Sectio І.I

Луксурія без поспіху натягувала сукню, недбало граючись із зав'язками, і дивилася на свого ангела.

Він лежав до неї спиною, згорнувшись клубком на холодній підлозі, й удавав, що спить.

Демониця поблажливо всміхнулася. Її погляд повільно ковзнув його оголеним тілом і зупинився на тонких рожевих смугах, що проступили на шкірі. Вони нагадали їй про той тихий, зрадницький стогін, який вирвався з його грудей наприкінці.

Вона облизнула губи, насолоджуючись його покорою. Тихою і вимушеною, але цього разу — достатньою.

Демониця проявила свою милість, послабивши пута.

— Ти звикнеш швидше, ніж думаєш, — м'яко сказала вона.

Луксурія вийшла із зали, не озирнувшись.

Щойно кам'яні врата глухо зачинилися, Кассіель стрімко підвівся. Схопив штани й поспіхом натягнув їх тремтячими руками, мружачись від болю, що досі пронизував крила.

Демониця повернула йому можливість рухатися, але крила, як і раніше, залишалися стягнутими ланцюгами, не залишаючи навіть найменшої надії на свободу.

Ангел провів долонею по оголеному животу, ніби намагався переконатися, що це все ще його тіло. Потім торкнувся грудей, плечей — місць, де її нігті залишили неглибокі, але відчутні сліди. Шкіра палала, зберігаючи пам'ять про кожен її дотик. І не всі відмітини залишили нігті. Деякі були слідами від її зубів.

Кассіель різко видихнув і прикрив долонями по обличчя, на мить затримавши їх на очах.

Одного цього руху було замало. Від її гріха неможливо було відмитися. Він уже проник набагато глибше, ніж Кассіель був готовий собі зізнатися.

Поряд, просто на підлозі, лежала сорочка — розірвана, зім'ята, жалюгідна у своїх клаптях. Він підняв її й довго дивився на понівечену тканину.

Заплющив очі, стримуючи гнів. Намагався не дозволити йому вирватися назовні, не дати собі відчути більше, ніж уже відчував. Але найдужче в ньому розливався сором. Повільно, невідворотно він заповнював кожен куточок його сутності.

Кассіель втомлено всівся на сходи, що вели до її трону, й опустив погляд у підлогу. Саме туди, де ще зовсім недавно Луксурія підкорила його своїй волі, наче він був її власністю. 

Йому було нестерпно ніяково від того, що він відчув поруч із нею. І ще гірше — від того, що Луксурія змусила його не лише відчувати, а й бажати. Як грішника, без жодної святості, з глухою, майже тваринною жагою.

Кассіель здригнувся, почувши важкий рух кам'яних врат. Усе його тіло напружилося, і він розгублено завмер. Ангел ще не був готовий до її повернення. До того, що Луксурія знову переступить поріг із тією самою метою — спокусити, затьмарити, розчинити його волю у власній похоті.

Та до зали увійшла не демониця. Без поспіху, впевнено, ніби це місце належало їй так само, як і господині Безодні, до нього наближалася його сестра — Елораель.

Кассіель приголомшено підвівся, відчувши в собі силу, якої не очікував. Його погляд жадібно вчепився у знайомі риси: карамельні очі із золотавим відблиском, легку ходу, ту саму спокійну усмішку.

Елораель змінилася. Її крила, колись теплі, медового кольору, тепер були чорними. Не просто темними, а позбавленими того живого світла, що колись дихало в кожному пері. Легка сукня спадала з її плечей тьмяним шовком, ніби й сама увібрала в себе відлуння пітьми.

— Брате... — тихо прошепотіла вона, зупинившись зовсім поруч.

Кассіель не стримався.

Подавшись уперед, він міцно обійняв її, ніби боявся, що сестра так само раптово зникне, як і з'явилася.

— Елораель... — його голос урвався. — Я так давно тебе не бачив... Що ти тут робиш?

— Скучив, братику? — запитала вона, трохи відхилившись і зазирнувши йому в очі. Її пальці обережно відкинули темні пасма з його вологого чола.

Так. Він скучив.

Минуло кілька довгих століть відтоді, як він бачив її востаннє. Від того дня, коли архангели винесли їй вирок за її втомлене милосердя й вигнали з дому, Кассіель більше не відчував присутність сестри навіть серед людей. Вона просто зникла.

— Ти прийшла по мене? — тихіше запитав він, ковзаючи поглядом темними закутками зали, де міг хтось ховатися. — Нам треба звідси йти. Поки вона не повернулася, — пошепки додав він.

— Кассіелю, мій любий братику... — сестра лагідно всміхнулася. — Я тут уже достатньо давно, щоб Безодня стала моїм домом. Домом, з якого мене ніхто не виганяє. Ми залишимося тут.

Слова сестри приголомшили Кассіеля.

Він нервово опустив погляд — на її руки, на цей неприродний спокій... А потім знову перевів його на крила.

Кассіель був єдиним ангелом, чиї крила вкривало чорне пір'я серед небесного світла. Через це брати й сестри завжди трималися від нього осторонь — обережні, стримані, насторожені. У занепалих усе було інакше. Їхні крила темніли через втрату віри. Через власний вибір. Через шлях, який уже ніколи не вів додому.

