Три. Між вдихами.
27.01
Голова крутилася так, ніби всередині хтось повільно розгойдував світ із боку в бік. Я не пам’ятала, як саме пройшов вчорашній день. Лише уривками: сторінки, що злипалися в одну довгу безперервну історію; чай, який давно вистиг у чашці; і тиша, яка ставала дедалі густішою, поки не почала звучати. Учора я весь день читала. Лише ближче до вечора змусила себе підвестися й спуститися на кухню, зробити чай. Повертаючись назад у кабінет, я вже майже не відчувала ні втоми, ні голоду , лише дивну порожнечу, яка не мала дна. На мені був сірий светр, великий і трохи розтягнутий, і звичайна білизна під ним. Волосся знову вибилося з недбало зібраного пучка, пасма падали на обличчя, але я навіть не намагалася їх прибрати. Я не приймала свої таблетки вже більше двох тижнів. з кожним днем світ ніби трохи втрачав чіткість. Іноді мені здавалося, що я чую кроки там, де їх немає. А іноді що тиша надто уважно за мною спостерігає. Контролювати себе і власні думки ставало майже неможливо. Вони більше не питали дозволу. Просто приходили. Я сиділа у кріслі з чашкою чаю в руках і дивилася у вікно. За склом ніч розсипалася чорнилом по небу, а зірки виглядали надто яскравими, ніби хтось навмисно підкрутив їхню силу. Я не пам’ятаю моменту, коли заснула. Лише те, як повільно провалилася в темряву, не відпускаючи чашку з рук. Дивлячись на небо. На сузір’я Лебедя яке у старих книгах називають “хрестом неба”. Його форма завжди здавалася мені дивно правильною, майже заспокійливою: ніби хтось провів світлом лінію через хаос і на мить змусив його замовкнути. Кажуть, воно символізує шлях душі через темряву до чогось, що схоже на світло. Але тієї ночі навіть це звучало як насмішка.
Я заснула, дивлячись прямо на нього. І цей сон…
Я стою перед дзеркалом. Звичайним, старим, трохи запиленим. Світло в кімнаті тьмяне, і від цього відображення здається ще більш чужим. Воно дивиться на мене порожніми очима, повторюючи кожен рух із надто точною, майже неприродною синхронністю. Я піднімаю руку - воно піднімає. Я морщу брови - воно робить те саме. Але щось не так. Я не одразу розумію що саме, і саме це незнання повільно розливається всередині важким, липким страхом. Я роблю крок назад. Відображення залишається на місці.
— Що за… — мій голос розриває тишу і луною б’ється об стіни.
А те, що в дзеркалі, мовчить.
Лише повільно розтягує губи в гіркій, неприродній посмішці.
І в цей момент стає ясно: це не я.
Шкіра у дзеркалі починає тріскатися, ніби стара фарба, що відшаровується від стіни. Клапті повільно сповзають вниз, оголюючи щось холодне, металеве, неживе. Очі залишаються на місці, але більше не виглядають людськими вони порожні, лялькові, без глибини.
тоді воно починає змінюватися.
Обличчя в дзеркалі перетікає одне в інше.
Естер з’явилася першою. Темне хвилясте волосся, трохи нижче плечей, виглядало надто важким, ніби воно не росло з голови, а висіло саме по собі. Шкіра бліда, майже нежива, така, що світло не торкалося її, а ковзало повз. Але найгіршими були очі. Карі. З теплим бурштиновим відтінком, який мав би заспокоювати. Та зараз у них не було тепла. Лише надто довгий, нерухомий погляд, ніби вона дивиться не на мене, а крізь мене. М’якість зникла залишилася тільки уважність, холодна і неприродна, як у чогось, що вчиться бути людиною. Родимка на лівій щоці здалася надто чіткою. Наче намальованою. А потім обличчя почало “зриватися”. Естер зламалася, як погано зібране відображення, і з-під неї повільно проступила інша присутність.
Мама.
