Sectio І: Inevitabilitas

Inevitabilitas «Неминучість»

«Деякі душі народжуються для того, щоб змусити інших зробити вибір»

— Пророцтво Сьомого Слова ✟

 

Кассіель рухався слідом за демоницею крізь майже суцільну темряву. Його погляд раз за разом повертався до кайданів у її руці — тих самих, що були здатні стримати не тіло, а саму сутність ангела.

Луксурія не тягнула його силоміць. Вона просто йшла попереду, тримаючи пута так, щоб вони вільно звисали з її пальців. Наче залишала вибір, якого насправді не існувало.

Вона помітила цей погляд і посміхнулася. Навмисно звела ланцюги разом — коване срібло дзвінко вдарилося одне об одне.

— Будеш слухняним і покірним — нам це не знадобиться, — кинула вона й рушила далі, вглиб підземного царства.

Пітьма перед нею не просто розступалася — вона підкорялася. Впускала їх глибше, у саме нутро Безодні.

Кассіель намагався відмежуватись від думок, зосередившись на тому, що бачив: химерних скелях, проваллях без дна, темряві, яка існувала тут окремо, наче жива.

Але найбільше в нього впивалася пітьма. Вона була всюди. Просочувалася всередину, торкалася світлої частини його душі, змушуючи її напружуватися й тривожитися.

І все ж було дещо дивніше за саму пітьму. Тиша. Неприродна, майже абсолютна. Без криків приречених, без відлуння нескінченних мук, без хаосу, який Кассіель завжди уявляв невіддільною частиною Безодні. Тут панував майже незворушний спокій. Це насторожувало значно сильніше, ніж будь-що інше. 

— Проходь, — коротко наказала Луксурія, вказавши на кам'яні брами, що повільно відчинилися перед ними.

Вона стояла за його спиною — достатньо близько, щоб відчути будь-який рух чи раптове рішення. Дехто вже заходив до цієї зали раніше, і не кожен виходив звідти таким, яким був до цього. Деякі ангели втрачали там врівноваженість.

Кассіель ступив уперед і на мить завмер, коли з простору назустріч викотилася чорна імла. Вона обвила його ноги, ковзнула вище. Скувала щиколотки, морозячи пальці до відчутного болю.

Ангел рушив далі, повільно піднімаючи погляд.

Тут не було неба. Не було світла, хмар чи звичного різнобарв'я. У цьому місці існували лише тіні, пітьма і гріх, що відчувався навіть у повітрі — настільки густому, що кожен вдих здавався чужим.

Посеред пустоти стояв трон. Його темно-червона обшивка виглядала м'якою, майже неприродною для цього місця. Позаду розросталися троянди — чорні й червоні, — а між їхніми гілками безперервно ковзали змії. Лускаті створіння перепліталися між собою, створюючи тихе шипіння, що розносилося всім простором.

Кассіель зупинився перед сходами, що вели до трону, не поспішаючи підійматися вище.

Луксурія безшумно підійшла до нього зі спини й завмерла поруч. Повільно підняла долоню та торкнулася центру його спини. Крила ангела важко здригнулися, відгукуючись на нав'язливий дотик.

— Ми в самому серці гріха, Кассіель. Які в тебе відчуття? — прошепотіла вона, обпалюючи палким подихом його потилицю.

Він промовчав.

— Тепер у тебе новий дім. І нова господиня. Думаю, ти швидко звикнеш до моїх правил… якщо не гидував цим серед тих жалюгідних створінь.

Кассіель тихо пирхнув. У цьому короткому звуці вперше промайнула ледь помітна тінь насмішки. Його погляд залишався спрямованим уперед — на трон і троянди, чиї стебла перепліталися зі зміями.

Демониця неспішно обійшла його й зупинилася навпроти.

— Для всіх нас існує лише один Господар, — промовив він. — Творець.

Лише після цих слів ангел ледь схилив голову, визнаючи її присутність. Їхні погляди зустрілися.

— А ти, Луксуріє… — його голос став тихішим, але не менш твердим, — навіть тінню до Нього не дотягуєшся. Дитя гріха, народжене з порожнечі й безодні, ніколи не знайде ні спокою, ні величі, ні дому.

— Ти маєш рацію, — спокійно погодилася демониця. В її голосі не було ані краплі образи. — Але скажи… ти сам пам'ятаєш, коли востаннє бачив свого Творця?

Вона зітхнула. Відповідь була очевидною. Діти пам'ятали Творця не розумом, а самою сутністю, носили в собі крихту Його сили, проте ніколи не мали змоги бути поруч із Ним.

— Він не шкодує нікого з нас, Кассіель. Особливо тих, хто впав. Він не простягнув тобі руку, коли твої брати й сестри зачинили перед тобою небо.