Тепер він розумів: його сестра не просто зникла. Вона підкорилася Безодні.

— Господарка звеліла про тебе подбати, Кассіелю, — тихо пояснила Елораель.

Її погляд затримався на подряпинах, що вкривали його оголене тіло. У цій короткій мовчанці було значно більше розуміння, ніж він хотів побачити.

— Ти як? У порядку?

Ангел відвів погляд. Сором, який він так відчайдушно намагався стримати, раптом став майже нестерпним.

— Кассіелю, тобі немає про що хвилюватися, — додала вона, обережно стиснув його долоню. У її голосі не було ані насмішки, ані жалю. Лише дивний, незрозумілий йому спокій. — Найстрашніше — перший раз. Потім... стає легше.

Ці слова впали між ними важче за будь-які пута.

— Перший раз?.. — обурено перепитав ангел. — Ти не при тямі, Ел! — жорстко промовив він, відступаючи на крок. 

У його погляді промайнула недовіра. Обережно, але рішуче він вивільнив свою руку. 

— Це... не ти.

На мить йому справді здалося, що перед ним стояла не сестра, а щось, що лише носило її обличчя. Він не бачив у ній ані туги за домом — справжнім домом, — ані каяття. Навпаки. Вона виглядала дивно примиреною.  

— Це все ще я, Кассіелю, — спокійно запевнила вона. — А тепер ходімо. Безодня навіює ангелам втому. Тобі потрібно відпочити.

— Відпочити? — сухо перепитав він. — Ти не допоможеш мені звідси вибратися?

— Звідси — допоможу. Для тебе вже підготували інше місце. Значно затишніше.

Кассіель завмер, відчуваючи, як остаточно втрачає ту сестру, яку знав. Вона була однією з небагатьох, хто говорив із ним. Бачила його самотність і не відверталася. Підтримувала.

Тепер від Елораель більше не віяло ні милосердям, ні бажанням простягнути руку.

— Кассіелю, — покликала вона, коли він так і не зрушив із місця. — Мене ти можеш не слухати. Але коли повернеться Луксурія... — вона на мить замовкла, уважніше вдивляючись у його обличчя, — навряд чи в тебе буде шанс відпочити найближчим часом.

Кассіель важко видихнув і зрештою підкорився, рушив за сестрою. Занадто багато питань залишалися без відповідей. І він хотів отримати їх якомога швидше.

Він довірився сестрі, попри те що саме місце, в якому вони опинилися, дедалі сильніше розхитувало його впевненість.

Вони йшли кам'яними коридорами, схожими на вузькі ущелини серед скель. Простір тиснув, спотворюючи звичне відчуття напрямку. Кассіель раз у раз озирався, намагаючись запам'ятати шлях, але щоразу за його спиною залишалася лише непроглядна пітьма.

— Луксурія згодом дозволить тобі бачити дорогу, — мовила Елораель, помітивши напруження брата.

Кассіель нічого не відповів. Лише сильніше насупився й підвів на неї погляд. Вперше в ньому з'явилося щось більше за настороженість. Сумнів.

— Ти не страждаєш, — сказав він, уважно вдивляючись у її обличчя крізь напівтемряву. — Ти навіть не шкодуєш. Ця демониця... вона щось із тобою зробила?

Елораель ледь усміхнулася.

— Кассіелю, ти й досі думаєш, що це обов'язково? — запитала вона. — Страждати, щоб залишатися вірним?

Вона крадькома поглянула на брата, ніби намагалася зрозуміти, чи знаходили її слова бодай якийсь відгук.

— Ми втрачали себе там, удома, — тихо продовжила Елораель. — А тут... принаймні не брешемо собі.

Кассіель стиснув щелепу й різко відвернувся. Він не міг прийняти жодного її слова. Особливо тоді, коли вона намагалася виправдати Безодню.

— Це не чесність. Це... відмова, Елораель.

— Від чого?

— Від власного світла, — голосніше відповів Кассіель. — Ти була ангелом милосердя. Як ти живеш без благодаті? Без сенсу, який Батько заклав у кожного з нас? Це, мабуть, нестерпно.

Вона знизала плечима.

— Мені стало легше жити, — відповіла вона з легкою усмішкою. — Скажи мені, Кассіелю, як можна залишатися втіленням милосердя, коли тебе силоміць вирвали з дому? Я не грішила. Завжди несла прощення й віру. Та все ж... я тут. І знаєш, Безодня подобається мені значно більше, ніж наш дім.

Елораель зупинилася перед непримітним входом, що губився серед нерівної кам'яної поверхні.

— Справжня пітьма не тут, — додала вона. — Вона в сяйві, яке засліплює настільки, що ти перестаєш помічати темряву в самому собі. 

Кассіель подивився на неї із сумом і співчуттям.

— Ти втратила віру, сестро. Якщо хочеш про це поговорити, я певен, що зможу...

— Мене її позбавили, Кассіелю! — жорстко перебила вона. Її голос в одну мить став низьким. — Сподіваюся, дуже скоро ти сам це зрозумієш.