Обличчя в неї не було. Тільки порожнеча там, де воно мало б бути. І все одно я знала, що це вона. Запах парфумів прийшов першим легкий, трохи солодкий, але тепер у ньому було щось неправильне: ніби аромат змішали з чимось застояним, старим, тим, що не мало залишатися в повітрі так довго. Він не просто з’явився він заповнив кімнату. Заглушив усе інше. Потім прийшов голос. Але надто рівний. без дихання між словами, ніби його не вимовляють, а відтворюють. Він звучав не з дзеркала, а звідусіль одразу. Руки з’явилися пізніше. Тонкі пальці, що колись були знайомими, тепер рухалися занадто правильно. Вони не шукали мене вони вже знали, де я. Повільно торкнулися скла з іншого боку.
Образ мами також почав ламатися. Я побачила Естер. Через кілька секунд появилася мама.
І тоді воно починає змінюватися.
Обличчя в дзеркалі перетікає одне в інше.
Естер.
Мама.
Щось ще.
Знову Естер.
Знову мама.
Обличчя змінюються, ніби хтось перегортає сторінки, але кожна з них це я сама, розкладена на чужі образи. Мамин силует затримується довше за інші. Її рука повільно тягнеться до скла. Я відступаю назад, намагаючись намацати двері, пальці ковзають по холодній поверхні, але ручка не піддається. Я смикаю сильніше. Ще раз. Ще. Дарма. А тим часом відображення нахиляє голову набік, ніби спостерігає за мною з цікавістю, майже з ніжністю. Пальці торкаються скла. У ту ж мить я відчуваю дотик на власній шкірі. Мурашки пробігають по спині, різкі й холодні, як електричний розряд.
— Ти впевнена, що це ти тут, а я там?
Голос не належить кімнаті. Він ніби піднімається з глибини, з порожнього колодязя, де немає дна.
Я прокидаюся, задихаючись. Темрява кімнати здається надто щільною. Я сиджу нерухомо, вдивляючись у вікно, де ледь-ледь вимальовується моє власне відображення. І перша думка, яка приходить, звучить надто тихо, щоб бути моєю:
а якщо я справді помру?
28.01
……
29.01
……
30.01
…
31.01
Так голова болить..
…
Голод.хо..лод.серце билося занадто сильно. К-х.а. Здається вона не їла вже дуже давно. 1..2..3.. грохот. Обморок.
02.02
Я жива?..
03.02
Декілька днів тому я знепритомніла. Напевно, через втому. Або через те, що останнім часом я існувала значно більше, ніж жила. Я пам’ятаю лише дивне відчуття перед тим, як усе зникло. Спочатку світ став якимось далеким. Наче між мною і реальністю раптом натягнули тонку напівпрозору тканину. Звуки приглушилися. Серцебиття стало занадто гучним. Потім з’явилося відчуття порожнечі в тілі, ніби хтось витягнув із мене всі кістки й залишив лише оболонку. Повітря перестало наповнювати легені як слід. Перед очима попливли темні плями. І за секунду все зникло. Наче хтось просто вимкнув світло. Після цього я почала їсти. Занадто багато. Ніби організм вирішив помститися за всі ті дні, коли я забувала про його існування. Я їла все, що знаходила. Не тому, що була голодна. Просто тому, що не могла зупинитися. Я доїдала залишки печива, відкривала консерви, варила каші, робила бутерброди, знаходила шоколад, про який уже давно забула. Здавалося, за кілька днів я спустошила половину холодильника.
І навіть тоді продовжувала його відкривати.
Знову.
І знову.
І ЗНОВУ
Але голод нікуди не зникав. Тільки тепер це був не голод шлунка. Швидше щось всередині мене намагалося заповнити порожнечу хоч чимось.Наче там могла з’явитися відповідь на всі питання, які не давали мені спати ночами.
