Σ>―3→
Наближалося Різдво та канікули. Гуртожиток пустів з кожним днем. Студенти роз’їжджалися по домівках, святкувати свята у колі родини та близьких.
— А ти не збираєшся їхати до своїх рідних? — запитала Хлоя, лежачи на ліжку з планшетом з черговими ідеями для проекту у Лоли, яка навіть і не збирала речі. Як завжди читала книгу перед сном.
— Якщо чесно… мене ніхто не чекає, бо я нікому не потрібна… — стисла міцніше книгу Лола, не відриваючись від читання, але її погляд вже був скляним і дивився десь серед цих рядків у порожнечу.
— Не кажи так! — аж підвелася Хлоя, — Не може такого бути, щоб у тебе нікого не було… ти ж наче казала, що маєш бабусю…
— Бабуся у будинку для літніх людей. Канікули там не проведеш, — здихнула глибоко Лола.
— І зовсім нікого більше? Батьків? Братів чи сестер? — вже відклала свій планшет геть Хлоя.
— Батьки розлучилися коли мені було шість років. Ми жили усі у Польщі тоді. Батько повернувся на батьківщину, сюди в Амсертдам. Мати почала відразу влаштовувати своє життя. Часто лишала мене. Я їй була не потрібна. Батько теж не виявляв особливого бажання піклуватися… Тому мене до себе забрала бабуся, яка і виховувала усі ці роки. Ми бачилися з ним іноді по великим святам, коли він приїздив до своєї матері… моєї бабусі, — Лола притисла до себе вже закриту книгу, наче порятунок від спогадів і зовсім не дивилася на Хлою, яка уважно її слухала, — а коли я вступила у цей університет, то бабуся відправила мене жити до батька… ближче до університету. А сама відправилася у місце для літніх та продала будинок.
— То чого ти перебралася у гуртожиток? Батько не прийняв тебе?
— Звісно прийняв, бо бабуся поставила йому умови. Вона наказала подбати про мене хоча б зараз за все життя, коли він не був поруч, а вона за це віддасть йому свій спадок. Хоча перед цим усе перевела на мій рахунок разом з коштами вирученими за наш будинок… і строго наказала мені ні в якому разі про це не казати батькові, — навіть трохи посміхнулася сама до себе.
— Ого! А твоя бабуся ще та штучка!
— Так. Вона хотіла для мене найкращого. Завжди старалася замінити обох батьків. А на останок зблизити більше з батьком, щоб в ньому прокинулися нарешті почуття до мене…
— І дива не трапилося навіть за гроші…
— Так! Я завжди була там зайвою. В нього нова дружина… діти… Мене ніколи не було у його житті… Вони забували мене кликати на вечерю, вели своє буденне життя так, наче мене не існувало у будинку… і я їх не засуджую. Я розумію… а коли батько в чергове забув забрати мене з університету і я просиділа на зупинці до вечора в очікуванні автобуса, а потім йшла під проливним дощем кілька кілометрів… потрапила до лікарні.
— Ой як не добре…
— О так! Я провела у лікарні два тижні. І ніхто з них до мене не навідувався. Тому я подзвонила його дружині, щоб та зібрала мої речі і привезла у лікарню… А потім прямісінько сюди, у гуртожиток.
— Моя бідна дівчинка… — підійшла Хлоя до її ліжка та обійняла, — Нічого. Ми влаштуємо найкращі свята та канікули тут.
— А ти? Чому ти не їдеш до дому?
— В мене ситуація теж не з кращих. Я ніколи не могла знайти спільну мову з батьками…Тому просто привітаю їх зі святами дзвінком чи краще листівкою… і залишусь святкувати тут з тобою. Я думаю, що Париж переживе чергове Різдво без мене. Як тобі така ідея?
— Круто! Все. Тоді розплануємо що ми робитимемо… — підвелася Хлоя.
— А може ніяких планів та традицій? Може просто будемо діяти по ситуації та відчуттях? Замовимо щось заздалегідь… проведемо день вдома у піжамах.
— Не погана ідея! Впевнена, що нам буде весело вдвох… — дівчата закружляли в обіймах посеред кімнати та впали на матрац, який заливало місячним сяйвом.
