Два. Попіл замість світанку.

Проснувшись на кріслі після на подив спокійної ночі,  кілька хвилин дивилася у стелю без думок. Тіло нило після кількох годин на твердому кріслі, я перестала відчувати ноги а голова розривалася від болі. Піднявшись вона подивилася на потухший камін, не дивно, за ніч вогонь погас, і це добре, якби він розгорівся певно здійснилася моя мрія та моє ім'я було написано у статті про ще одну трагічну смерть.

Я пішла на кухню й прийнялася ліниво варити каву, слідкуючи щоб кава не згоріла. Запах заповнював кімнату поступово, заставляючи мізки прокинутися та починати працювати. Наливши її в горнятко, вона відправилася на ганок, на подив курити не хотілося,тому полу пуста пачка залишилася на столі біля каміну. На вулиці було дуже морозно, календар у коридорі показував 26 січня, а значить мороза повинні бути ще довго. Хтось дальше радіє зимовим святам, хтось нетерпляче чекає весни, але мені не було діла яка пора року на вулиці, я давно відчувала тільки сум та пустоту на душі, і не один розмовник не міг би зрозуміти того болю що відчувала я, тому я перестала розповідати що відчуваю.

Зробивши перший глоток свого напою чудова порція розслаблення розійшлася по тілу доставляючи насолодження, напевно це єдине що заставляло мене прокинутися якщо я звісно хотя б засинала…

Я стояла на порозі свого дому, спираючись на перила,думала про то що мій дім дозволяє мені закритися від чужих зависливих очей, напою в горнятку залишалося все менше а час йшов проти моєї волі. Нарешті зробивши останній глоток стараючить не наковтатися кавової гущі. Я в останній раз відчула насолоду, та зайшла в будинок, залишаючи кружку на крильці. Інтересно заберу я її сьогодні? Це була моя традиція випити кави саме на ганці, якщо сьогодні піду пити знову каву то звісно заберу її, а так поки залишається там.  Я піднялася у спальню взяти книгу щоб провести ранок за читанням, от тільки загубила в своїй же бібліотеці шукаючи книгу яку ще не читала, найшовши книгу я опустилася в крісло та захопилася читанням, оттямилася я вже по обіді, залишене мною горнятко на ганку все таки зайшло в дім коли я о 13:31 вийшла на вулицю з ще однією порцією гіркого тепла в долонях, яке так заповнювало теплом душу. По обіді вже блище до третьої дня на годиннику, я зібралася з думками та вийшла пройтися в гущі мого міста. Якщо пройти на край місці то починався невеликий ліс в який я часто втікала від світу, він був чудесний. Коли мені погано я приходжу в зарості колючого терну який так потребує моєї уваги. У сьогоднішній день сонце світило яскравіше звичайного. Поки я йшла до річки все було спокійно, але побачивши воду я не змогла втримати думки та рука потягнулася до потертої пачки, діставши цигарку, не дивлячись на жахливий вітер я підпалила кінець та дим заповнив мої легені. Я знала що ледь видний дим від табака вихід лише на кілька хвилин, але мені ніколи не вистачало тих пари хвилин що я кожен раз поверталася до видовища де в моїх руках тліла біла тонка бумага з якої струменів задушливий чад, а я сприймала це як повинне. Ці кілька хвилин є тим що я чекала пів життя, хіба це не так?..  Сигарета дотліла до фільтра. Я взяла у вуста другу, пішла по берегу річки по льду, кожен би сказав що це небезпечно і є поступком самовбивці.