Одного разу я дістала контейнер із чимось, що давно мало опинитися на смітнику. Я дивилася на нього кілька секунд, усвідомлюючи, що їжа вже зіпсувалася. І все одно не поставила назад. Я почала жадібно їсти все що знаходилось всередині. Навіть без столових приборів. Руками. Ївши так неначе це остання їжа в моєму житті. Вона пахла так жахливо. Я їла доти, поки не почало нудити. Навіть після рвотних позивів я продовжувала їсти це. Мене налякало не те, що я з’їла це. Мене налякало те, що мені було майже байдуже. Потім сиділа, втупившись у стіну, і через годину знову шукала щось на кухні. Наче намагалася заповнити величезну діру всередині себе.
Але вона не наповнювалася.Лише ставала глибшою.
Наступні кілька днів злилися в один довгий, сірий відрізок часу.
Кава. Сигарети.
Кава. Ще сигарети.
Іноді книги між ними.
Я прокидалася, наливала собі американо й виходила на ґанок. Морозне повітря кусало щоки й кінчики пальців. Вітер безжально задував під кардиган, пробираючись під одяг так легко, ніби мене взагалі нічого не захищало. Я стояла там із цигаркою між пальців і дивилася вдалину. На дерева. На порожню дорогу. На все й одночасно ні на що. Дим повільно піднімався вгору, змішуючись з холодним ранковим повітрям. Іноді мені здавалося, що він виглядає живим. Що він складається в знайомі силуети, які зникали, варто було лише моргнути. Я почала частіше озиратися. Частіше прислухатися. Будинок скрипів ночами. Вітер стукав гілками у вікна. Підлога тихо потріскувала в порожніх кімнатах. Звичайні речі.
І все ж іноді мені здавалося, ніби за мною хтось спостерігає. Лише краєм зору. Лише на секунду. Достатньо довго, щоб сердце пропустило удар. Сиділа в кабінеті годинами, сховавшись серед книжкових полиць. Перегортувала сторінку за сторінкою, поки літери не починали зливатися перед очима.
Бо книги були безпечні.
У книгах усі привиди зрештою отримували пояснення.
На відміну від моїх.
Я так себе за це ненавиджу.
НЕНАВИДЖУ НЕНАВИДЖУ НЕНАВИДЖУ НЕНАВИДЖУ НЕНАВИДЖУ ненавиджу ненавиджу ненавиджу ненавиджу ненавиджу
НЕНАВИДЖУНЕНАВИДЖУНЕНАВИДЖУНЕНАВИДЖУ
ненавиджу. ненавиджу. ненавиджу. ненавижу ненавижу ненавижу ненавижу
НЕНАВИДЖУ
УЖДИВАНЕН
ненавиджу ненавиджу ненавиджу ненавиджу
НЕ НА ВИД ЖУ
НЕНАВДИЖУ
ненавиджуненавиджуненавиджуненавиджу
уждиванен
уждиванен
уждиванен
НЕНАВИДЖУ
НЕНАВИДЖУ
НЕНАВИДЖУ
ненавижуненавиджуненавиджу
НЕНАВИДЖУЕСТЕР
НЕНАВИДЖУСЕБЕ
ненавиджу
ненавиджу
ненавиджу
НЕНАВИДЖУ НЕНАВИДЖУ НЕНАВИДЖУ НЕНАВИДЖУНЕНАВИДЖУНЕНАВИДЖУненавиджуне навиджуненавдижуненавдиджуненавиджуНЕНАВИДЖУУЖДИВАНЕННЕНАВИДЖУНЕНАВИДЖУненавиджуненавиджуненавиджуненавиджуненавиджу
НЕНАВИДЖУ. УЖДИВАНЕН
ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВДИЖУ.НЕНАВИДЖУ.УЖДИВАНЕН.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИЖУ.НЕНАВИДЖУ.УЖДИВАНЕН.НЕНАВИДЖУ.ненавиджу.НЕНАВИДЖУ.ненавиджу.НЕНАВИДЖУ.ненавдижу.НЕНАВИДЖУ.уждиванен.НЕНАВИДЖУ.ненавиджу.НЕНАВДИЖУ.НЕНАВИДЖУ.ненавиджу.НЕНАВИДЖУ.ненавижу.НЕНАВИДЖУ.ненавиджу.НЕНАВИДЖУ.ненавдиджу.НЕНАВИДЖУ.уждиванен.ненавиджу.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.ненавиджу.НЕНАВДИЖУ.уждиванен.ненавиджу.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.ненавиджу.ненавиджу.НЕНАВИДЖУ.уждиванен.НЕНАВИДЖУ.ненавдижу.НЕНАВИДЖУ.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.УЖДИВАНЕН.НЕНАВИДЖУ.ненавиджу.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.ненавиджу.ненавиджу.уждиванен.НЕНАВДИЖУ.НЕНАВИДЖУ.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВДИЖУ.НЕНАВИДЖУ.УЖДИВАНЕН.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИЖУ.НЕНАВИДЖУ.УЖДИВАНЕН.НЕНАВИДЖУ.ненавиджу.НЕНАВИДЖУ.ненавиджу.НЕНАВИДЖУ.ненавдижу.НЕНАВИДЖУ.уждиванен.НЕНАВИДЖУ.ненавиджу.НЕНАВДИЖУ.НЕНАВИДЖУ.ненавиджу.НЕНАВИДЖУ.ненавижу.НЕНАВИДЖУ.ненавиджу.НЕНАВИДЖУ.ненавдиджу.НЕНАВИДЖУ.уждиванен.ненавиджу.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.ненавиджу.НЕНАВДИЖУ.уждиванен.ненавиджу.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.ненавиджу.ненавиджу.НЕНАВИДЖУ.уждиванен.НЕНАВИДЖУ.ненавдижу.НЕНАВИДЖУ.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.УЖДИВАНЕН.НЕНАВИДЖУ.ненавиджу.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.ненавиджу.ненавиджу.уждиванен.НЕНАВДИЖУ.НЕНАВИДЖУ.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВДИЖУ.НЕНАВИДЖУ.УЖДИВАНЕН.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИЖУ.НЕНАВИДЖУ.УЖДИВАНЕН.НЕНАВИДЖУ.ненавиджу.НЕНАВИДЖУ.ненавиджу.НЕНАВИДЖУ.ненавдижу.НЕНАВИДЖУ.уждиванен.НЕНАВИДЖУ.ненавиджу.НЕНАВДИЖУ.НЕНАВИДЖУ.ненавиджу.НЕНАВИДЖУ.ненавижу.НЕНАВИДЖУ.ненавиджу.НЕНАВИДЖУ.ненавдиджу.НЕНАВИДЖУ.уждиванен.ненавиджу.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.ненавиджу.НЕНАВДИЖУ.уждиванен.ненавиджу.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.ненавиджу.ненавиджу.НЕНАВИДЖУ.уждиванен.НЕНАВИДЖУ.ненавдижу.НЕНАВИДЖУ.ненавиджу.ненавиджу.ненавиджу.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.УЖДИВАНЕН.НЕНАВИДЖУ.ненавиджу.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.НЕНАВИДЖУ.ненавиджу.ненавиджу.уждиванен.НЕНАВДИЖУ.НЕНАВИДЖУ.
ненавиджу себе….
я повільно спустилася вниз. Кухня зустріла мене безладом.
На столі стояли чашки. Багато чашок. У деяких на дні ще залишалася темна рідина, над якою вже давно ніхто не схилявся. На стінках засохли коричневі сліди кави, а між ними валялися обгортки від печива, зім’яті серветки та ложки, які я чомусь так і не донесла до мийки. Я навіть не пам'ятаю, коли залишила їх тут. Здавалося, будинок почав старіти швидше за мене. Відчинивши двері на ганок, я завмерла. Біля сходів лежали недопалки.
Десятки.
Вони накопичувалися один за одним, утворюючи маленьке кладовище звичок, яких я ніяк не могла позбутися. Вітер ганяв між ними пил і сухе листя, що встигло зібратися в кутах. Я дивилася на них і раптом усвідомила, що не можу пригадати жодної окремої сигарети. Усі вони злилися в одну довгу, сіру смугу часу.
