Глава 14. День народження Ані

Глава 14. День народження Ані

Минуло п’ять місяців, і долі героїв знову готувалися змінитися. Особливо для Ані — адже попереду чекала свобода від жорстокого Остапа, хоча ще не зараз.

У старій квартирі лунав магнітофон, тихо грала українська музика, створюючи ілюзію свята. Остап сидів за столом, удаючи задоволеного чоловіка. Йому доводилося прикидатися перед тещою — Наталею, матір’ю Ані, яка прийшла на день народження доньки.

Ані виповнилося 21. Це був особливий день, коли рідні люди зібралися за столом. Вперше за довгий час вона наважилася запросити своїх подруг — Віку, Фудзіну та Крістіну.

Аня сиділа поруч із матір’ю, її руки лежали на животі, а серце билося швидше, ніж музика з магнітофона. Вона відчувала, що цей вечір може стати початком змін.

Остап усміхався фальшиво, намагаючись виглядати «ідеальним чоловіком». Але його очі видавали холод і приховану злість. Він знав: усі дивляться на нього, і мусив грати роль, яку сам собі вигадав.

Аня ж відчувала — поруч із подругами й матір’ю вона не самотня. І вперше за довгий час у її душі з’явився промінь надії.

Аня, вже з великим животом, у простому зеленому платті несла на стіл салати. Її рухи були повільні, але сповнені гідності. Вона бачила, як Остап удає задоволеного чоловіка перед її матір’ю.

Наталя, мати Ані, сяяла від радості:

— Дивись, Анечко, який у тебе Остап! Сам полагодив магнітофон, руки в нього золоті.

Аня глянула на Остапа. Він сидів із самовдоволеним виразом обличчя, ніби справді був добрим і турботливим. Його фальшива усмішка й показна гордість різали їй серце, але вона вирішила зіграти роль.

Вона усміхнулася, ставлячи салати на стіл, і, притримуючи живіт, сказала тихо:

— Остап, ти молодець.

Остап відмахнувся рукою, з удаваною легкістю відповів:

— Я знаю, Анечка.

Його голос був самовпевнений, а очі блищали від задоволення. Він насолоджувався тим, що міг обманути матір Ані й виглядати «ідеальним чоловіком».

Аня ж відчувала, як у її душі стискається вузол: вона знала правду, але мусила мовчати.

— Тук-тук, де моя іменинниця-цукерниця!.. — пролунав голос Аліни, трохи п’яний і розгублений. Вона увійшла до кімнати, хитка, з усмішкою, яка більше видавала втому, ніж радість.

Наталя, мати Ані, насупилася й суворо запитала:

— Аліна… ти що, заздалегідь випила?

Аня, як завжди, стала на захист сестри:

— Мамо, у мене день народження. Їй можна.

Наталя зітхнула, махнула рукою й знову повернулася до усмішки, спостерігаючи, як Остап демонстративно лагодить магнітофон, удаючи золоті руки.

Аня підійшла до Аліни, обняла її й тихо сказала:

— Я рада, сестричко, що ти прийшла.

Аліна, зі сп’янілим акцентом, відповіла:

— Я теж, сестричка…

Аня ніжно взяла її за руку й прошепотіла:

— Ходімо, помиєш руки й вмиєшся.

Аліна похитнулася, але погодилася, і вони разом рушили до ванної.

Аліна, трохи протверезівши, побачила, як важко було Ані. Вона згадала, що принесла подарунок — шампунь, гель і маленький набір для майбутнього малюка.

Аня прийняла пакунок із вдячністю, поки Аліна вмивалася. Вона стояла поруч, тримаючи руки на животі, й тихо запитала:

— Знову посварилася з чоловіком?

Аліна глянула на себе в дзеркало, очі її були червоні від сліз і втоми.

— Знову він накричав… за те, що я витратила багато грошей, — прошепотіла вона, ледве стримуючи голос.

Аня підійшла ближче й обняла сестру. Її руки, що тримали живіт, тепер ніжно обіймали Аліну, ніби вони обидві ділилися одним болем.

— Ми з тобою сестри, — сказала Аня тихо. — І я теж переживаю за своє щастя. Але ми витримаємо.

Аліна схилила голову на плече Ані, і в цю мить вони відчули: попри всі сварки й труднощі, їхня сестринська любов була сильнішою за будь-які образи.