Саме цінне було в голові, те через що я зараз ризикую йдучи по кризі та запалюючи третю цигарку, це було дивно, час який завжди йшов як равлик, тут, йшов бистріше світла бо я вже встигла дійти до середини річки поки думки лилися з моєї крихітної голови, переборовши нав'язливі думки я вирішила піти назад щоб крига не зламалася під масою мого тіла. Насправді мені було смішно наглядати як всі тягнуться до публічних місць, а я же їх зневажала, я відчувала під шкірою як всі дивляться на мене,чула кожен шепіт в мою сторону, тому я вибирала піти в тихий закинутий ліс з річкою де втопилося сотні людей, і я могла стати однією з них, але це не вихід. Вихід це четверта тліюча цигарка у моїх вустах. В цей день все лилося по іншому, сигарети затухали за кілька вдихів а думки відкрили друге дихання й вчепилися в мене зубами. Вони залазили під шкіру, роздирали плоть брудними нігтями й залишали після себе глибокі шрами, які ніколи не затягувалися до кінця. Кожна згадка зривала старі рубці, змушуючи рани кровоточити знову й знову. Вони вимальовували на моїй душі лише одне ім’я. Естер Морріс.

Спогади про неї проїли в мені діру. Вона ставала все більшою, поки не перетворилася на гниючу порожнину, від якої смерділо гноєм, провиною й безсиллям. Я відчувала, як ця гниль повільно розповзається по мені, заражаючи все, до чого торкається. І найгірше було те, що я сама її годувала. Кожною думкою, коли дозволяла собі згадати колір її очей, звук її сміху чи тепло її долонь. Рана давно мала зажити. Натомість вона гнила. І разом із нею гнила я. Думки відкрили друге дихання та заставляли мене гнити з середини.  Її карі очі з теплим бурштиновим відтінком назавжди залишилися в моїй пам’яті. У них завжди було щось болісно ніжне, ніби Естер дивилася на людей трохи м’якше, ніж вони того заслуговували. Особливо на мене. Це вбивало мене щодня. У снах вона приходила такою, якою була колись. З темним, майже чорним хвилястим волоссям трохи нижче плечей. Я пам’ятала його до найдрібніших деталей. Пам’ятала, як воно лоскотало моє обличчя, коли вона нахилилася ближче. Пам'ятаю запах її шампуню на подушці. Пам’ятала тепло її рук, що знаходили мої навіть у темряві.

Іноді, прокидаючись серед ночі, я на мить забувала, що її більше немає поруч. Мені здавалося, ніби варто лише простягнути руку і я торкнуся її плеча. Ніби вона досі лежить поряд, сонна й тепла. Ніби зараз засміється, перевернеться на інший бік і поцілує мене в скроню.А потім приходила реальність. Порожня половина ліжка. Тиша та я. Я пам’ятала її настільки добре, що це ставало тортурами. Кожен спогад був одночасно подарунком і покаранням. Я сумувала за нею так сильно, що іноді мені здавалося, ніби туга проросла крізь ребра й пустила коріння десь всередині грудей. Це я винна, що ми розійшлися. Я відштовхувала її, коли вона намагалася допомогти. Закривалася, коли вона хотіла зрозуміти. Мовчала, коли треба було говорити. Я була переконана, що якби тоді стала хоч трохи сміливішою, трохи менш зламаною вона б залишилася. Натомість Естер пішла.

А я залишилася наодинці зі спогадами про жінку, яку кохаю більше за власне життя. І з кожним днем ці спогади боліли все сильніше, бо я вже не могла відрізнити, за чим сумую більше за нею чи за тою версією себе, яка була щаслива поруч із нею.

 

25.01

Зайшовши в дім о 18:18, це число я точно запам'ятала на настінному годиннику, я зняла верхній одяг та піднялася в спальню де з приліжкової тумбочки на мене дивилися пластинка Кветіапініту. Я пройшла повз неї.

Надалі находячих в роздумах я прилягла на ліжко, сама не помітивши як прикрила повіки та впала а напівсоння. Десь там в теплих снах було неймовірно спокійно, я лежала на траві тримаючись за руки з Естер, я відчувала себе на своєму місці та нічого мене не турбувало. Знала би я що це означало..