Я повернулася в будинок.
Повітря всередині було важким. Застояним. Вікна залишалися зачиненими так довго, що запах кави, старого паперу, тютюну й пилу змішався в щось єдине. Щось густе й сонне. Кожен вдих здавався трохи важчим за попередній. Я пройшла повз вітальню. Повз дзеркало, в яке навіть не дивилася.
У домі було тихо.
Настільки тихо, що я чула цокання годинника на іншому кінці коридору. Чомусь від цього ставало ще самотніше. Здавалося, ніби світ продовжував рухатися десь там, за вікнами. А я залишилася тут. Разом із пилом. Чашками. Порожніми кімнатами. Собою.
07.02
Випила таблетку.
09.02
Все…краще?
Цигарки тліли набагато менше, кава в кружці парувала сильніше, книги яскравіше, а сон приємніше.
Мені стало…спокійніше?
Нарешті тривога не управляє мною, а справжні, яскраві емоції проявляються при кожному вздоху.
10.02
Ганок виблискував від недавнього дождя, як кіноплівка під світлом прожектора. Вулиця була порожня-неначе світ дав мені часу. Тиша була не лякаюча. А приємна. Неначе хтось відрізав для мене кусочок ночі та закрив у скляній банці. На кухні грала стара пісня без слів, тільки м'яке фортепіано та скрипка. Мелодія душі. В моїй руці була кружка солодкої кави. Не для привички. Для емоцій.
— Я люблю тишу — вирвалось з моїх вуст. В цих словах не було сенсу, тільки гарячі думки. В мене є вірш.
“Самотність – спосіб порятунку
Вона любила каву.
Гірку, терпку, майже холодну. Але ще більше вона любила самотність. Саме вона стала її порятунком у той момент, коли світ дав зрозуміти: людям ти ніколи не будеш потрібна так, як потрібна сама собі.
Колись вона була надто живою. Надто гучною.
Надто переповненою енергією, мріями та словами.
Та з роками її життя стало тихим і закритим, мов кімната з напів темрявою, у якій залишилися лише книги, запах кави й нескінченний шум власних думок. Їй було там добре.
Вона давно навчилася знаходити затишок у власній тиші. Вона любила книги. Любила ліс, де вітер говорив тихіше за людей. Любила каву, яка гріла руки холодними ранками І любила той рідкісний душевний спокій, який останнім часом почав вислизати крізь пальці.
Їй було важко жити у світі, де люди вимагали постійної присутності, постійних відповідей, постійного «будь поруч». Людей було занадто багато. Їхні голоси занадто гучні.
А вона просто хотіла тиші. Вона надто добре знала себе. Знала причини своїх буревіїв всередині, своєї втоми від людей. Вона шукала місце, де її душа нарешті зможе мовчки видихнути.
Хоча…здається, вона вже давно його знайшла. Десь серед книжкових сторінок, запаху кави та самотніх прогулянок лісом. І, можливо, саме самотність стала єдиною річчю, яка ніколи її не зраджувала.”
Все життя я була гіперактивна,але я виросла та життя переросло в проблему. коли я перебуваю в думках,я почуваюся краще. Але людям не подобається що я не слухаю їх. Пропадаю посеред діалогу. Вона любила каву, самотність і душевний спокій яке залишило її ще давно, їй було складно, складно зрозуміти що з людьми треба контактувати постійно, а не за своїм бажанням, надто багато людей, надто багато. Вона звикла жити так, поки інші бачили в ній ту, що хоче виділитися. Але, їй не звикати. Вона добре розуміла, знала що їй потрібно. Через що її стан. Звідки її проблеми. Розуміла що шукає не себе, а кращий шлях в житті.Тільки це зруйнувала одна подія. Вона любила залишатися однією, читати десь у лісі де менше людей. Любила пити каву, не тільки щоб не спати кілька лишніх годин, він приносив їй душевне задоволення, всі хто кажуть що кава погана та піднімає тиск – нахабні брехуни, на неї кава ніколи гідно не діяла, це як з цигарками – спочатку може бути погано, потім звикаєш.