Луксурія лагідно провела пальцями по його щоці. Дотик здавався майже ніжним, але за цією м'якістю ховалася холодна, вивірена свідомість.

— Я — не твій Творець, — тихо додала вона, нахиляючись ближче. — Але, на відміну від Нього, не відвертаюся від пітьми. Я приймаю її. Так само, як і ти.

Кассіель на коротку мить заплющив очі, намагаючись опанувати себе. Він не дозволив нікому — навіть собі — відчути, наскільки глибоко його зрадили брати й сестри, прирікши на покарання та назавжди зачинивши перед ним небеса.

— І я прийму тебе таким, яким ти вже став… навіть якщо ти сам цього ще не визнав.

Луксурія залишила його наодинці з сумнівами, які вже починали вирувати всередині. Без поспіху піднялася сходами й зайняла своє місце на троні.

Кілька змій одразу зашипіли, підповзаючи ближче. Одна обвила масивний підлокітник, інша згорнулася клубком у неї на колінах. Найбільша повільно поповзла вздовж трону, повторюючи його обриси.

— А тепер схилися переді мною, Кассіель.

Ангел довго вдивлявся в демоницю, уважно розглядаючи її риси: дивні роги, неприродно біле для її сутності довге волосся, темні крила, що не належали їй за правом. Та попри все він не міг заперечити очевидного — Луксурія була значно сильнішою, ніж мала б бути. Він пам'ятав її зовсім іншою.

— Я не маю права схилятися ні перед ким, окрім Батька. І ти це знаєш, — зрештою промовив він, не відводячи погляду. — Чого ти насправді від мене хочеш?

— Покірності, — відповіла вона, проводячи пальцями по лусці змії, що обвивала підлокітник, заспокоюючи її шипіння. — Це твій останній шанс, янголятко.

Кассіель ледь похитав головою, залишаючись незворушним.

— Навіть якби хотів — не зміг би, — впевнено повторив він.

Це була не просто відмова. Це була істина, яку неможливо було змінити. Поки що.

Луксурія ковзнула по ньому поглядом, вдивляючись у кожну деталь, ніби розбирала його на складові, шукаючи бодай найменшу тріщину чи слабкість. Її очі затрималися на його обличчі, ковзнули до губ, а потім зустрілися з поглядом, у якому не було страху. Лише тиша. І впертість, що не потребувала жодних доказів.

Не такий уже й покірний…

Ця думка не дратувала — навпаки, надихала. Бо якщо він був здатен чинити опір, значить, у ньому жило щось більше, ніж сама лише віра. А отже, підкорити це буде значно цікавіше.

Луксурія усміхнулася, повільно випрямляючи спину. Її рух був лінивим, але в ньому вже відчувалося ухвалене рішення.

Вона більше не дивилася на нього як на здобич, яку можна просто вполювати. Тепер він став загадкою, яку хотілося розгадати до самого кінця. І чекати демониця більше не збиралася.

— Тебе нарекли ангелом сліз, Кассіель. Попри те, що ангели взагалі не плачуть, саме тобі дістався цей дар. Ходили чутки, що коли архангел проливає сльози, навколо народжується священна благодать.

Кассіель опустив погляд. Між його бровами залягла глибока складка.

— Я хочу перевірити, чи освятиш ти мою тронну залу своїми сльозами, — прозвучав її вирок.

Луксурія повела рукою. Срібні пута, що ще мить тому вільно звисали з її пальців, раптом ожили й стрімко кинулися до ангела.

Кассіель встиг лише підвести очі, коли тіло пронизав гострий, нестерпний біль.

Ланцюги, сплетені зі срібного сяйва, наскрізь прошили обидва його крила. Інші обвили руки й ноги, змикаючись навколо них, мов живі змії. Наступної миті їхня вага різко зросла, стала нестерпною — і з глухим ударом притиснула Кассіеля до підлоги.

З його грудей вирвався приглушений стогін.

Луксурія байдуже ковзнула по ньому поглядом, оцінюючи результат. Ангел важко хрипів, мружився, намагаючись зосередитися й не втратити контроль. Він кілька разів напружив крила, спробував підвести руки. Марно. Сила ланцюгів лежала на ньому, мов ціла гора, яку неможливо було зрушити.

— Дивися-но… — Луксурія всміхнулася, повільно схиляючи голову набік. — Виявляється, навіть архангели можуть стояти на колінах у самому серці Безодні.

Кассіель завмер, намагаючись не ворушитися, зібрати себе докупи й не дозволити болю втопити його гідність. 

— Це насильство, — прохрипів він. — Що б ти не задумала... роби. Але результат буде не таким, якого ти очікуєш.