Але поки я дивилася в світло карі очі Естер, вона сміялася так гучно але чутливо що напевно всі люди чули її, але мені не було до цього діла, я посміхалася та тонула в її очах, а ще мою увагу завжди привертала родимка на лівій щоці. Естер була чимось неймовірним.. Вона не намагалася рятувати весь світ та не вміла говорила правильних слів у правильний момент. Просто залишалася поруч. Вона просто була поруч. В цьому була особливість Естер Морріс. Моєї Естер Морріс. Я б нізащо не відпустила її. 

Я насолоджувалася компанією свого яскравого промінчика сонця. Естер сиділа поруч, сміялася, щось говорила, а я вже навіть не слухала слів , мені вистачало самого звуку її голосу. Але потім щось змінилося. Спочатку я помітила дим.

Тонкі сірі пасма почали повзти по галявині, огортаючи траву й наші ноги. Їх ставало все більше. Вони лізли між деревами, застеляли небо, душили повітря. Разом із ними прийшов знайомий запах сигарет. Гіркий. Гіркий запах сигарет. Я повернулася до Естер, щоб сказати щось, хоч що-небудь, але її вже не було. Лише порожнє місце поруч.

-Естер?

Мій голос потонув у димі. У відповідь пролунав сміх.

Спочатку такий самий, як раніше. Її сміх. Той, який я любила найбільше у світі. Але щось було не так. Він лунав надто довго. Надто голосно. Надто неприродно. Відлуння розтягувало його, ламало й перекручувало, поки він не перетворився на щось чуже. На звук, від якого по спині побіг холод. Я відчула, як серце почало калатати десь у горлі.

- Естер?..

Ніхто не відповів. Дим все густішав та густішав. Я ледве бачила власні руки. А потім попереду почав вимальовуватися силует. Жіночий. Знайомий до болю знайомий. У мене перехопило подих. Мама.

Через стільки років я впізнала її миттєво. Хоть і обличчя не було видно, неначе його взагалі не було, але я впізнала її. Маму.

Вона стояла нерухомо серед диму, і від одного її вигляду мене охопив жах. Тому що люди не повертаються після нерозкритої справи про зникнення.

- Мамо… - прошепотіла я.

 

Вона не відповіла. Лише дивилася на мене. І чомусь саме тоді мені захотілося тікати.

Я різко розплющила очі. Повітря застрягло десь у горлі. Я жадібно хапала його ротом, ніби щойно виринула з-під води. Серце шалено билося об ребра, віддаючись болем у грудях.

Кілька секунд я не розуміла, де знаходжуся. Мама. Естер.

Усе ще стояло перед очима настільки чітко, що мені здавалося варто озирнутися, і я знову побачу той силует у кутку кімнати. Мене трусило. Футболка прилипла до спини від холодного поту, а по руках і шиї пробігли мурашки. Кімната була темною, але я все одно нервово вдивлялася в кожен куток, ніби боялася побачити там когось ще.

Я провела тремтячою рукою по обличчю й відчула вологу на щоках. Сльози. Навіть уві сні їх образи не могли залишити мене в спокої. За вікном було тихо. Лише вітер час від часу торкався старих гілок, змушуючи їх дряпати скло. Я стиснула край ковдри так сильно, що побіліли пальці. Минуло дев’ятнадцять років. Дев’ятнадцять клятих років. А мої кошмари досі знали, куди бити. Я заплющила очі й сперлася потилицею об стіну.

Переді мною знову спливло її обличчя. Не мами.. ні-ні.. Естер.

Я пам’ятала її сміх. Пам’ятала тепло її долонь. Пам’ятала той погляд, яким вона дивилася на мене, ніби я була варта любові. І від цього стало тільки гірше. Бо навіть після всього часу частина мене все ще чекала, що одного дня відчиняться двері. І вони обидві повернуться додому. Я просто сиділа, дивлячись у стіну та залишалася в тій самій позі.

Години тягнулися але розум не мав сили на думки. Тільки погляд на стіну і завмерлий розум,що не пропускав ні однієї хвилини часу. Година за годиною.