Здається світ дав зачекати.
11.02
Я прокинулася ще до будильника. Світло ледве пробивалося крізь штори, залишаючи на стелі бліді смуги. Кілька секунд я просто лежала, дивлячись на них. Голова була дивно легкою. Ніби хтось нарешті відкрив вікно в кімнаті, де роками не змінювалося повітря. повернула голову до годинника. 08:14. Зазвичай у такі ранки мені потрібні були хвилини, щоб змусити себе сісти. Але сьогодні тіло слухалося без боротьби. Підлога виявилася холодною. Я поморщилася й потягнулася до кардигана, який висів на спинці стільця. Кудрі після сну остаточно втратили будь-яку форму й тепер стирчали в різні боки. На кухні було прохолодно. Поставивши чайник, я відчинила двері на ґанок. Морозне повітря одразу вдарило в обличчя. Зима не поспішала відступати. Я запалила сигарету й сперлася плечем об дерев’яний стовп. Десь далеко каркнула ворона. Вулиця залишалася майже порожньою. Перший дим обпалив горло. Я заплющила очі. Вітер ворушив волосся. Дерев’яні сходи тихо поскрипували під ногами. Вперше за дуже довгий час я не думала ні про минуле, ні про майбутнє. Лише про те, що кава зараз буде доречною. Коли чайник засвистів, я повернулася до будинку. Американо вийшло міцним. З чашкою в руках я стояла біля кухонного вікна й дивилася, як сонце повільно піднімається над дахами сусідніх будинків. Світ здавався напрочуд звичайним. Іноді мені потрібно зовсім небагато. Щоб ранок залишався просто ранком. Душ остаточно прогнав залишки сну. Я стояла під теплою водою довше, ніж планувала, дозволяючи їй стікати по плечах і спині. Пара повільно заповнювала ванну кімнату, осідаючи на дзеркалі тонким шаром. У якийсь момент моє відображення повністю зникло за ним. Повернувшись до спальні, я відкрила шафу. Погляд ковзнув по кількох сорочках, светрах і кардиганах. Я з задоволенням вибрала темні широкі брюки та світлий светр великої в’язки. Рукави традиційно закривали половину долонь. Кудрі після душу висихали самі собою. Кілька неслухняних локонів уже почали спадати на обличчя. Я не стала їх прибирати. Нехай. Так краще. На кухні ще залишався запах ранкової кави. Поки підсмажувався хліб, я стояла біля вікна й дивилася на подвір’я. Старий ліхтар біля хвіртки ще не згас. Його жовте світло виглядало дивно зайвим у денному освітленні. Сніданок вийшов простим. Тости, яєчня та ще одна чашка кави. Я їла повільно, гортаючи якусь стару книгу, залишену на столі кілька днів тому. Пальці автоматично затримувалися на окремих реченнях. Деякі рядки я перечитувала по два або три рази. Просто подобається. Після сніданку я віднесла чашку до мийки й вирішила нарешті відкрити вікна. Будинок одразу наповнився холодним повітрям. Морозний протяг пройшовся коридором і змусив мене щільніше загорнутися в кардиган. Зате запах старого тютюну й застояного повітря почав поступово зникати. Кімнати ніби видихнули наповнившись новим повітрям. Особливо кабінет. Там я й провела більшу частину дня.
Сонце повільно бігало по підлозі, а я сиділа в кріслі біля вікна з книгою в руках. Детектив виявився несподівано хорошим. Автор залишав дрібні підказки буквально в кожному розділі. Я навіть завела блокнот і почала записувати свої здогадки. Хто бреше, а хто найімовірніше виявиться вбивцею. Через годину сторінка блокнота вже була списана стрілками, іменами та нотатками. Мене це розсмішило. Виглядало так, ніби я сама веду розслідування.