— Луксурія... Це вона тебе схопила? — допитувався Кассіель.

— Схопила? — Елораель здивовано підняла брови. — Вона єдина простягнула мені руку в найважчі часи. Те, чого не зробив ніхто з вас, любий братику, — прозвучало звинувачення.

— Ти знаєш, що я не міг тобі допомогти, — глухо нагадав архангел. — Тебе судили за законами Небес, Ел. Як і інших. Як і мене самого. Ми повинні приймати вироки, а не... — він зневажливо сіпнув плечем. — Не зрікатися себе остаточно.

Елораель звузила очі. Вона намагалася стриматися поруч із упертим братом, але зрештою минуле заговорило замість неї.

— Нагадаю, Кассіелю, саме ти мав право проголосувати проти мого вигнання. Михаїл дослухається до голосу кожного архангела. Якщо ти ще не забув, ти був одним із них.

Вона трохи схилила голову, спостерігаючи, як брат уже шукав слова на свій захист, невдоволено стискаючи губи.

— Але ти мовчав. Як і завжди. Може, саме тому черга дійшла й до тебе? Хоча з Луксурією це, мабуть, не так уже й страшно, еге ж? — її слова прозвучали гостро, боляче вжаливши брата.

— Схаменися, Елораель! — холодно відповів ангел. — Я не ставав ні на чий бік, щоб не порушити рівновагу Всесвіту. І ніколи не бажав тобі зла, сестро.

— Раджу спершу розібратися в самому собі, Кассіелю. Правда тебе не просто шокує. Вона випотрошить тебе.

Передбачаючи нові заперечення брата, Елораель узяла його за передпліччя.

— Годі. Не будемо більше про минуле. Поки що тобі сюди, Кассіелю.

Вона натиснула на камінь, і той повільно зсунувся, відкриваючи темний, глибокий прохід.

Кассіель не хотів її відпускати. 

Йому кортіло нагадати сестрі про дім, про братів і сестер, про Творця. Можливо, це й не повернуло б її додому. Але віра повертала силу. Повертала сенс існування.

— Ти залишиш мене тут самого? — отямившись від власних думок, запитав він.

— Тобі не потрібна моя допомога. Просто зроби крок у пітьму — і опинишся в місці, яке господарка підготувала для тебе. Гадаю, тобі там... сподобається.

Вона загадково всміхнулася.

— В іншому... — її погляд ковзнув по ньому, на мить затримавшись на подряпинах. — Ти в порядку. Відпочивай, брате.

Кассіель не повірив її словам. Він не був у порядку. Не після того, як його тіло насильно просочили гріхом. Та попри все йому був потрібен час, щоб осмислити все, що сталося.

Він зробив крок уперед. Імла відразу огорнула його цілком — холодна, густа, майже жива. Простір навколо здригнувся, ніби зміщувався, тиснув з усіх боків, позбавляючи будь-якої опори.

І раптом — світло. Кассіель різко примружився, не відразу розуміючи, де опинився.

Він озирнувся. Завмер.

Те саме ліжко з білими ковдрами. Той самий стіл, за яким він годинами сидів на самоті, вирізаючи з дерева химерні візерунки й маленькі фігурки. Той самий широкий проріз у стіні, що відкривав погляду безкрайній горизонт.

Кассіель майже одразу кинувся вперед, забувши про все інше. Застиг біля прорізу, жадібно вдивляючись удалечінь, і глибоко вдихнув повітря, просякнуте тонким ароматом квітів.

М'які хмари повільно пливли небом, розмиваючи його обриси. Тепле золоте світло сонця лагідно зігрівало обличчя. А сад, такий самий живий, залитий світлом і барвами, простягався просто під прорізом, манячи різнобарвним цвітінням.

Легкий вітер, що торкнувся його шкіри, змусив ангела затремтіти від щастя, яке наповнило його серце.

Дім. Його дім!

Він подався вперед, більше не стримуючись. Кассіель хотів переконатися, що це не сон. Рвучко перехилився через проріз у стіні, намагаючись дотягнутися до найближчого дерева. А вже за мить здригнувся, вдарившись чолом об щось тверде — невидиме для його очей. Удар виявився настільки несподіваним і сильним, що ангел відсахнувся назад, ледь втримавшись на ногах.

Він підняв руку, торкнувся місця удару, а потім — простору перед собою. Долоня наштовхнулася на невидиму перешкоду. Кассіель провів пальцями по її межі, відчуваючи, як холод проникав під шкіру.

Тепер він усе зрозумів. Це не небеса, а лише відлуння. Потужна, досконала ілюзія.

Його сутність болісно стиснулася. На мить світло перед очима втратило чіткість, розпливлося. Підборіддя затремтіло всупереч його волі, а з грудей вирвався судомний видих.

Кассіель зажмурив очі. Сильно, до болю, змушуючи себе зібратися. Він не дозволив собі зламатися. Не тут. І не так.

Незабаром архангел розумів: варто лише піддатися — і його сльози стануть частиною цього місця, освятять його, дадуть Безодні те, чого вона не має.

Цього він не дозволить. Принаймні... не так просто.