ГЛАВА 7 «ЧАС НАСЛІДКІВ»

       Костя застиг серед кімнати, міцно стискаючи папір у своїй долоні. Серце ніби гралось з ним: то пришвидшується, то пропускає один удар. Кров стукала в його скронях, а в очах шуміло, ніби після ляпасу по голові. Знизу почувся голос матері: „Мишенятко, ти в порядку?” Костя нічого не відповів. Він зім'яв аркуш та кинув його на верхню частину шафи. Швидко одягнувши маску спокою, він наважився піти вниз до матері, щоб та не хвилювалась. Дорога туди здавалася нескінченою. Кожна сходинка рипіла під вагою хлопчика в такт його серцебиттю. Та врешті-решт він зійшов з другого поверху та підійшов ближче до матері. 

— Ти блідий. Щось трапилося? — стурбовано запитала мати.

— Та ні. Не хвилюйся. Я просто.. Емм — побачив павука в кутку кімнати і налякався. Ти ж знаєш, як я їх боюся. — відповів син, одягнувши на лице захисну усмішку.

— Щось мені здається, що ти брешеш.

— У жодному разі! — у голосі промайнула нота хвилювання, — Мамо, а можна я сьогодні піду до друзів? Ми не бачилися ще з останнього дзвоника, а зараз вже майже кінець червня. — швидко змінив тему Костя, щоб не видати правду про таємне послання.

— Тему змінюєш? Ну гаразд, але зачекай! Тобі ще може бути погано після довготривалої реабілітації в лікарні. Будь обережний, синку. 

— Звісно, ма

— Йди поцілую тебе, мій маленький!

— Мамо! — викрикнув хлопець. Його щічки почало наливатися червоною фарбою за лічені секунди.

— Добре-добре. — мама почала реготати, а згодом і сам Костик.

***

    Костя одягнувся в широкі джинсові шорти та білу футболку. На шиї був гарненький ланцюжок, який подарував тато на день народження. На голові, звичайно, кепка, щоб не отримати сонячний удар — як завжди каже матуся. Також, щоб не тримати речі в руках, він одягнув барсетку. 

— Гарно провести час, якщо щось трапиться — телефонуй. Цьомаю тебе, котику. — гукнула з кухні мама

— Я тебе також, мамо! Довго не буду, обіцяю! — викрикнув хлопець, зачиняючи вхідні двері.

***

   Костя вже наближався до їхнього звичного місця зустрічі — це футбольне поле. До тієї події, після якої він потрапив до лікарні, вони майже кожен день ввечері гралися у футбол, незважаючи навіть на погоду. Цей раз також не є винятком, бо як тільки хлопчик почав підходити ближче — вже побачив своїх друзів, які були раді його бачити.

— Костя! — гукнули відразу обидва голоси друзів, які бігли до нього з шаленої швидкістю.

— Ти як? Як давно тебе виписали з лікарні? І якого біса ти там опинився? — запитав Васько.

— Швидше розказуй, нам цікаво! — додав Макс.

— Добре, зараз все розкажу. — відповів Костя, але йому не хотілося розказувати всі деталі. Та якщо би він не розказав — хлопці все рівно дізналися би! Так було завжди, коли він намагався щось приховати від них, — Почалося все на другий день після останнього дзвоника. Батьки повідомили, що я маю обов'язково їхати до бабусі в село, але я не хотів. Гадаю, вам зрозуміло чому. І коли мене все ж таки змусили туди їхати мені всю дорогу було якось тривожно і некомфортно. Я намагався розказати про це татові, але він вважав, що це звичайна дитяча фантазія. Коли ми промайнули табличку "П'ятнадцять кілометрів до Бережниці", сталося щось надприродне, чому визначення я дати не можу. Я побачив якийсь дивний темний силует в селі, а в наступну мить воно влетіло в наш автомобіль і ми розбилися. Після цього ми із татом і попали до лікарні.

    На кілька хвилин навкруги стало так тихо, що ніхто не наважився порушити її, але Костя продовжив свою розповідь. Він знав, що може пошкодувати, але якась надія все рівно була в нього в грудях і він вважав, що вона допоможе йому пережити весь цей страх, який був всередині після тієї записки.

— А сьогодні після сніданку сталася справжня паранормальщина. Ще гірше ніж, те що я розказував кілька мить тому. — пауза, — на моєму комп'ютерному столику з'явилася записка з погрозами. Мама каже, що не була в моїй кімнаті, але в будинку також нікого не було.

     Васько і Макс переглянулися, ніби поглядом вирішували, що сказало їхньому другові. Врешті-решт Макс зміг видавити з себе щось типу підтримки:

— Можливо це справді мама хотіла так тебе пранкувати? Чи ти вважаєш, що це та фігура? Цього бути не може. 

— Я також вважаю, що таке неможливо. — додав Васько.

— Не вірите — і не треба. Ось такі ви мені друзі, так! — крикнув хлопчик. Розвернувшись, він направився дорогою додому. Йому було так боляче, що навіть друзі йому не вірять. Позаду він чув крики хлопців, які намагалися привернути його увагу, але він їх не чув.

***

    Вітер приємно бив у обличчя хлопчика, розвиваючи його волосся в різні боки. Його настрій був жахливий, через те, що його друзі не підтримали його, а сказали, що, можливо, це його фантазія. Не може це бути його фантазією чи пранком мами. Він не чув, що коїться навкруги, у його думках була лише ця ситуація. „Що тепер буде? Погрози здійсняться?” — подумав Костя, але сподівався на те, що це справді була чийсь жарт.

***

     Повернувшись додому, хлопець навіть не привітався з матір'ю, лише пішов наверх переодягнутися, а потім до вбиральні, щоб змити з себе цю втому та страх. Він стояв перед дзеркалом та не розумів, коли буденні проблеми перейшли до таких небезпечних? Що він зробив не так, що йому так не щастить? Але занадто довго думати він не міг, бо його вже чекала мама на кухні. Він витер лице рушником та пішов до своєї кімнати, щоб розібрати речі — в барсетці були важливі його речі, які він завжди брав на прогулянку. Телефон, гроші і якийсь папірець. Не той, що був зранку, а зовсім інший. Ні.. Тільки не це. Він обережно розвернув його і побачив знову той почерк, який він уже почав боятися. Записка випала з його рук. Знову така брудна, без правил пунктуації. Знову така, що від неї серце зупинялося...

«Я КАЗАВ НЕ РОЗКАЗУЙ НІКОМУ ЧЕКАЙ НАСЛІДКІВ»