Близько другої години дня сонце стало теплішим. Я відкрила книгу з психології, яку давно відкладала. Потім ще одну. І ще. У якийсь момент на столі лежало вже чотири відкритих книги одночасно. Абсолютно нормальна ситуація для мене. Я сиділа, закинувши ноги на сусіднє крісло, пила зелений чай і робила нотатки на полях. Іноді думки відлітали кудись убік. Тоді я просто дивилася у вікно. Ні про що особливо не думаючи. Можливо, саме так і виглядає спокій. Просто можливість сидіти й дивитися у вікно без бажання втекти від власної голови. Ближче до вечора я розвела камін. Полум’я повільно охоплювало дрова, наповнюючи вітальню тихим потріскуванням. З кухні я принесла чайник і велику кружку зеленого чаю. Потім плед та книгу. У результаті просиділа так майже дві години.
За вікном почало темніти. Тіні в кімнаті ставали довшими. Полум’я відбивалося в склі. Будинок здавався теплим. Таким, яким був багато років тому. Коли разом зі мною сиділа вона. Вперше за дуже довгий час мені не хотілося тікати від цієї тиші. Вона більше не душила, просто була поруч. Як старий друг, про якого ти надовго забув.
12.02
10:12. Сьогоднішній день дивно нагадує вчорашній. Настільки, що мені довелося перевірити дату в телефоні. Я прокинулася майже в той самий час. Знову зробила каву. Знову вийшла на ганок із сигаретою. Навіть погода здається вирішила не вигадувати нічого нового. Небо затягнуте сірими хмарами. Вітер усе так само свистить між дошками старого паркану.
Після душу я довго розчісувала волосся, сидячи на краю ліжка. Потім спіймала себе на думці, що роблю це вже кілька хвилин після того, як волосся давно розчесане. Останнім часом я часто зависаю. Наче мозок на секунду забуває, що має працювати далі. На кухні знайшлася вчорашня булочка. Я з’їла її з кавою і навіть відкрила вікно. У будинку пахло деревиною, папером і чимось теплим. Піднялася до кабінету. Сонце на кілька хвилин виглянуло з-за хмар і впало просто на полиці з книгами. Пил у світлі виглядав як дрібні золоті іскри. Зрештою взяла книгу з психології. Потім детектив. Через деякий час зрозуміла, що сиджу в кріслі, підібгавши під себе ноги, із зеленою чашкою чаю в руках і мені добре. Просто добре. Таке відчуття останнім часом трапляється рідко. Близько другої години я навіть приготувала нормальний обід. принаймні це була їжа, а не кава та сигарети. Поки вариться крупа, я увімкнула старий джазовий альбом і почала прибирати кухню. Зібрала чашки. Викинула сміття. Навіть сама здивувалася власній продуктивності. На кілька хвилин мені здалося, що я повертаю контроль над своїм життям. Увечері я сиділа біля каміна. Полум’я відбивалося у вікні. Чай давно вистиг. Книга лежала відкритою на колінах. Я не читала. Просто дивилася на вогонь. У такі моменти будинок здається живим. Він тихо потріскує старими дошками. Десь скриплять труби. Іноді вітер торкається стін. Все це звучить так, ніби дім дихає. У будь-якому іншому місці було б значно самотніше. Перед сном я ще раз вийшла на ганок. Зірки виглядали особливо яскравими. Мені подобається, як холодне повітря заповнює легені. Подобалося не думати ні про що. Зараз, коли я це пишу, годинник показує майже одинадцяту вечора. На столі стоїть зелений чай. У каміні догорають останні поліна. все виглядає правильно. Майже підозріло правильно. Наче життя вирішило зробити мені перепочинок перед тим, як знову нагадати про себе.
