Дуже сердита хмарка

Місто потроху відходило від нещодавніх подій. Люди інколи ще перешіптувалися на вулицях, згадуючи великий корабель, але життя поступово поверталося у звичне русло.

Хтось лагодив паркан, хтось сапав городину. Дітлахи ганяли м’яч між будинками, крамарі виставляли ящики з товаром, а на лавках біля хат обговорювали, що тепер у місті точно буде тихіше. Та про всяк випадок на набережній встановили табличку:

«Куркам вхід заборонено».

Цього сонячного дня мер Куропась вирішив прогулятися та особисто перевірити, чи панує в місті порядок. Він поважно крокував уздовж пристані, іноді зупинявся та оглядав горизонт. Та раптом із неба впала холодна крапля.

Мер здригнувся й повільно підняв голову. Прямо над ним була маленька темна хмарка. Вона трималася на одному місці й виглядала так, наче спеціально чекала.

Для Агрії це була нечувана подія.

Ще одна крапля впала на ніс мера.

— Ні, — прошепотів він. — Тільки не це.

Уже за пів години всі помічники сиділи в кабінеті Куропася: Галина Вирвикаша, лікар Бондаренко, поштар Федір, слідчий Хропач та Тимофій Бублик.

Питання було надзвичайно важливим.

На столі лежав аркуш із планом засідання. На ньому було написано лише одне речення:

«Що робити з хмаркою?»

У кабінеті панувала тиша. Було чути, як за вікном тихо капає вода.

Нарешті Куропась прокашлявся.

— Шановні, справа надзвичайно серйозна. В Агрії завжди сонячно. А тут — хмарка! А що, як з’явиться ще одна? А потім ще? У нас такого ніколи не було!

— Власне… — озвався Бублик. — Їх уже дві.

— Як дві?! Не може бути! — вигукнув мер і важко опустився в крісло.

— А тепер… — додав Бублик, зазирнувши у вікно, — уже три.

— Три?! — мер схопився за голову.

Хропач спокійно підсунув до себе книгу.

— Панове, без паніки! Пропоную заглянути до книги умінь. Можливо, хтось із мешканців допоможе.

Він почав гортати сторінки.

— «П» — природа… Іван Багнюк, тридцять років, уміє прискорювати ріст яблунь…

— «П» — погода, — підказав лікар.

Семен прочитав уважніше:

— Галина Вирвикаша, хм... років, може не тільки заспокоювати піснею, але і зрушувати дрібні предмети подихом, наприклад, хмарки.

Усі повільно повернулися до Галини.

— Я давно цього не робила, — мовила вона. — Та й хмарок уже багато…

Вона схвильовано зітхнула, і від її подиху папери на столі підскочили.

Семен занотував:

«12:40. Кількість хмарок — три. Настрій у кабінеті — напружений».

— А може… перечекаємо дощ? — обережно сказав поштар Федір.

Та саме в цю мить по даху загупали важкі краплі. Вони били голосно, мов барабани.

Вітер розчахнув вікно навстіж.

Краплі стрімко залетіли всередину, впали на папери й навіть на обід мера.

Куропась мовчки подивився на свою мокру курячу ніжку.

— Закрийте вікно! — крикнула Галина.

Помічник Бублик щосили притис ставні. У кімнаті стало темніше й тихіше, але лише на мить.

Раптом підлога затремтіла.

Спочатку ледь-ледь. Потім сильніше.

Стіни здригнулися. Книжки посипалися з полиць одна за одною, а стілець підстрибнув.

— Під стіл! — вигукнув хтось.

Усі кинулися ховатися.

Вони міцно притиснулися один до одного й затамували подих. Здавалося, ніби земля під ногами ворушиться.

Минуло кілька хвилин. Потім усе стихло. Тиша після гуркоту здалася ще страшнішою.

Першим підвівся Григорій Маркович. Він обережно визирнув надвір.

А там… повалені дерева стирчали корінням догори, дахи деяких будинків перекосилися.

Люди вибігали з домівок, притискаючи котів, курей і навіть горщики з квітами. Хтось обережно озирався, хтось кликав сусідів, а дехто просто стояв і дивився навколо, намагаючись зрозуміти, що ж щойно сталося.

Дощ стих. З-за хмар визирнуло сонце.

— З хмарками… здається… впоралися, — тихо мовив мер.

Він обережно поправив піджак, ніби цим жестом остаточно навів лад у всьому місті, і впевнено пішов назад до кабінету.

— До кінця дня чекаю детальні звіти про все, що сталося! — оголосив він уже звичним, трохи урочистим голосом.

Усі розбіглися. Куропась опустився в крісло. Рука сама потягнулася до курячого стегна. Він відкусив шматок і на мить заплющив очі.

Та раптом у двері знову загупали.

На порозі стояли всі — мокрі, перелякані й дуже серйозні.

— Пане мер! — вигукнула Галина.

— Лихо! — додав лікар.

— Що сталося?! — голос мера став тоншим.

Поштар Федір ступив уперед.

— Під час землетрусу ми відірвалися від материка і тепер пливемо у морі.

Куропась спершу не повірив. Він широко розплющив очі й ковтнув повітря. Та за мить підскочив і стрімко вибіг надвір.

Море було всюди.

Хвилі оточили місто з усіх боків.

Десь далеко на горизонті ще виднівся берег — дедалі менший і менший.

Агрія повільно віддалялася від суші.

Там, де ще вчора була стежка до степу, тепер тихо плескалася вода. На сонці вона блищала так спокійно, ніби нічого дивного не сталося.

А на в’їзді до міста на старому дерев’яному стовпі хитався перекошений напис:

«Агрія — зразкове містечко, де не стаються злочини і ніхто не хворіє».

Мер подивився на напис. Потім — на море.

Куропась витер чоло й пробурмотів:

— Ми що тепер острів?

— Схоже, що так… — сказав хтось позаду.

Поштар Федір озирнувся, ніби шукав, куди тепер нести листи.

— А пошту як доставляти? — спитав він.

Мер подивився на воду, потім випрямився і додав:

— Так… — почав він. — Значить… потрібно потужне рішення...