Раптом у кімнату зайшла Наталя, мати Ані, й сказала з усмішкою: — Анечко, відкрий двері, твої подруги прийшли з подарунками!

Аня, з великим животом, з труднощами піднялася й повільно підійшла до дверей. Вона відчинила їх — і перед нею постала яскрава картина дружби та радості.

На порозі стояли її подруги, сяючи від щастя: Віка тримала подарунки й виглядала так, ніби принесла цілий світ тепла. Фудзіна розмахувала яскравими кульками, які весело підстрибували в її руках. Крістіна тримала серпантин, який розсипався кольоровими хвилями.

— З днем народження! — вигукнули вони хором, і кімната наповнилася сміхом та світлом.

Аня відчула, як серце її зігрілося. Вона обійняла подруг, і сльози радості блиснули в її очах. Після довгої розлуки вони знову були разом, і це було найкращим подарунком.

Їй стало так затишно й радісно, ніби всі труднощі відступили хоча б на мить.

Нарешті Аня запросила всіх за стіл. Вона сіла поруч із матір’ю, а Остап, хоч і намагався виглядати спокійним, був невдоволений. Він ще раніше попередив Віку «не втручатися», сподіваючись, що вона просто проведе час і не стане заглиблюватися в їхні справи. Та присутність Наталії, матері Ані, змушувала його тримати маску — адже вона не була проти дружби доньки з подругами.

Свято розгорнулося: усі підняли келихи вина, бажаючи Ані та її майбутньому малюкові щастя й здоров’я. Лунали голоси, сміх, розповіді.

Подруги ділилися новинами: Віка розповіла, що вже вийшла заміж за коханого чоловіка й знову повірила в кохання. Фудзіна з усмішкою згадала, як випадково познайомилася з японцем у барі й тепер живе з ним. Крістіна показала своє кільце — вона теж знайшла кохання й вийшла заміж.

Аня слухала їх із теплом у серці, раділа за кожну й навіть привітала Віку та Христину з їхнім новим життям. Вона усміхалася, хоч у глибині душі відчувала, що її власна доля ще сповнена тернів.

Подруги, однак, уважно спостерігали за Остапом. Вони вже знали його таємницю й вирішили, що згодом відкриють її.

Раптом у двері постукали. Остап нахмурився й запитав:

— Кого ще чекаєш, Аня?

— Не знаю… — тихо відповіла вона.

— Іди відкрий, дізнайся, — махнув він рукою, відмахуючись.

Аня вагалася, адже їй було важко ходити через вагітність. Тоді Віка втрутилася:

— Аню, давай разом.

Вона піднялася й підтримала Аню під руку, допомагаючи їй дійти до дверей.

Наталія, мати Ані, злегка насупилася: їй не подобалося, що Остап навіть не спробував сам відчинити двері, знаючи стан доньки. Але завдяки присутності Віки й її турботі Наталії стало спокійніше на душі.

Віка разом з Анею підійшли до дверей. — Ну відкривай, раптом хтось важливий, — усміхнулася Віка.

Аня відчинила двері й завмерла: на порозі стояв Степан із шикарними квітами. Він змінився — борода підросла, обличчя стало мужнішим, і в його очах світилася тепла ніжність.

— З днем народження, Анечка… — сказав він, дивлячись прямо на неї.

Аня хотіла відповісти, але раптом схопилася за живіт — біль стискав її все сильніше. Степан одразу кинув квіти на стіл і разом із Вікою підтримав її.

— Аня народжує! Час у пологовий будинок! — вигукнула Віка.

Фудзіна й Христина миттю підхопилися зі столу, мов на пожежу:

— Ми заведемо машину! — закричали вони, вибігаючи з кімнати.

Наталя, мати Ані, піднялася зі свого місця й твердо сказала:

— Час.

Вона глянула на Остапа, який у цей момент спокійно доїдав сало, навіть не звертаючи уваги на дружину.

— Досить їсти, Остап! Жінка твоя народжує! — різко кинула Наталя.

Остап лише почав витирати брудні руки об серветку, і від цього Наталії стало огидно. Вона зрозуміла: справжня підтримка для Ані зараз не від нього, а від тих, хто справді любить її.

Аня, притискаючи живіт, дивилася на Степана — і в її очах було все: біль, страх, але й надія.

