Розділ 1. Діна

Я вважала, що життя письменниці легке та цікаве.

Написати свою книгу, отримати визнання фанатів, роздавати автографи та сидіти в купі власних книжок. Але життя швидко показало мені, що це не так.

Ще на першій стадії, коли я оголосила рідним та знайомим про вибір професії, всі, ніби змовившись, почали активно відмовляти мене від цього. І тільки одна-єдина подруга, яка зараз справді стала єдиною, підтримала мене тоді й підтримує досі. Але, хай якою б не була її підтримка, здається, я починаю опускати руки.

За ці три роки я написала три романи й почала писати один детектив із любовною лінією, але, крім якихось копійок з онлайн-платформ, де я публікую свої історії, вони мені більше нічого не принесли, а робота над детективом ніяк не просувається через те, що зникло натхнення.

Щоб прожити в Нью-Йорку, я вимушена паралельно з навчанням на третьому курсі факультету журналістики підробляти у видавництві, в якому проходила стажування рік тому.

Через свій складний графік я навіть не маю часу, щоб будувати особисте життя. Мій останній контакт із чоловіком був пів року тому.

Тоді ми з Тео познайомилися через якусь онлайн-платформу для авторів і почали спілкуватися. Як з'ясувалося, Тео мріяв стати співаком і писав вірші. Він навіть написав вірш про нас. Ми спілкувалися пів року, але жодного разу не бачилися. Навіть по відеозв'язку.

Хлопець пояснював це тим, що в нього поганий інтернет, а особисто ми не могли побачитися через те, що його не було в Нью-Йорку й найближчим часом він не міг приїхати.

Наші відносини почалися з дружби й дуже добре розвивалися, але в якийсь момент, якого я вже не пригадаю, мої почуття до нього стали чимось більшим, ніж дружніми. І ось тоді, коли мені почало здаватися, що він також почав щось відчувати до мене, він просто зник.

Я багато разів намагалася зв'язатися з ним, але всі мої спроби виявилися марними. Потім у мене вже не було ні сил, ні бажання заводити нові знайомства. Я вирішила зосередитися на своїй кар'єрі, але відбулася зміна планів.

Саме через це я зараз стою тут — в аеропорту Нью-Йорка, очікуючи свій рейс до Рима.

Взагалі я лечу до Праги, до своєї сім'ї, яку не бачила три роки. Прямих рейсів, на жаль чи на щастя, не було, тому я вирішила, що краще вже побачити світ, ніж чекати, поки з'являться квитки на прямий рейс.

Повз мене люди поспіхом тягнули валізи, кавомашини безперервно шипіли, а гул оголошень змішувався з притишеним гомоном голосів. У залі очікування хтось дрімав, поклавши голову на рюкзак, інші нервово перевіряли телефони, ніби від цього літак прилетів би швидше.

Я сиділа осторонь, біля великого вікна, що виходило на злітну смугу. За склом повільно рухалися літаки. Мій погляд ковзав по людях: діловий чоловік у темному костюмі нервово набирав повідомлення, молода пара сміялася над спільним селфі, літня жінка закуталася в шарф і задрімала.

Навколо вирувало життя, але всередині мене панувала напруга. Чекання здавалося безкінечним: кожне оголошення в гучномовці змушувало серце битися тремтячим ритмом.

Від думок мене відволікає звук вхідного повідомлення. Судячи з того, що звук повідомлень у мене увімкнений тільки для Ліни — тієї самої єдиної подруги, — це вона щось написала. І я виявляю, що маю рацію.

Ліна: Привітик, ти ж ще не в літаку, так? Сподіваюся на це, бо я не довіряю тим історіям, що в літаку можна користуватися телефоном. Тому НАГАДУЮ!!!!! БУДЬ ЛАСКА, НЕ КОРИСТУЙСЯ ТЕЛЕФОНОМ У ЛІТАКУ!!

Її повідомлення викликає в мене посмішку. Ліна з дитинства була залякана своєю бабусею міфами про те, що не можна користуватися гаджетами під час грози або коли перебуваєш у літаку.

Діна: Привіт! Я все пам'ятаю, не турбуйся. До мого рейсу ще є час.

Ліна: О, я рада, тому що, що?

Ліна: Не повіриш, що!

Ліна: Я щойно була в супермаркеті й почула одну пісню. Я записала її на диктофон, і ти просто маєш її послухати. Будь ласочка.

