, а свої запаси вже закінчилися.

 - Ого, вже третя година дня! – здивовано вигукнув Микола, добре попивши і наповнивши флягу водою. І замислено додав: - Зараз би пообідати…

- Наш обід залишився у лісі! Якийсь осел викинув усе собацюрі! – єхидно зауважив його товариш.

 - А ви, хлопці, хто такі? Раніше вас тут не бачив, - почувся збоку чоловічий голос.

Біля хвіртки стояв чорнявий вусатий дядько років п’ятдесяти, зростом зо два метри і розміром із Вірастюка. З-під густих брів виглядали глибоко посаджені карі очі, які наче просвічували наскрізь. У тому погляді було щось знайоме.

 - Ми із сусіднього села, школярі, туристи… - промимрили із несподіванки хлопці.

 - Туристи? Ви голодні, панове туристи? – посміхнувся чоловік.

 - Є трохи. – невпевнено протягнув Микола.

 - То гайда до мене в дім! У нашому селі гостей добре приймають!

Дядько Степан (так звали нового знайомого) виявився добрим господарем: чисте подвір’я, із відчиненого гаража виднілася «Волга», дім вражав пишнотою як зовні, так і всередині. А про смакоту наїдків, що їх подавала тітка Ганна, говорити можна було б  годинами! Господарі виявилися товариськими людьми: мило щебетали, інколи жартували, не забували пропонувати спробувати ще ось салатику та м’яса. Микола з Петром, втамувавши голод, теж розмовляли із ними про різне: про погоду, про школу, про плани на майбутнє. Панувала невимушена атмосфера. Складалося враження, що хлопці гостюють у родичів.

Попоївши та подякувавши за гостинність, друзі вирішили рушати додому. Степан Іванович сказав дружині, що проведе їх до лісу. Кілометр шляху подолали досить швидко.

 - Ну, бувайте, дядьку! Дякуємо за все! До побачення! – попрощалися юнаки.

 - Бувайте! До речі, дякую, що не вбили мене сьогодні вранці на стежині!..