Так минув час до ранку, але в мене не було сил піднятися. Десь о 07:49 я піднялася з ліжка, трохи хитаючись пішла на кухню варити каву. Судомно зробивши перший ковток кави, я видихнула з полегшення. Тривога, що стискала груди після кошмару, почала повільно відступати. Світ навколо перестав хитатися, а думки нарешті збиралися в щось схоже на порядок. Я дісталася до аптечки, ковтнула таблетку від головного болю і кілька хвилин просто стояла, спираючись на кухонну стільницю. Хотілося витрусити з голови сон, маму, Естер. Усе одразу. Зрештою я пішла до ванної. Вона була невеликою: світла плитка, старе дзеркало над умивальником, дерев’яна полиця з рушниками та чавунна ванна, на якій час залишив дрібні подряпини. Вузьке матове вікно пропускало тьмяне ранкове світло. Я стягнула футболку, недбало кинувши її на пральну машину, потім шорти. У кімнаті було прохолодно, але це відчувалося навіть приємно після важкого сну. Я відкрила кран. Гаряча вода вдарила по плечах майже миттєво. Спочатку це здалося приємним. Потім температура стала надто високою. Шкіру почало поколювати, ніби тисячі дрібних голок впивалися в неї одночасно. Я заплющила очі. Голова раптом стала дивно легкою. Світ похитнувся. Повітря ніби стало густішим, і кожен вдих вимагав зусиль. Серце забилося швидше. Я схопилася за край ванни, намагаючись утримати рівновагу, але пальці вислизнули з мокрої емальованої поверхні.

Кімната попливла. Світло размазалось білими плямами. Я відчула, як ноги підкошуються.

Потім була лише темрява.

Спочатку прийшов холод. Не справжній холод дивне відчуття порожнечі, ніби тіло забуло, як відчувати власні руки й ноги. Потім до свідомості почав повертатися шум води.Краплі билися об плитку. Десь поруч стікав кран. Я повільно розплющила очі. Світ здавався чужим і розмитим. Кілька секунд я просто лежала на підлозі ванної, намагаючись зрозуміти, де знаходжуся і скільки часу минуло. Потім я відчула холод, що різав шкіру. Спочатку прийшов холод. Крижаний, пронизливий. Він врізався в шкіру  

тисячами дрібних голок, пробігав уздовж хребта і розтікався по тілу важкими хвилями. Мурашки вкрили руки, плечі, шию. Здавалося, ніби мене кинули під тонкий шар льоду й змусили лежати нерухомо, поки мороз повільно пробирається до самих кісток. Холод зник так раптово, що я навіть не встигла зрозуміти коли. На його місце прийшов жар. Гострий. Колючий. Наче сотні розпечених голок одночасно впялися в шкіру. Тіло палало, а повітря навколо здавалося занадто важким і гарячим для вдиху. Відчуття розтікалося по нервах, змушуючи серце битися швидше, а голову наповнюватися білим шумом. Мені здавалося, ніби я одночасно замерзаю і згораю.

Наче власне тіло більше не розуміє, що з ним відбувається. Я не одразу зрозуміла що сталося, поки не побачила як вода що стікає до стоку, забарвлюється у червоний колір. На запʼясті виднівся діагональний переріз. Бридкий. Болючий. Кров гаряча. Густа. Вона просочувалася швидко. Стрімко розтікаючись яскраво бордовим кольором по долоні. Все що я дивилася як вона стікає вниз переміщуючись з струменями води. Вода ставала світло рожевого кольору.