У нас із Ліною дещо різні музичні смаки, але, тяжко зітхнувши, я погоджуюся. У залі лунає оголошення про посадку на мій рейс. Швидко поклавши телефон до сумки, так і не прослухавши запис, який надіслала подруга, я поспішаю до потрібного місця.

Людей, які влітку вирішили відпочити в такій прекрасній країні, як Італія, виявилося доволі багато, тому на своє місце в літаку я потрапила лише через пів години.

Під час перевірки в кількох людей виявилися проблеми з речами або документами. Не знаю, чи гарно так говорити, але я рада, що проблеми виникли не в мене.

Я витягаю телефон із сумочки й заходжу в наш чат із Ліною. На відміну від неї, я не вірю в усі ці міфи, тому зі спокійною душею читаю її повідомлення.

Ліна: Ти просто послухай, який голос. Боже, здається, я закохалася.

До всіх таких її повідомлень я ставлюся з часткою скепсису. Подруга по сто разів на день закохується то в одного, то в іншого, але, як вона каже, її єдина любов — то Рімо Фальконе.

У цій темі я розділяю її смак частково, оскільки моя римська імперія, а за сумісництвом і найбільше кохання, — Маттео Вітієлло.

Ні, ну ви просто бачили цього чоловіка? Темно-каштанове волосся, карі очі, високий зріст. Харизматичний, гіперактивний, безстрашний, імпульсивний, має гостре почуття гумору, що й розтопило моє серце.

Але щось я відволіклася від теми.

Виринаючи з думок, намагаюся знайти свої навушники, але в мене це не виходить, і я вирішую тихенько послухати через динамік телефона запис, який Ліна прикріпила внизу свого повідомлення.

Проте сьогодні, схоже, удача не на моєму боці. Щойно я вмикаю запис, як він гучною мелодією та якимись незрозумілими словами виривається з динаміка мого телефона. На мене починають звертати увагу люди. Я вибачаюся, паралельно намагаючись вимкнути звук, але, як я й казала, удача — це точно не про мене, тому що звук лише підсилюється.

— Чорт! Та вимикайся ти нарешті! — зле шиплю я, вкотре до болю затискаючи кнопки регулятора звуку.

І, о диво, мені нарешті це вдається. Ще раз вибачившись кілька разів і впевнившись, що на мене більше не звертають уваги, я додаю трішки звуку й слухаю мелодію, разом із якою дуже скоро починаються і слова.

Дай мені ще (ще!) твого кіс-кіс-кіс,
Мені без тебе — біс-біс-біс.
Ти як мій сік-сік-сік —
Солодка, як мікс-мікс-мікс.

На цьому запис обривається, але мені й цього достатньо.

— Боже, що це за безглуздість? — шепчу собі під ніс і помічаю, що на мене дивно коситься чоловік, який сидить поруч.

Темне волосся, блакитні очі — це ж треба, ніби нова версія Деймона Сальваторе. Вдягнений у джинси й просту чорну футболку без логотипу. На обличчі сонцезахисні окуляри, а в руках кепка, яку, схоже, він нещодавно зняв із голови.

— Ви щось хотіли? — запитую я в нього.

— Ні, просто чув ваш відгук про пісню. Не сподобалася? — запитує він, чим викликає в мене подив.

Яка йому справа? Але вголос я, звісно, цього не кажу.

— Ну, якщо ви чули відгук, то, певно, мали зрозуміти, що не сподобалася, — відповідаю різко, сподіваючись, що чоловік від мене відчепиться, а я спокійно дізнаюся, що це за пісня і хто її виконує.

Але, схоже, я помиляюся. Точніше, абсолютно точно помиляюся, оскільки чоловік продовжує нашу розмову.

— А навіщо тоді шазамите її? — киває на мій телефон, де вже відкрився додаток.

— А вам-то що? — дратуюся я.

Не люблю говорити з незнайомими людьми, а тим більше з тими, хто втручається не у свої справи.

Кілька моїх спроб дізнатися інформацію про цю пісню виявляються провальними.

— Нью-Йорк. «Солодка, мов сік», — знову озивається мій супутник.

— Що? — розсіяно перепитую я.

— Пісня називається «Солодка, мов сік», виконує Нью-Йорк.

— Фанат? — ставлю цілком логічне питання, уже відчуваючи, що тип якийсь підозрілий, якщо йому подобається таке.

— Е-е-е... — ніяковіє чоловік, що дивує мене, а потім усе ж відповідає: — Ні, просто подруга розповідала.

— Зрозуміло, — кажу я, ні краплі йому не довіряючи.