Біль поступово відступав, але разом із ним згасали й сили. Крила залишалися нерухомими, ніби втратили саму свою сутність, а тіло вже не слухалося так, як раніше. Воно стало важким і слабким.

— Не чини мені спротиву, янголятко, — Луксурія підвелася й без поспіху підійшла ближче, дивлячись згори вниз на ангела, який цього разу справді був у полоні, а не грав незрозумілу роль серед людей.     — Чим більше в тобі покори, тим слабшими стають пута.

Вона опустила долоню йому на голову, занурила пальці в темне волосся, задумливо перебираючи пасма.

— Зрештою ти зрадиш не лише себе, — продовжила вона, — а й Батька, свою віру і власну святість. Питання в тому, скільки страждань ти готовий витримати, перш ніж скоришся.

Кассіель мотнув головою, намагаючись ухилитися від її дотику, але пута не дозволили йому навіть цього зробити до кінця.

Луксурія спостерігала за ним, уже знаючи свій наступний крок, проте навмисно розтягувала цю мить. Дитя сьомого гріха насолоджувалося грою. Тим, як ангел, що все своє життя лише спостерігав і приймав долю, тепер був безсилим зупинити те, що відбувалося з ним самим.

— Тобі бракує сили чинити опір. Особливо коли мій гріх лагідний і солодкий, — вона нахилилася ближче. — Гадаю, ти спостерігав за всіма гріхами. Скажи, Кассіелю... Ти ж не просто так опинився в кайданах на аукціоні рабів. Тобі це подобається?

— Це зайве, Луксуріє, — сухо відповів він, дивлячись на неї знизу вгору й уже розуміючи, до чого вона підводить. 

— Можливо, — легко погодилася вона, і в її голосі прозвучала насолода. — Але я — демониця гріха. А ти зараз схожий на саме втілення світла, до якого так і хочеться доторкнутися... і привласнити.

Вона підняла ногу й уперлася підбором йому в груди, відчуваючи, як під тиском важко здіймалася його грудна клітка. Ледь помітний поштовх — і тіло ангела безсило відкинуло назад. Він важко впав на холодний камінь. 

Архангел різко вдихнув, коли пута натягнули його крила, змушуючи їх неприродно й болісно розкритися. Він стиснув зуби й підвів на неї погляд.

У цих очах не було сліз. Лише праведний гнів, що нарешті прокинувся. Його виявилося непристойно багато — навіть для ангела. Це не вислизнуло від уваги демониці. 

Кассіель напружився, намагаючись підвестися. Тіло здригнулося, піддалося, і на мить йому навіть вдалося відірватися від підлоги, майже сісти, долаючи тиск пут.

Луксурія не дозволила завершити рух. Вона сильніше натиснула підбором йому в груди, безжально притискаючи назад до холодного каменю й обриваючи спротив ще до того, як він устиг перерости в дію.

— Будь слухняним, янголятко, — поблажливо мовила вона. — Незабаром тобі це сподобається.

Луксурія повільно провела долонями вздовж власної талії й плечей. Розв'язала вузли, що тримали важку тканину, й дозволила їй безшумно зісковзнути додолу. Сукня глухо впала до її ніг, відкриваючи легший шар одягу, що м'яко окреслював силует і не сковував рухів.

Кассіель здригнувся. Цього разу не від болю.

Він завмер, коли Луксурія без найменшого вагання влаштувалася на його стегнах. Її близькість стала нестерпно відчутною — надто реальною, гарячою і важкою.

Ангел відвернув голову.

— Це не допоможе тобі штовхнути мене на гріх.

Луксурія відверто розсміялася.

— Ти напрочуд проникливий, Кассіелю! У мене й справді великі плани щодо тебе. Проте я люблю насолоджуватися процесом.

Вона нахилилася до самого його вуха й прошепотіла:

— Саме тому я заберу тебе собі. Повністю. Є в тобі щось таке… звабливе й тендітне, що запалює всю мою сутність. Тож, поки в мені живе це бажання, я не перестану брати те, що вже належить мені. 

— Ні... зачекай! — нервово прошепотів ангел.

Він намагався бодай трохи відсторонитися, коли Луксурія вигнула спину й повільно стягнула лямки тонкої сукні з плечей, оголюючи груди. Вона рухалася неквапливо, навмисне розтягуючи кожну мить. 

Демониця з відвертою насолодою спостерігала, як Кассіель ніяковів під нею, як напружувалися його риси, як по шкірі пробігало помітне тремтіння. Його вилиці вкривалися легким рум'янцем — і ця щира, майже беззахисна реакція здавалася Луксурії напрочуд привабливою. 

