Глава 6. Спокуслива ніч

Глава 6. Спокуслива ніч

Аліна разом зі Степаном і Крістіною побачили несподівану присутність Остапа. Вони й гадки не мали, що цей гість узагалі з’явиться. Остап представився як однокласник Ані. Степан потиснув йому руку, але без особливого задоволення — він здогадувався по його одержимому погляду, навіщо той приїхав. Через Аню. Та з іншого боку, чому Степан мав ревнувати? Адже в нього є наречена, з якою він готується до весілля.

Остап ще не здогадувався, хто Степан насправді. Аліна з радістю усміхнулася й сказала: — Ооо, Остапчику, рада тебе бачити! Ти ж до моєї сестрички Ані? Давно тебе не бачила.

— Так, вирішив провідати Аню. Ми з нею вчилися в одному класі, — відповів Остап.

Христина стояла й уважно спостерігала за цим каламбуром. Вона відчувала, що скоро щось станеться. По обличчю Степана було видно: він не щиро радіє весіллю з Аліною. Його погляд частіше зупинявся на Ані, а Аня, попри свій внутрішній протест, відповідала йому тим самим. Крістіна також помітила, що Остап налаштований бути поруч з Анею — Віка вже колись розповідала їй, як той переслідував Аню. Христина й Віка перехопилися поглядом і вирішили: треба пильнувати Остапа, бо в ньому є щось приховане.

Наталія ж радісно прийняла Остапа, вважаючи, що для Ані він буде кращим вибором. Але чи не була вона занадто сліпою, щоб не бачити, кому збирається віддати свою доньку — чоловікові з небезпечною одержимістю?

За столом усі спілкувалися. Аня сиділа поруч з Остапом, а навпроти — щаслива Аліна, яка розповідала про майбутнє весілля, тримаючи руку Степана. Аня й Степан дивилися одне на одного так, ніби навколо не було нікого. Крістіна й Віка слухали Аліну, але водночас спостерігали, як Остап хмуро сидів і чекав, коли всі наговоряться про весілля, щоб лишитися з Анею.

Надворі вже була ніч. Наталія сказала:

— Ооо, вже пізно. Пора по ліжках.

Усі розходилися, але Остап раптом схопив Аню за лікоть саме тоді, коли вона мила посуд, а інші прибирали зі столу. З ухмилкою він прошепотів:

— Аню, я за тобою скучив. Нарешті ти моя. Нікуди не дінешся.

Аня застигла від страху. Та саме в цей момент Віка стала на її захист. Вона спокійно й серйозно сказала:

— Остапе, її мама сказала, що вже час тобі йти додому.

Остап ще раз глянув на Аню й промовив:

— Ладно, піду. Побачимось, Аню.

Розчарований, він вийшов із дому. Аня мало не впала, глибоко дихаючи від страху. Віка допомогла їй піднятися. Аня глянула на подругу й сказала:

— Дякую тобі. Ти справжня подруга.

Віка, гладячи її по плечу, відповіла:

— Я не дозволю цьому ненормальному зіпсувати твоє життя. Ходімо, я тебе покладу відпочити.

Пізніше Віка разом із Крістіною їхали на таксі. Між ними панувала тиша, аж поки Крістіна не заговорила:

— Так… цікаво сьогодні було.

— Що саме цікаво? — запитала Віка з усмішкою.

Христина глянула на сестру й сказала:

— Прямо трикутник. Степан одружується з Аліною, але дивиться на Аню з любов’ю. А цей Остап хоче завадити їм. Бідна та Барбі… шкода мені її. Може, хай Степан її кине?

Віка з обуренням відповіла:

— Що ти, сестро! Не втручайся, прошу. Ми тільки все зіпсуємо.

— А ми вже й так зіпсуємо Аліні, бо знаємо правду, — різко сказала Христина.

— Крістіна… прошу, не лізь, — твердо сказала Віка.

Крістіна, оглядаючи темну вулицю, зітхнула:

— Ладно, буде як буде. Але мені боляче від цієї несправедливості.

Віка тихо промовила:

— Один мій знайомий сказав: краще хай усе буде, як є, і жити своє життя.

Крістіна уважно подивилася на усмішку сестри й запитала:

— Ооо, а хто він?

Віка відповіла:

— Я розповім тобі, коли ми приїдемо додому й відкриємо лікер.

 

Новий день настав, і весільний настрій Аліни був у самому розпалі. Вона вже не могла дочекатися тієї миті, коли стане дружиною Степана. Щаслива, вона приміряла весільну сукню знову й знову перед своєю улюбленою сестрою Анею.

Їхня мати, Наталія, тим часом обговорювала меню на весілля:

— Треба замовити холодець, — сказала вона. Аліна погодилася з матір’ю, не заперечуючи.

Раптом, коли Аня випрямляла волосся, їй написав Остап: «Давай поговоримо, Аню. Я тебе люблю». Аліна помітила реакцію сестри й запитала:

— Сестро, знову цей бомж?

