На зламі

Лязкіт гусеничних траків і шурхіт гуми не вщухали годинами. Важкі дизельні мотори викидали чорні клуби гарячого диму з гірким запахом згорілої солярки. Колона тяглася чужою землею, не зупиняючись. Якби це було темної ночі, то рух здавався б довгою гірляндою, що змією в’ється своїми вогнями фар десь за горизонтом.

Того ранку дикий степ і свіжа асфальтна гладь піддалися тисячі траків. Зелена змія повзла вперед, охоплюючи місто у кільце. Її паща, замість роздвоєного язика, викидала свинцевий вогонь, що залишав за собою ріки крові, заливав сльозами й перетворював усе на згарища. Вогонь той розкидав винних і невинних однаково, залишаючи лише попіл і трупи.

Стіни старого вокзалу за той лютий четвер побачили більше справжніх сліз, ніж РАГСи за всю їхню історію. А лікарні молилися істинно Богові, щиріше, ніж будь-коли в церквах.

Ось-ось зелена змія — мордор — зайде в місто. Питання лише часу. Проти неї горстка чоловіків, які десь роздобули кілька гранат і “калашів” із парою магазинів, готуються чинити опір у центральному парку. Скільки вистачить їхнього духу? 

Повз них пролітають міжвідомчі автомобілі з затемненими вікнами, мчать у бік західної брами. Вони не зупиняються — їх, мабуть, більше потребують там, у тилу, не тут і не зараз. Або ж їхні гумові колеса котить відомчий егоїзм, байдужість і сліпота до трагедії, яка повзе залізною змією.

 Як не крути, вони їдуть із небезпечного міста на захід, залишаючи позаду чоловіків, що йдуть у протилежний бік.

Погляди цих чоловіків не належали тим, хто мав би чудовий, розумний, добрий, дуже успішний і розсудливий вигляд. Всі ми знаємо таких людей — знайомих, які завжди знаходять спосіб вирішити ситуацію «по-іншому», але виключно балачками.

Такий кент завжди вміє поєднати інтуїцію, аналіз і формальні знання. Він чудовий оратор, той, хто у будь-якій компанії знає, що сказати, і тому його завжди раді бачити. Але є одна проблема — він не справжній. Його існування обмежується лише уявою, коли ти чекаєш на щось.

Переважно він псує життя всім навколо, включно з тобою, своїми розповідями про те, як правильно він би вчинив у тих ситуаціях, у яких ти, звісно ж, помилився. У цього друга є величезна перевага: він має час дочекатися результатів твоїх рішень і лише тоді заявити, як саме треба було діяти. Тому він завжди має рацію, завжди на висоті й ніколи не помиляється. Його світ — це умовний спосіб, що ніколи не закріпиться на практиці. Є ті, хто робить. Є ті, хто спостерігає за тими, хто робить. А є й такі, що спостерігають за тими, хто спостерігає за тими, хто робить. Слова такого кента розійдуться з ділом. 

 

У поглядах тих чоловіків читалося: вони вже давно спалили у своїй уяві кораблі та мости — залишки наївної надії, що хтось прийде їх рятувати. Тим самим вони свідомо поставили себе в такі умови, звідки неможливо звалити чи спетляти. Вони знали одне: з цього парку їм звалу не буде.

«Це ж просто залякування. Зберігайте спокій, не вірте чуткам. Щодня вже вісім років ми в стані напруги. Найкритичнішої точки ескалації немає. Усе під контролем. Два-три тижні…»

Місто потонуло в хаосі. Воно ніби стало частиною цього несамовитого безумства — процесу, що штовхав його вперед, глибше й глибше затягаючи в депресію. Місто хотіло б плюнути на все й сховатися за своїми страхами, але біль не давав перепочинку. Вокзали ридали ще гірше, лікарні молилися ще щиріше.

Але місто взяло себе в руки. Справжня сміливість проявляється саме тоді, коли воно вразливе і стоїть на межі зламу. Той сором, що душив, зник, наче мильна бульбашка, а місто впевнено уявило своє виживання, свій непохитний самоконтроль.

Лють до ворога переповнила його. Зелену змію воно зупинило, перетворивши на купу згорілого металобрухту. Місто розстріляло свій страх....