10:20

Я вже навіть не знала, що робити із собою. Ранок тягнувся нескінченно повільно, наче хтось навмисно розтягнув час і залишив мене сам на сам із його порожніми хвилинами. Змішавши не зʼєднуючи препарати була погана ідея, але зараз нічого не вдіяти, вони вже вступили в дію. Від нудьги я вже чотири рази виходила на ґанок покурити. У кабінеті стояла ціла колекція сигарет. Тонкі, міцні, з різними смаками й ароматами. Іноді я перебирала їх, розглядаючи пачки, ніби збиралася спробувати щось нове. Але завжди поверталася до звичних. До цього я встигла випити ще одне горнятко американо, тому вирішила знайти собі хоч якесь заняття. У бібліотеці панувала приємна напівтемрява. Високі полиці, заставлені книгами від підлоги до самої стелі, відкидали довгі тіні. На дубовому столі повільно остигав зелений чай, а за великим вікном вітер розгойдував верхівки дерев. На руці виднівся поріз на руці підло пік а руки тряслися але я не звертала уваги. Я вмостилася у кріслі біля столу й деякий час просто дивилася на пейзаж за склом. Будинок був тихим. Колись ця тиша була іншою. Живою. Тоді з кухні долинав звук кроків, хтось залишав чашки не на своїх місцях, сміявся над дурними жартами або сперечався через книжки. Тепер залишилася тільки тиша. Я зробила ковток чаю й повернула погляд до полиць. На очі потрапила книга із зеленою обкладинкою.Не пам’ятаю, коли востаннє її відкривала. Підвівшись, я дістала її з полиці. Між сторінок здійнялася тонка хмаринка пилу. Папір трохи пожовтів від часу. Я відкрила книгу навмання. Слова повільно складалися в речення. Речення в історію. Читаючи я не думала ні про що крім майже забутого відчуття, суму що ця ніч не остання.   Десь о 18:17 я нарешті відставила книгу відчуваючи безмежну пустоту всередині. Від тривоги тіло постійно трясло,вирішивши не ризикувати собою я побрела на кухню бо сьогодні так і не їла, а курити тягнуло,тому включивши музику та поставивши сигарету за вухо я підійшла до холодильника. На мені були темні вільні брюки та великий кардиган кольору гіркого шоколаду. Рукави давно розтягнулися і майже повністю ховали долоні. Волосся було недбало зібране нагорі, але кучері, як завжди, жили власним життям. Деякі пасма вибилися із зачіски й спадали на обличчя, лоскочучи щоки та лізучи в очі щоразу, коли я схиляю голову. Я машинально заправила один локон за вухо й знову подивилася на продукти. Що приготувати?

Після кількох хвилин роздумів вибір чомусь упав на гречку з м’ясом. Прихопивши щось на перекус і закуривши сигарету, я поставила гречку варитися. Тримаючи в одній руці цигарку, а другою викладаючи м’ясо на пательню, я ліниво слухала музику. Із колонок лунав старий джаз. Ім’я виконавця мені нічого не говорило, але його хрипкуватий голос дивно добре вписався в атмосферу будинку. За вікном темніло. На кухні пахло кавою, сигаретним димом і спеціями. Я поставила турку на плиту та сперлася стегном об стільницю, спостерігаючи, як поступово запотіває вікно.

Через п’ятнадцять хвилин усе було готове. Я поставила тарілку на стіл, налила собі кави й увімкнула якийсь старий чорно-білий фільм. Герої на екрані закохувалися, сварилися, говорили красиві слова, які в реальному житті ніхто ніколи не говорить. Я дивилася його швидше за звичкою, ніж із цікавості. Так минуло ще півтори години. Будинок був тихим. Настільки тихим, що іноді мені здавалося, ніби я можу почути власні думки. Зрештою я накинула пальто й вийшла на ґанок.Морозне повітря одразу вдарило в обличчя. Вітер пробирався під одяг, змушуючи шкіру вкриватися мурашками. Кучері вибралися з-під коміра й безладно танцювали на вітрі.

А я… А що я?Я просто дивилася на горизонт. Милувалася темним небом. Шукала знайомі сузір’я серед тисяч холодних зірок, хоча знала лише декілька. Я знала, що ця ніч буде довгою.

26.01

Ніч тягнулася неможливо довго.

Я пролежала в ліжку вже близько двох годин, але сон навіть не думав приходити. Очі пекло від втоми, тіло благало про відпочинок, а мозок, навпаки, працював надто голосно. Зрештою я здалася. Підвівшись із ліжка, я попленталася на кухню й увімкнула якусь безглузду нічну програму. Ведучі щось говорили, сміялися, сперечалися про дурниці. Я не слухала. Мені просто був потрібен шум. Час рухався болісно повільно.