Їхні приготування до Різдва почалися не з традицій, а з тихої змови двох душ, що шукають власну форму свята. Замість класичної ялинки вони купили гнучкий дріт у маленькій крамничці біля каналу — і скрутили з нього спіраль, що звисала з стелі посеред кімнати, ніби заморожений вихор світла. Хлоя, з її дизайнерським оком, обвила дріт тонкою гірляндою теплих вогників, а Лола обережно, ніби малюючи пензлем, розвішала крихітні іграшки — сріблясті краплі, зірки, що нагадували відблиски на воді. Ще кілька стрічок світла лягли на стіни й підвіконня, і кімната перетворилася на м'який кокон: теплий, мерехтливий, їхній власний.
Передріздвяні дні пройшли в легкій метушні — прогулянки засніженими вуличками Амстердама, покупки в маленьких крамницях, сміх над тим, як гірлянда заплуталася в волоссі Лоли. А потім настав святковий ранок. Вони прокинулися пізно, коли сонце вже золотило канали за вікном. Кава пахла корицею, пончики, куплені напередодні, були ще теплими — і дівчата, не поспішаючи, пили її в піжамах, сидячи на матраці посеред кімнати, де завжди падало найм'якше світло.
До вечора вони замовили готовий різдвяний набір — один з тих святкових боксів, що пропонують маленькі ресторани Амстердама: теплі мезе, запечене м'ясо з соусами, яблучний пиріг і карамельні десерти, які пахли зимою й обіймами. Кур'єр постукав тихо, ніби не хотів порушувати їхній затишок. Вони розклали все на низькому столику біля ліжка, увімкнули музику — тиху, джазову, з нотками снігу — і провели ці два дні саме так: у піжамах, на матраці, під пледом, що пахнув їхніми волоссям і кавою. Розмови текли повільно, як канали вночі, а погляди затримувалися довше, ніж раніше.
— У мене для тебе є подарунок, — тихо сказала Хлоя, дістаючи коробочку розміром з книгу, перев’язану оксамитовим рожевим бантом. Її пальці ледь торкнулися долоні Лоли, коли вона простягнула її.
— І в мене теж, — відгукнулася Лола, ніби прокидаючись від сну, і подала маленьку коробочку з бордовим бантом. Її щоки злегка порожевіли — чи від тепла гірлянд, чи від чогось іншого.
Вони засміялися — тихо, зворушливо — і обмінялися подарунками. Папір шарудів, ніби шепіт. Лола першою розгорнула свій: серія маленьких персоналізованих магнітиків з фотографіями — їхніми: велосипеди біля каналу, дах NEMO під сонцем, ранкова кава в руках, посмішки, що ловила Хлоя крадькома.
— Це... наші спогади цього року, — прошепотіла Хлоя, дивлячись, як Лола торкається фото пальцями, ніби боїться, що вони зникнуть. — Щоб ти завжди пам’ятала: ти не одна. І цей Амстердам — наш.
Лола підняла очі — вологі, сяючі — і тихо відповіла:
— Це найкраще, що було в моєму житті... за все останнє.
Хлоя відкрила свою коробочку: товстий записник з твердою обкладинкою кольору нічного неба й гарна ручка, що лежала всередині, ніби чекала на перші лінії.
— Для твоїх ідей, — сказала Лола, голос тремтів від хвилювання. — Щоб нічого не загубилося. Щоб ти завжди могла намалювати... чи просто записати, що відчуваєш.
Хлоя провела пальцем по обкладинці, потім підняла погляд. Їхні руки зустрілися — випадково, але не відпустили одразу. Повітря між ними стало густішим, теплішим, наче гірлянди над головою пульсували в унісон з серцями.
— Дякую, — прошепотіла Хлоя. — Я нотуватиму все... особливо те, що стосується тебе.
Вони обійнялися — спочатку обережно, ніби перевіряючи, чи не зникне цей момент, потім міцніше. Голова Лоли лягла на плече Хлої, волосся змішалося, дихання стало одним. Під стелею спіраль гірлянд тихо мерехтіла, ніби схвалювала. У кімнаті пахло карамеллю, корицею й чимось новим — теплом, що народжувалося не з традицій, а з них двох.