ГЛАВА 8 «ЗЛАМ ДОВІРИ»

Серце ніби зупиняється, дихання пришвидшується від розуміння, що той непроханий гість уже вдруге був тут, у його кімнаті. Тепер можна зрозуміти, що він може зробити будь-що і навіть заподіяти біль. Але коли почув голос матері, що закликав на вечерю швидко прийшов до тями і знову викинув аркуш паперу на верхівку шафи. Олена там ніколи не прибирає, тому наразі це найбезпечніше місце, де можна сховати таку таємницю. 

— Мишенятко, ходи донизу на вечерю, — гукнула мама своїм неймовірно лагідним голосом. Вона навіть не розуміє, що зараз відбувається в житті її сина.

— Біжу, мамо, біжу. — відказав Костя. І справді, через кілька хвилин Олена почула стукіт кроків, що наближалися до неї все ближче і ближче.

      Увійшовши до кухні, відразу відчувався запах чогось щойно спеченого і такого смачненького, що слинки могли потекти. Це була фірмова страва мами, яку вона завжди готувала, коли не ставало часу приготувати щось краще — смажена на сковородці картопля разом з вареними яйцями. Це була справді найсмачніша страва всієї сім'ї Кості, яку вони щоразу їли швидко. А найголовніше — вона була ситною.

— Сідай скоріше поки ще тепле. Потім я вже не підігрію, — наказала мати.

— Добре-добре.

      За столом сиділа справжня сім'я. Вони разом вечеряли, але один із членів не розумів, що відбувається в голові іншого зараз — і це Олена. Рука Кості, що була під столом, тремтіла ще досі після прочитаного раніше, але перед матір'ю він влаштовував "цирк" у якому показував натягнуту усмішку.

— Їси нормально, а не колупайся в їжі. Так не можна, Костику.

— Гаразд. — сперечатися зараз з мамою сил не було, тому хлопчик просто почав їсти як міг. Він пхав у себе їжу через силу, щоб мати не кричала на нього. А коли врешті-решт все з'їв — поніс свою тарілку до посудомийної машини, що знаходилася майже в кутку кімнати та попрямував до вбиральні, сподіваючись бодай там сховатися від тривожних думок. 

***

    Сьогодні запах м'ятної зубної пасти майже не відчувався. Замість нього в кімнаті висів товстий шар страху та тривожності. Чистячи зуби, хлопчик роздумовував про ту ситуацію, але так і не міг зрозуміти: „Хто ховається за маскою силуета?” — відповіді не було. Але єдине, що він міг знати на всі сто відсотки це те, що погрози справжні. Це не може бути його мати. З якою метою їй це робити? Лякати власного сина до такого стану, щоб він знову був у лікарні? Цього бути не може. Та питання про справжню особистість силуета залишається відкритим, але зараз Костя не в силі про це думати. Закінчивши свою вечірню рутину, він направився до своєї кімнати. По приходу туди він навіть не переодягнувся, а відразу плюхнувся в ліжко та провалився в світ дитячих снів, щільно заплющивши очі.

***

     Ранок настав так само швидко, як і Костя провалився в темряву увечері. Сонячні промінчики ввірвалися в кімнату так само як непрохані гості. Стоп. Непрохані гості? Хлопчик вже обіцяв, що не буде про нього думати, але це було неможливо. Всі ці емоції так хотіли вилізти з його голови назовні, але він з усієї сили стримував їх. Зіскочивши з ліжка, він почав його заправляти — як робив кожен день. А потім направився до вбиральні, щоб впоратися з ранковими справами і почати свій день з "хорошої" ноти, якої більше не існує для нього. Не після останніх подій. 

***

    Тупіт кроків долинав з другого поверху. Це Костя наближався до матері, щоб запитати, що сьогодні мати приготувала на сніданок.

— Мамо, а що сьогодні є на снідан.. — хлопчик не встиг договорити, як отримав сильного ляпаса від матері. Щока відразу налилась червоною фарбою не тільки від сорому, але й від болю. Голова була схилена водночас вниз і ліворуч.

— На сніданок? Та як ти смієш говорити до мене, після того, що вчинив? Тобі має бути соромно! — закричала на весь голос Олена. Костя не розумів про який випадок вона каже, але перше, що спало на думку — це записки з погрозами. Невже мама вирішила прибирати на верхівці шафи? Тільки не це! Ні, ні, ні!

— Куди ти подів ту річ? Визнавайся, негайно! 

— Річ? Яку? Мамо, ти про що? — здивовано відказав Костя.

— Ти ще робиш з себе невинного? Ти знав, як та річ мені важлива, але все рівно вкрав її. Тобі має бути соромно! — пауза, — її подарувала твоя бабуся, яка померла. Поверни її, будь ласка, і тоді не будеш сильно покараний.

— Мамо, але я... — Костик знову не зміг договорити, бо Олена його перебила.

— Чути твій голос не хочу! Знов дурні відмовки! Геть з очей моїх, негайно. Сиди у своїй кімнаті і тільки попробуй вийти звідти. 

— Вибач.. — це слово полинуло в кімнаті, як вирок. Та врешті-решт Костя вийшов з кухні та почав підніматися по сходах з опущеною головою. А Олена все так і не рухалася: стояла розлючена, з червоними мокрими очима та злим поглядом.

***

      Сьогодні кімната стала найгіршим місцем для Костика. Вона відчувалася чужою і ніби якоюсь камерою для особливо небезпечних в'язнів. Уперше мати накричала на хлопчика так сильно, але сьогодні він знав причину. Ту річ викрав той непроханий гість — і хоча Костя не до кінця це довів, але ймовірно це було так. Це і були ті самі гіркі наслідки, що згадувалися в посланні через наївність хлопчика...