Аня скривила обличчя й тихо відповіла, відчуваючи страх:

— Так, він дістає мене…

Аліна рішуче сказала:

— Заблокуй його, Анечко. Він тебе більше не потурбує.

Аня так і зробила. Вона відчула вдячність Богові за те, що має таку сестру, яка завжди підтримає.

Потім Аліна почала розповідати Ані, як назве свій салон краси після весілля. Назва салону: «Перлина щастя» — так вона вирішила, адже хотіла дарувати красу й радість кожній жінці.

Аліна жартома взялася за волосся Ані, нанесла термозахисний крем і почала тренуватися, адже мріяла відкрити власний салон.

Та раптом у кімнату увірвався розлючений Степан:

— Аліно, я зустрів Ігоря. Він сказав, що ви спілкуєтесь!

Аліна застигла від страху. Аня глянула на сестру й вирішила прикрити її будь-що.

Аліна в захисній реакції відповіла:

— Ігор просто хоче все зіпсувати. Чому ти йому повірив?

Наталія Михайлівна з обуренням додала:

— Цього придурка я й на поріг не пущу!

Аліна заздалегідь видалила всі повідомлення від Ігоря й простягнула телефон Степану:

— Дивись, між нами нічого немає.

Степан переглянув — справді, усе було порожньо. Але він знову кинув погляд на Аню. Здавалося, він спеціально шукає привід напасти на Аліну, щоб розірвати весілля, та цього разу йому не вдалося.

Наталія підійшла й сказала:

— Степане, довіряй своїй нареченій. У сімейному житті потрібна довіра.

Пізніше Степан стояв похмурий, а Аліна поправляла його нову сорочку, яку сама купила. Вона ніжно сказала:

— Ти будеш моїм масиком. Залишайся зі мною перед весіллям як наречений.

— Не варто… — відповів Степан.

Аліна почала благати його так сильно, що Степану довелося погодитися.

Пізніше вони обговорювали весільні деталі. Аліна мріяла про живу музику й музикантів. Але Степан не переставав думати про Аню. Його серце було сповнене рішучості поговорити з нею серйозно, якщо він залишиться на ніч…

Ані не спалося. Вона ворочалася всю ніч, поки зрештою не вирішила накинути на себе шовковий бежевий халат, подарований батьком, і вийти на балкон. Холодне нічне повітря освіжало, а місяць сяяв високо в небі. Дівчина дивилася на нього й думала про Степана, не в змозі заборонити собі ці думки.

Раптом вона відчула легкий дотик на плечі. Аня обернулася — перед нею стояв Степан. Він обхопив її талію й тихо запитав:

— Чому ти не спиш, Аню?

— Усякі думки… А ти? — відповіла вона, дивлячись йому в очі.

— Я думаю про тебе, Аню… — його голос був теплий і небезпечний водночас.

По шкірі Ані пробігли мурашки. Вона слухала його далі, відчуваючи, як серце б’ється швидше.

— Таке відчуття, ніби знаю тебе все життя… Аню, давай утечемо.

— Не починай, прошу… — тихо сказала вона й спробувала відійти.

Але Степан схопив її руку, ніжно поцілував пальці й прошепотів:

— Я ніколи не відпущу тебе, Аню. Я люблю тебе.

— А як же Аліна? — запитала вона, не відводячи погляду.

Степан відповів твердо:

— З нею нічого немає. Це не справжнє. А ти — справжнє.

Вони торкнулися руками, і цей дотик перетворився на щось більше. Їхні пальці переплелися, ніби боялися відпустити одне одного. У тиші нічного балкона чути було лише їхнє прискорене дихання.

Губи повільно наближалися, і між ними спалахнула хімія, така сильна, що світ навколо зник. Місяць сяяв над ними, мов мовчазний свідок, а нічний вітер грався з пасмами Аниного волосся.

Вони палко поцілувалися, і зв’язок між ними став невідворотним. У цьому поцілунку було все: заборона, пристрасть, страх і відчайдушне бажання бути разом. Степан тримав Аню за талію так, ніби боявся втратити її назавжди. Аня відчувала, як серце б’ється в грудях, кожен удар віддавався у скронях, і вона розуміла — це не просто мить, це перелом у її житті.

— Я кохаю тебе, — прошепотів Степан, не відводячи погляду. — Ти — моє справжнє.

Аня заплющила очі, намагаючись заглушити голос совісті. Перед нею стояв образ сестри, щасливої й безтурботної, яка мріяла про весілля. Але поруч був Степан — і його слова розривали її навпіл.

Їхні губи знову зустрілися, ще пристрасніше, ще відчайдушніше. Це був поцілунок, який не можна було зупинити, навіть якщо він вів до прірви.

Аня відчувала: тепер вони пов’язані таємницею, яку неможливо приховати назавжди.

 

Був закат. Аня розплющила очі й побачила себе в обіймах Степана. Усвідомлення накотило хвилею: «Що я наробила? Я провела ніч із нареченим моєї сестри… Який сором!»