О 03:07 я вийшла на ганок.

Одразу ж закурила. Десь у будинку все ще грала музика. Її ледь було чути крізь стіни, і вона змішувалася зі свистом вітру та скрипом старих дощок під ногами. Повітря було чистим. Морозним. Таким холодним, що здавалося, ніби воно пробирається просто в кістки. Я вдихнула на повні груди. На мить стало легше. Наче сама ніч нахилилася до мене й тихо прошепотіла, що життя все ж таки буває красивим. Що воно складається не лише з втрат, провини й спогадів. Але ніч брехала. Життя вже встигло показати мені й інший свій бік. Той, де люди зникають без сліду. Той, де кохання закінчується тишею. Той, де ти прокидаєшся посеред ночі й не можеш зрозуміти, чого болить сильніше серце чи пам’ять. Видихнувши останню порцію гіркого диму, я загасила недопалок і повернулася до будинку. Сходи тихо поскрипували під ногами. Світло в кабінеті зустріло мене знайомим теплом. Я сіла за дубовий стіл. Подивилася на порожній аркуш. І написала це…

[Ручка скрипіла, тремтячи об лист.

Думки порожні ні змісту, ні слів.

Я дивилась на каву, застиглу в імлі.Та губилася десь у нічній самоті.

Погляд вперто впивався в папір.

Де не народжувався жоден рядок.

Я збагнула: спокій лише тимчасовий мир,що руйнується від одного думок.

Усе безтурботне примарний обман.

Що тане, мов дим, у холодній пітьмі.

А час невблаганно стирає роман

Між тим, ким була я, і ким бути мені.

І поки годинник відмірював мить,

Я мовчки дивилась у темне вікно.

Немов усе те, що хотіла прожить,

Вже стало минулим настільки давно.]

05:46

На телевізорі йшов якийсь серіал, настільки безглуздий, що я навіть не намагалася вникати в сюжет. Голоси акторів зливалися в суцільний шум, сцени змінювали одна одну, не залишаючи жодного сліду в голові. Він просто був як фон. Як щось, що не дає залишитися наодинці з думками. Бо думки в мені поводилися як бомба із запущеним зворотнім відліком. Кожна секунда наближала той момент, коли вони знову вибухнуть усередині, розірвуть тишу і залишать мене розбитою ще трохи сильніше. Я дивилася в екран, але не бачила його. Кабінет був наповнений знайомою тишею, змішаною з димом сигарет, який за ніч встиг піднятися до стелі й там застигнути важким шаром.  Здавалося, ніби сама кімната не дихає тільки тримає в собі все, що я в ній залишила за ці роки.

Ця кімната це моє сховище. Але водночас моя пастка. Уздовж усіх стін тягнулися високі книжкові полиці, щільно набиті книгами так, що здавалося, вони от-от почнуть випадати назовні. Різні обкладинки, різні історії але всі вони давно перестали бути просто книгами. Вони стали шумом, який заповнював простір, щоб не було чути тиші. Біля великого вікна стояв дубовий стіл. Завжди трохи захаращений папери, блокноти, розкриті книги, чашки з остиглою кавою. На його поверхні завжди залишалися сліди моїх ночей, як доказ того, що я тут існувала. На одній зі стін висіла картина, спокійна, майже абстрактна. Колись вона здавалася мені красивою. Тепер просто висіла, як щось, що не має сил піти. Я перевела погляд на стелю. Дим тримався там важкою завісою, ніби кімната забула, як провітрюватися. Від нього все здавалося трохи розмитим, трохи нереальним. Я видихнула, сперлася спиною в крісло й на мить заплющила очі. Було відчуття, ніби ще трохи і я справді почну лізти на стіни. Але навіть на це не вистачало сил.

Я повільно розплющила очі й подивилася на книги. Краще провести весь день тут. Серед сторінок, серед чужих життів, у яких є кінець. На відміну від мого.