 

У коридорі лікарні всі сиділи мовчки. Час тягнувся нескінченно, кожна хвилина здавалася годиною.

Віка стискала руки, Крістіна ходила з кутка в куток, а Фудзіна в білому халаті намагалася виглядати спокійною, хоча сама ледве стримувала хвилювання. Наталя сиділа з похмурим обличчям, молячись подумки за доньку й онука.

До Ані нікого не пускали. Лікарі сказали чекати — «ще не час». За дверима було чути лише приглушені голоси медсестер і кроки.

Остап, сидячи осторонь, зручно вмостився й навіть задрімав, ніби все це його не стосувалося. Фудзіна глянула на нього й тихо, з іронією промовила:

— Ну, «батько року»…

Її слова прозвучали як вирок. Подруги переглянулися, і кожна зрозуміла: справжня підтримка для Ані зараз не від нього, а від тих, хто чекає за дверима, тримаючи серце в напрузі.

Напруга зростала. Всі чекали, коли лікарі нарешті відкриють двері й покличуть їх, коли пролунає перший крик немовляти. І кожен відчував: доля Ані змінюється назавжди.

Кенджі, лікар у білому халаті, вийшов у коридор. Його обличчя було серйозним, голос — стриманим:

— У Ані складні пологи. Ми змушені взяти її під повний контроль. Нікого не пускаємо.

Фудзіна підскочила з місця, її очі наповнилися слізьми. Вона дивилася на Кенджі з благанням:

— Будь ласка… пустіть мене до неї. Мені байдуже, що ви скажете чи зробите. Я мушу бути поруч.

Її голос тремтів, руки стиснулися в кулаки, ніби вона готова була прорватися крізь двері.

Кенджі похитав головою, залишаючись непохитним:

— Це небезпечно. Для неї і для вас. Ви повинні чекати.

Фудзіна відчувала, як серце розривається. Вона притулилася до стіни, ковтаючи сльози, і прошепотіла:

— Аня не повинна бути сама…

У коридорі запанувала важка тиша. Всі чекали, кожен у своїй молитві й страху. За дверима вирішувалася доля Ані та її дитини.

Фудзіна, вся в сльозах, вибігла з коридору до Віки. Її голос тремтів:

— Віко… у Ані складні пологи. Лікарі нікого не пускають… Я просила, благала, але марно.

Віка схопила її за руки, відчуваючи, як вони холодні від страху.

— Тоді ми будемо чекати разом. Вона не сама. Ми поруч.

Фудзіна кивнула, і вони обидві підійшли до дверей пологової. Віка обняла подругу, притискаючи її до себе, щоб та не розпалася від хвилювання.

— Ми витримаємо, — сказала Віка тихо. — Для Ані.

Вони стояли поруч, дві подруги, дві сестри по духу, які не могли увійти, але могли молитися й тримати одна одну. За дверима вирішувалася доля Ані, а тут, у коридорі, народжувалася справжня сила жіночої підтримки.

 

Віка міцно тримала руки Ані, дивилася їй у очі й тихо сказала:

— Все буде добре, Аня. Ми з тобою.

Фудзіна, вся в сльозах, нахилилася ближче й прошепотіла:

— Тримайся, подружка наша…

Аня, притискаючи живіт, відчувала, як ці слова додають їй сил.

У коридорі панувала напруга. Крістіна ходила з кутка в куток, Наталія сиділа, стискаючи руки, а Остап, відсторонений, дрімав, ніби все це його не стосувалося.

Раптом пролунало — тихий, але виразний дитячий крик. Усі підскочили, серце кожного затремтіло.

— Це він… — прошепотіла Наталія, і сльози блиснули в її очах.

— У Ані народився хлопчик! — повідомив лікар, виходячи з палати.

Подруги обіймались, радість переповнювала їх. Віка заплакала від щастя, Фудзіна прикрила обличчя руками, а Крістіна кинулася до Наталії, щоб разом розділити цей момент.

Лише Остап сидів осторонь, витираючи руки, і від цього Наталії було ніяково й боляче дивитися на нього. А Степан, тримаючи квіти, тихо відвернувся й пішов, не знаючи, що правда інша — малюк був його сином, а не Остапа.

Аня, лежачи в палаті, притискала дитину до грудей. Вона усміхнулася крізь втому й біль. Її хлопчик народився. І попереду чекала нова доля.