Prologus

«Навіть Творець не здатен врятувати того, хто добровільно заходить у безодню»

— Книга Вознесених ✟

 

У Безодні вогонь не грів. Він лише підкреслював темряву — ту, що поглинала навіть власних дітей.

Навколо холодне каміння, що тягнулося у безкінечність. Чорна імла, що шкреблася по закутках. Моторошна тиша… і вона. Луксурія — сьоме дитя гріха.

Демониця нудьгувала, завмерши разом із часом. Та її погляд жадібно ковзав по сяйву священних ієрогліфів, що пульсували на божественній скрижалі.

Пророцтво. Кажуть, його залишив власною рукою Творець… І вже більше тисячоліття воно належало демониці.

Різкий видих порушив тишу. Вона відкинулася назад, ніби втомлена від самого існування, і сперлася на м'яку спинку трону. Закинула ногу на ногу, нервово сіпаючи стопою. Брови зійшлися на переніссі.

Пальці демониці стискали руків'я клинка. Його золоте сяйво підсвічувало роздратування на її обличчі. Кінчик леза впирався в підлокітник трону, поки вона повільно обертала його, шкрябаючи камінь.

Луксурія гралася з реліквією, що мала право судити навіть небеса.

— Зіронько… — звернулася вона у пітьму. — Пробуди його.

Порожнеча відповіла одразу — із темряви зали виринула постать у каптурі. Обличчя приховувала тінь, але рухи видавали напругу. Він ішов до скрижалі, стримуючи тремтіння — не страх, а легке хвилювання перед величчю Пророцтва.

Зупинився за крок. Простягнув долоню до скрижалі й повільно підняв голову. З-під каптура спалахнули очі — майже білі, холодні, як світло далеких зірок.

Луксурія впіймала цей погляд. Подалася вперед, не приховуючи нетерпіння.

Пророцтво, відчувши нав'язливий дотик, озвалося.

Сяйливий спалах миттєво ошпарив очі демониці. Луксурія різко відвернулася і засичала, коли світло обпалило її. Повіки міцно заплющилися. З-під них скотилися кілька кривавих сліз.

Світло вирвалося назовні з нищівною силою. Удар відкинув постать назад, і тіло не витримало напору. Він відлетів і глухо вдарився об кам'яну підлогу.

Ієрогліфи відірвалися від поверхні скрижалі й піднялися в повітря, замикаючись у кільця. Вони рухалися повільно й важко, перепліталися між собою, підкорені невидимому порядку.

Луксурія подивилася на пробуджене пророцтво, звикаючи до пекучого сяйва.

Воно мовчало надто довго…

— Ти знаєш, що маєш зробити.

Слова народжувалися не в просторі — у ній самій. Це був не голос, а тиск, що формував думки зсередини. Холодний, беземоційний, мертвий.

— Ти знаєш, кого шукати. І ти знаєш, для чого це робиш.

Луксурія стиснула щелепи. Вона ненавиділа, коли пророцтво проривалося в її свідомість, перегортаючи думки, мов сторінки, але ще більше — коли змушувало чекати.

— Вкажи мені шлях до останнього ангела, — її голос був напруженим і різким.

Пророцтво входило в неї, розливаючись свідомістю. Воно тиснуло на її темну сутність, повільно випалювало зсередини, залишаючи після себе порожнечу.

— Ти ще не готова.

— Хто цього разу? — вимагала відповіді демониця.

Вона стрімко підвелася й наблизилася до скрижалі — настільки близько, наскільки дозволяло нестерпне сяйво.

— Вигнанець зараз серед Божих створінь. Єдиний. І він знищить Пророцтво, щойно зрозуміє твій задум. Пророцтво має існувати. Чекай іншого, демонице.

Серафіель обережно підвівся, скинув каптур, намагаючись бути тихим і не порушити зв'язок демониці з Пророцтвом.

Його плечі напружилися, коли він поглянув на власні крила на чужій спині, що тягнулися до священного світла. Сам він відступив назад, у тінь, уже навчившись уникати того, що більше йому не належало.

— Я знищу тебе, — холодно пообіцяла Луксурія, міцніше стискаючи руків'я клинка.

Новий спалах скрижалі ударив в очі, і по її бездоганному обличчю повільно потекли свіжі криваві цівки. Але погляду вона вже вперто не відводила.

— Ти зникнеш разом зі мною, — голос Пророцтва приглушився, став важким і ворожим.

— Зникну, — легко погодилася вона, загрозливо всміхнувшись. Ризикуючи, демониця притиснула лезо клинка до світлових кілець, які замерехтіли. — Як і ти. І тоді ніхто не отримає бажаного. Назви ім'я.

Тиша затягнулася. Тиск леза небезпечно посилився, залишивши першу тріщину на Пророцтві, яке тепер вібрувало.

— Кассіель.

Луксурія опустила клинок.

Вона відвернулася від світла, втративши до нього цікавість, і попрямувала до трону, закарбовуючи кожен крок чітким стуком підборів.

Похмурість зникла з її обличчя. Губи повільно розтягнулися в усмішці — звабливій і хижій водночас.

— Архангел сліз і терпіння, — промовила вона з тихою насолодою. — Той, хто кориться й не чинить спротиву…

На мить зупинилася перед троном.

— Хіба це не подарунок на завершення?

Вона вже смакувала цю думку.

Серафіель, хранитель знань, зазвичай мовчазний і спостережливий ангел, насупився. Він відчув тривогу, розуміючи, про кого йдеться, навіть не почувши імені.

— Архангел мовчання і самотності, — обережно виправив господарку Серафіель. — Він ще не втратив свого вознесіння. Кассіель досі вірний Творцю, небесам… і своїм братам та сестрам.

Луксурія перевела на нього погляд, насмішкувато сіпнувши кутиком вуст.

— Я це відчуваю, — тихіше додав він.

Демониця ледь нахилила голову, зважуючи його слова.

— Кассіель давно вже зрозумів, що таке неминучість, — мовила вона, підводячи підборіддя.

Під час їхньої першої, доленосної зустрічі архангел лише… був поруч. Вона відчувала його присутність, але той боягузливо ховався у просторі. І спостерігав, як Луксурія дала Єві можливість стати грішною.

Архангел не втрутився в її задум. Не зупинив падіння Едемського саду. Не простягнув руку людям, коли вони втратили віру й шукали опори в темряві. Він завжди приймав долю. Не погоджувався, але приймав. Як приймають те, чого неможливо змінити.

Його сила була не в дії, а в терпінні.

Очі Луксурії спалахнули вогнем, коли за кілька століть нудьга змінилася передчуттям захопливого полювання.

— Він буде моїм, — твердо сказала вона, всміхнувшись. — Вкажи мені шлях.

Пророцтво здригнулося.

Уперше від дня створення сила Всесвіту… завагалася. Навіть Пророцтво не знало, що станеться, коли Луксурія схопить ангела, щоб востаннє схилити світло до своїх ніг.

…Та вже за мить темний простір залило світло, прокладаючи шлях.