— Луксурія… це протиприродно, — прошепотів Кассіель, зажмуривши очі.

— Це не так, янголятко. Якщо забути про крила й роги, зрештою ми такі самі, якими були Адам і Єва, — тихо відповіла вона, провівши пальцями по своїй шиї й повільно ковзнувши ними нижче. — Хіба не Творець створив нас такими, щоб ми могли грішити? — піддражнила вона ангела.

— Ні! — гаряче заперечив Кассіель. — Адам і Єва були…

Він обірвав себе. Погляд зрадницьки ковзнув до неї й мимоволі зупинився на її оголених грудях. Він помітив, як її пальці повільно кружляють навколо рожевого соска, який уже затвердів і напружився під її дотиком.

Кассіель нервово ковтнув, силкуючись дивитися лише їй в очі.

— Їх благословив Творець! — уже твердіше додав він.

Луксурія всміхнулася.

— На жаль, твого Творця ніде немає, Кассіель. Мені ні в кого просити благословення, щоб розбестити тебе.

Вона торкнулася його сорочки й розстебнула ґудзики, відчуваючи, як під тканиною його тіло напружується й здригається.

Кассіель сіпнувся, коли її нігті ковзнули по шкірі, залишаючи тонкі пекучі сліди.

— Всесвіт… — видихнув він, але в цьому слові вже було значно менше впевненості, ніж раніше.

Кассіель ворухнув стегнами, намагаючись відхилитися від її пестощів. Луксурія прикусила нижню губу, заплющивши очі від насолоди. Тоді ангел із жахом побачив, як навколо неї почала формуватися червона димка її гріха.

— Який же ти солоденький… особливо коли ніяковієш, — промуркотіла демониця, опускаючи руки на його стегна.

Вона навмисне затягувала момент, повільно ведучи нігтем униз до ґудзика на його штанах. Її очі гарячково заблищали. 

Луксурія вже давно не відчувала такого сильного бажання передати комусь свій гріх. А те, що ангел і досі стримувався, лише розпалювало її ще більше.

— На небесах заборонене злиття. Але не всі святі дотримуються закону. Як щодо тебе, Кассіель? Минула ціла вічність від твого народження… ти вже скуштував насолоду?

Вона трохи відсторонилася, даючи йому ковток простору. А потім упевнено стягнула з нього штани.

Демониця помітила, що він досі не реагує на неї як на жінку — лише міцно заплющує очі й відвертається, а його тіло залишається напруженим і майже нерухомим. На її губах з’явилася підступна посмішка.

— Сором тут зайвий, янголятко. Гадаю, для першого разу мені треба дати тобі іскру для нашого справжнього знайомства, — сказала вона й опустила обидві долоні на його груди. 

Гаряча, в'язка похіть просочувалася в його сутність, торкаючись того, що все його життя залишалося під суворою забороною небесних законів. 

— Досить! — ангел рвучко вчепився в її зап’ястя, намагаючись відірвати від себе. Та в його очах уже спалахував той самий червоний вогник. — Мені це не потрібно.

— Кассіель… — зітхнула вона майже сумно. — Все, що потрібно мені, твоїй господарці, потрібно і тобі.

Демониця перевела погляд нижче, на його член, який уже зрадницьки наливався силою. Кассіель, відчувши цю ганебну реакцію свого тіла, видав тихий, жалібний звук.

— Луксурія… — приречено прошепотів ангел.

Його тіло збентежено затремтіло, всередині розливався незнайомий жар і тягуча, солодка жага.

— Я хочу, щоб ти стогнав моє ім’я кожного дня, янголятко…

Вона обхопила його вже тверду, гарячу плоть і повільно опустилася, осідлавши його одним плавним рухом. Кассіель затримав дихання, нажаханий тим, наскільки глибоко і тісно вона його прийняла.

Він дивився на неї широко розкритими очима, ніби все ще намагався утримати межу між собою і тим, що відбувалося. Але коли Луксурія почала повільно рухатися. Його тіло, притиснуте до холодної підлоги, було змушене повністю прийняти її тепло, вологу тісноту й гріховний ритм. 

Кассіель стиснув зуби так сильно, що аж щелепа заболіла.

Похіть, яка огорнула їх обох, проникала дедалі глибше. І за мить його власне тіло зрадницьки відгукнулося: долоні напружилися, шукаючи опору, стегна мимоволі піднялися їй назустріч. Рухи ангела стали рванішими, відчайдушнішими.

Повітря застрягло в легенях. Повіки важко опустилися. У глибині власної свідомості він уперше відчув щось нове — гостре, палке і небезпечно солодке. 

— Це лише початок, янголятко, — прошепотіла вона.