13.02
Я прокинулася від звуку будильника. 07:30. Кілька секунд я лежала нерухомо, намагаючись згадати, який сьогодні день. Не змогла. Я вимкнула будильник і ще хвилину дивилася в стелю. Тріщина над вікном була на тому ж місці. Тіні від гілок за склом теж. Навіть складки на ковдрі здавалися знайомими. Наче я вже проживала цей ранок. На кухні мене чекала вчорашня чашка.Позавчорашня також дивилася на мене. Я помила їх машинально, навіть не думаючи про це. Потім поставила турку на плиту й стала чекати. Кава закипіла. Я вийшла на ганок. Закурила. Подивилася на дерева. Повернулася всередину. Усе це відбувалося настільки автоматично, що іноді мені здавалося, ніби я дивлюся на когось іншого. Ніби хтось увімкнув стару касету й вона безкінечно програє одну й ту саму сцену. Після сніданку я взяла книгу. Через годину зрозуміла, що вже читала цей абзац. Тричі. Я дивилася у вікно. На книжкову полицю. На годинник. Знову у вікно. Час рухався дивно повільно. Опівдні я ввімкнула якийсь старий фільм. Людські голоси заповнювали кімнату, але не доходили до мене. Я сиділа в кріслі біля каміна, крутила в руках запальничку й зловила себе на думці, що вже не пам’ятаю, про що був попередній фільм. І той, що дивилася до нього. Та той,що був кілька днів тому. Усе змішалося в одну довгу сіру стрічку. Під вечір я знову взяла книгу. Знову заварила чай. Знову вийшла покурити. Небо було гарним. Можливо, навіть дуже гарним. Тільки я вже перестала це відчувати. Мені здалося, що якщо завтра прибрати сьогоднішній день і вставити на його місце будь-який інший із останнього місяця я навіть не помічу різниці. Я докурила сигарету й довго дивилася на недопалок між пальцями. Потім кинула його до інших.
15.02
Я не знаю чим мені зайнятися… кожен день це книга,цигарки,кава та фільми. Більше схоже на день сурка,все так же саме одинакове. Я не можу вийти прогулятися. Здається на мене всі дивляться.. але і залишатися вдома неможливо. Мене тут душить. Здається цигарки тліють бистріше ніж я встигаю подумати,в своїх думках я потрохи помираю. Смерть це не страшно.Смерть не боляче. Жити це боляче. Вчора у ванній я помітила дещо дивне. Спочатку навіть не звернула уваги. Просто стояла перед дзеркалом після душу, витираючи волосся рушником. Погляд випадково ковзнув по плечу, потім по ключицях, по животу. Родимки. Дуже багато. Я завжди знала, що вони в мене є. Кілька на руках. Кілька на спині. Одна біля ребер, яку я пам'ятаю ще з дитинства. Але вчора мені раптом здалося, що їх стало більше. Я навіть сіла на край ванни й почала рахувати. Одна. Третя. П’ятнадцята. Двадцята. Лише на тулубі. чим довше я дивилася, тим більше їх знаходила. Можливо, вони були там завжди. Можливо, я просто ніколи не придивлялася настільки уважно. Але ця думка чомусь не заспокоювала. Потім я згадала статтю, яку колись читала. Там писали, що родимки можуть змінюватися протягом життя. З’являтися через сонце, гормони, вік або просто через генетику. Більшість із них абсолютно безпечні. Але ще там було написано, що за змінами потрібно слідкувати. Що іноді нові родимки можуть бути приводом звернутися до лікаря. І ось після цього я вже не могла перестати про них думати. Я дивилася на них так, ніби вони з’явилися за одну ніч. Наче моє тіло потайки змінювалося без мого дозволу. Раніше мене лякали люди. Тепер починає лякати власне відображення. Іноді мені здається, що я поступово зникаю. Наче кожного дня від мене відламується по маленькому шматочку, а я навіть не бачу цього. Залишається лише оболонка. Звички. Одні й ті самі кімнати. Одні й ті самі думки. Іноді я ловлю себе на тому, що по кілька хвилин дивлюся на власні руки. Просто дивлюся. Наче перевіряю, чи вони все ще мої. Мені все частіше здається, що у світі немає місця для мене. Наче всі давно знайшли свій напрямок. А я випадково загубилася десь між сторінками власного життя й тепер не можу знайти вихід. Можливо, саме тому останнім часом я так часто дивлюся в дзеркала. Щоб переконатися, що ще існую. Мені здається що в світі немає місця для мене.