Вона різко підвелася, накинула свій шовковий бежевий халатик, подарований батьком, і поспішила привести себе до ладу, аби ніхто не побачив її поруч зі Степаном. У грудях стискало від відчуття бруду й провини. Сльози котилися по щоках, очі наливалися червоним.

— Я ненавиджу себе… — прошепотіла вона, стискаючи кулаки. — Нам зі Степаном не бути разом.

Степан прокинувся й глянув на неї. Він підійшов, обійняв ззаду й тихо сказав:

— Аню, все добре…

Але вона відштовхнула його й різко подивилася прямо в очі:

— Що ми наробили, Степане? Ми не повинні бути разом!

Степан відповів уперто:

— Все одно я тебе викраду. Ми втечемо далеко, тільки ти й я.

Він ніжно стиснув її руку. Аня, у відчаї, вирвалася й закричала крізь сльози:

— Не треба! А як же Аліночка? Вона ж любить тебе! Прошу, не роби цього. Це помилка!

Степан дивився спокійно, але його очі палали:

— Це найкраща помилка. Я не хочу бути з Аліною. Ти не змусиш мене відмовитися.

— Ти вже дав їй обіцянку! Це неправильно. Не завдавай їй болю. Обіцяй, що це залишиться між нами, — благала Аня.

Степан опустив очі, мовчав, не знаючи, що відповісти.

— Ради мене… не відміняй весілля, — прошепотіла вона.

— Я не можу, Аню. Я тебе люблю, — відповів він твердо.

Аня, намагаючись збрехати навіть собі, махнула головою й сказала: — А я — ні.

Вона втекла у ванну, залишивши його самого. Степан стояв, мов розбитий, перед порожнечею. Йому довелося змиритися з тим, що якщо Аня справді його не любить, то все, що було між ними, — лише пристрасть, яка не має майбутнього.

 

Степан, розбитий і засмучений, сів у машину й поїхав. За вікном це бачила Наталія — і в її серці закралася підозра: щось змінилося в Степані, щось тривожне.

Раптом у кухню, вся в бігудях, забігла Аліна:

— Мамо, ти не бачила мого Степана?

Наталія вирішила приховати свої тривожні думки й відповіла спокійно:

— Доця, він щойно поїхав.

Аліна здивовано зітхнула:

— Дивно… Він поводиться якось незвично перед весіллям. Може, хвилюється?

— Не переймайся, донечко, це мине. Сідай снідати, а я піду в ресторан замовлю меню. Весілля ж відбудеться, — сказала Наталія, намагаючись заспокоїти доньку.

А тим часом у своїй кімнаті Аня стискала обличчя руками й ридала. Вона розуміла: краще хай їй самій буде боляче, але правильно буде, якщо Аліна залишиться з тим чоловіком, який уже готовий будувати життя. Аня ж була лише пристрастю, спалахом, який не має майбутнього.

З цією думкою вона намагалася змиритися.

До кімнати зайшла мати. Аня поспіхом витерла сльози.

— Доця, йди снідати. Я з сестрою побіжу в ресторан, треба готуватися до весілля, — сказала Наталія.

Аня кинула на матір погляд своїми червоними очима. Наталія одразу помітила її стан і запитала:

— Ти нічого не хочеш мені сказати, Аню?

Аня, намагаючись приховати правду, відповіла тихо:

— Нічого, мамо. Все добре.

Наталія глянула на доньку суворо:

— Ну, Анько… не дай Боже я щось дізнаюся.

Аня вирішила швидко вийти, щоб мати не запідозрила більше, хоча Наталія вже починала розуміти, що відбувається.

Аня все ще думала про Степана. Її серце розривалося між любов’ю й обов’язком, між пристрастю й сестринською вірністю.

Пізніше Аліна слухала ніжну музику, танцювала й раділа майбутньому весіллю. Вона сяяла від щастя, уявляючи себе нареченою.

Аня ж у цей час прийняла важке рішення. Вона відчувала сором і бруд у душі після того, що сталося, й вирішила: «Я переїду до своєї найкращої подруги Віки. Так буде правильно. Я поступлюся всім заради тебе, сестричко. Ти для мене важливіша за все…»

Вона зібрала сумку, ще раз глянула на щасливу Аліну й тихо вийшла з дому, щоб ніхто не помітив її стану.

У цей час Віка разом із Крістіною на кухні готували млинці з кукурудзою, збиралися намазати їх джемом. Раптом пролунав дзвінок у двері. Віка, подумавши, що це може бути її таємничий друг Адріан, побігла відчиняти.

Але перед нею стояла заплакана, змучена Аня з речами в руках і червоними від сліз очима.

Віку охопив жах. Вона кинулася до подруги й вигукнула:

— Анечко, що з тобою?

Аня тихо ридала, намагаючись говорити спокійно, але слова губилися в сльозах.

Віка міцно обняла її, зігріваючи теплом своїх рук, і сказала лагідно:

— Що б не сталося… я тобі допоможу. Заходь. Живи стільки, скільки потрібно.

Аня притулилася до подруги, відчуваючи, що нарешті знайшла прихисток від власного болю.