Розділ 8.2 Амалі

— Ходімо? — Мейра першою рушила до бічного коридору.

Ще раз озирнувшись на карту, на мить затрималася, а тоді рушила слідом.

Чим далі ми відходили від центрального холу, тим тихішим ставав Архів: позаду поволі стихали голоси, кроки й шурхіт сторінок, натомість попереду простягалися довгі кам'яні коридори, високі арки та рівні ряди магічних світильників, що заливали стіни м'яким білим світлом. 

Мейра йшла так упевнено, ніби могла знайти дорогу сюди навіть із заплющеними очима, і це чомусь розсмішило мене. Саме в цю мить вона обернулася.

— Що?

— Нічого. Просто... ти зовсім не схожа на тих магів, яких я собі уявляла.

Мейра пирхнула. 

— Це добре чи погано?

— Добре.

Вона театрально зітхнула.

— Бо я вже почала хвилюватися.

Уже не стримуючи сміху, вона запитала: 

— До речі... можна я називатиму тебе Амі? 

— Амі?

До мене ніхто не звертався так просто. Наче ми були знайомі довше, ніж кілька хвилин. 

— Як на мене, “панно Ервен" і "панно Амалі" — це занадто офіційно. Ти тепер працюєш із нами. Може, обійдемося без усіх цих реверансів?

— Тоді я теж хочу скоротити. Мей?

— Домовилися, — схоже, саме такої відповіді вона й чекала. 

Від одного її “Амі” всередині стало тепліше.

Ми звернули в ще один коридор, де попереду вже виднілися високі дерев'яні двері зі старою мідною табличкою:

Старий рукописний фонд.

Мей дістала невеликий жетон із гербом Академії й торкнулася ним замка. Той тихо клацнув, а я здивовано подивилася на двері.

— Академії дозволили користуватися печатками Архіву?

— Тимчасово, — кивнула Мей. — Поки триває розслідування.

Вона штовхнула важкі двері, і ми зайшли всередину.

Старий рукописний фонд зустрів нас знайомим запахом пилу, пожовклого паперу й висушених трав. Високі шафи здіймалися майже до стелі, а полиці прогиналися під вагою старих фоліантів. 

— Красиво, — майже пошепки сказала Мей.

— Тут завжди так.

Мей завмерла посеред зали, ніби не могла вирішити, з якої полиці почати. 

— Я вперше заходжу сюди.

— Справді?

— Нас сюди майже не допускають. Лише у виняткових випадках.

— Тут зберігаються рукописи, яких немає навіть у головній бібліотеці.

Вона повільно пройшла між стелажами, ніби боялася пропустити бодай одну книгу. 

— Тепер я розумію, чому архіваріуси так не люблять, коли Академія суне носа в їхню роботу. Після наших візитів їм, мабуть, потрібні тижні, щоб дати всьому цьому раду. 

Поки вона блукала між шафами, я вкотре ловила себе на думці, що досі не звикла бачити поруч із собою магів.

Нарешті не витримала.

— Мей...

— М?

— А який ти маг?

— Маг води, — сказала вона так просто, ніби говорила про колір очей. 

— Справді?

— Ага.

Вона торкнулася кінчика своєї коси.

— Іноді мені здається, що це було очевидно ще до вступу в Академію.

Вона сказала це з такою серйозністю, що стриматися вже не вдалося.

— Чому?

— Бо в дитинстві я постійно опинялася біля річки. Мама навіть жартувала, що з водою я розмовляю охочіше, ніж із людьми.

— А інші?

— Орен — маг вогню.

— Це теж було очевидно?

Мей усміхнулася.

— Якщо чесно, після п'яти хвилин знайомства.

Мені чомусь саме таким він і уявлявся.

— Ну, а Дарен — маг землі.

— Схоже на нього.

— Правда? Він у нас найспокійніший. Якщо вже Дарен починає хвилюватися, значить, справи справді кепські.

— А магістр?

— Повітря.

Це звучало так правильно, що навіть не здивувало.

Мей усміхнулася, ніби прочитала мої думки. 

— Тобі теж здалося це очевидним?

— Не знаю чому... але так.

— Більшість говорить так само.

Перед очима знову постав магістр Кіріан  — спокійний, зібраний, незворушний. Схожий на тихий вітер, якого не помічаєш, доки він раптом не змінить напрямок.

— Амі...

— М?

— А знаєш найдавнішу легенду про Покровителів?

Не стрималася від усмішки.

— Звісно.

— Розкажеш?

На мить замислилася, ніби пригадуючи слова, які колись чула ще дитиною.

— Кажуть, ще до появи Темряви світ був іншим. Тоді Чотири Покровителі жили поруч зі смертними, а люди не боялися звертатися до них. Перед дорогою. Перед жнивами. Перед народженням дітей. Перед битвою. Бо вірили, що жодна щира молитва не залишиться без відповіді. 

Несвідомо торкнулася старого фоліанта. 

— Але одного дня все змінилося. Прийшла Темрява. Боги замовкли. Відтоді ніхто більше не чув їхніх голосів.

Одні казали, що Покровителі покинули людей. Інші — що заснули. А були й ті, хто вірив: вони й досі чують кожну молитву, просто більше не можуть відповісти.

— І що сталося насправді?

— Ніхто не знає. Саме тому це й називають легендою.

Провівши рукою по полиці, вона тихо всміхнулася.

— Гарна історія. Магістр сказав би, що гарних історій завжди більше, ніж доказів.

— Він так вважає?

— Так. Каже, що в жодному відомому документі немає згадок про те, що Боги колись говорили з людьми. Є лише записи про Договори Балансу та сам факт появи Темряви. Усе інше — перекази.

На мить вона примружилася, ніби згадала щось кумедне.

— Хоча... магістр однаково перевірив би навіть цю легенду, якби знайшов бодай одне документальне підтвердження.