Розділ 3. Діна

Коли ми приїхали до готелю, за таксі заплатила я. Цей Олів'єро жодного разу не джентльмен. Навіть не намагався заперечити й заплатити сам.

— Ти прямо джентльмен, — висловлюю свою думку про нього, щойно наздоганяю біля входу в готель.

— Я знаю, дякую, — так само незворушно відповідає він і йде далі.

— Я про те, що ти міг би хоча б половину суми заплатити.

— З якого дива? — здивовано піднімає брови цей нахаба. — Таксі ж було твоє. До того ж у мене невеличка проблемка.

— Яка ще проблемка?

— Мій гаманець вкрали.

— Що? — приголомшено викрикую я і зупиняюся за кілька метрів від вхідних дверей, змушуючи кількох перехожих обернутися на мене.

— Чого ти кричиш, ніби з дикого лісу втекла? — зупиняється й Олів'єро, закочуючи очі. — Подумаєш, там нічого важливого не було.

— Ти що, мільйонер, якщо гроші для тебе неважливі? — я просто не вірю власним вухам. Як можна навіть у такій ситуації бути настільки незворушним? Жах просто.

— Можливо, і мільйонер. Тобі-то що? Чи плануєш вийти за мене заміж? — знову розквітає на його губах ця бісова посмішка. — Вибач, але мушу тебе розчарувати: не шукаю собі дружину.

— Як шкода, — театрально заплющую очі й відкидаю голову назад, притиснувши до лоба тильний бік долоні. — Я цього просто не переживу.

— Не засмучуйся. Такого, як я, звісно, більше не знайдеш, але когось іншого точно маєш знайти, — каже він, закидаючи руку мені на плече.

— Ми відволіклися від теми. Чим ти плануєш розраховуватися за номер у готелі? — запитую я, намагаючись виплутатися з його захвату, але, як і в літаку, він не дає мені цього зробити.

— Ти заплатиш за мене, — відповідає брюнет таким тоном, ніби це очевидна річ, а я просто дурепа.

— Ти нічого не переплутав, га?

— Тобі що, шкода грошей? — театрально ображається він.

— Ну, я ж, на відміну від тебе, не маю мільйонів, щоб роздавати їх направо й наліво.

— Я не роздаю їх направо й наліво, так сталося, — знизує плечима чоловік.

— Ага, звісно. Дехто просто неуважний. І це ще м'яко кажучи.

— Просто заплати, а я потім віддам.

— По-перше, у мене немає жодних гарантій, а по-друге, навіть якби вони були, грошей у мене вистачить лише на один номер.

— Тоді підемо заробимо й знімемо собі один люкс, — незворушно відповідає Олів'єро і різко розвертає нас у протилежному напрямку.

— Як ми їх заробимо в чужій країні?

— Дуже легко, Дінь-дінь. Будемо співати.

— Що? У тебе температура? — запитую я й торкаюся долонею його лоба. — Чи це вже просто хронічне? Особисто я схиляюся до другого варіанту.

— Я займаюся музикою, Дінь-дінь. Це означає, що я можу відкривати рот і створювати щось прекрасне.

— Ой, дякую, що пояснив, а то я ніяк не могла зрозуміти. Правда, сумніваюся, що з твого рота може виходити щось гарне.

— Показати? — виклично піднімає брови, і я бачу в його погляді якусь грайливу іскру, що трохи збиває мене з пантелику.

— Я... — починаю, але не встигаю закінчити, тому що мене знову огортає його запах, від якого мені зносить голову.

Його губи торкаються моїх, я відчуваю його подих на своїй шкірі, а руки — у своєму волоссі.

Спершу він цілує мене обережно, ледь-ледь — ніби перевіряючи, чи я не відштовхну його. Але вже наступної миті цей дотик переростає в щось глибше, сильніше. У поцілунок, від якого в мене паморочиться голова й зникає відчуття реальності.

Я й сама не зрозуміла, як почала відповідати на поцілунок із такою ж жадібністю. Здавалося, минула вічність, хоча насправді вже за кілька секунд Олів'єро відірвався від моїх губ, знову змусивши мене розгубитися.

— То як? Вийшло щось гарне? — запитує він зі своєю звичною посмішкою, але його очі говорять зовсім інше.

У них я бачу, що йому так само, як і мені, знесло дах від цього поцілунку. Для нього він теж став такою ж несподіванкою, як і для мене. Але, на відміну від мене, він уже намагається повернути втрачений контроль, тоді як я досі залишаюся розгубленою. Треба це виправляти.

— Я переживала й кращі поцілунки. Тут ти займаєш середню позицію, — безсоромно брешу я. Мені ще ніколи не було так добре й так згубно водночас.

— Ну-ну, продовжуй себе обманювати.

— Ти планував заробити гроші поцілунком чи все ж почнеш щось для цього робити? — вирішую повернутися до головної теми.

— Щоб щось співати, потрібно спочатку щось написати, — каже Олів'єро й сідає на найближчу лавку. — Тут теж є проблемка.

— Дай вгадаю: ти не вмієш писати? — запитую я, сідаючи поруч. — Чому я не здивована? Тебе точно шакали виховували.

— Ха-ха, дуже смішно. Я не товаришую з віршами. У мене є лише слух і голос, а не талант поета.

 Тяжко зітхнувши, я полізла до свого рюкзака, щоб дістати блокнот.

— Що ти робиш? — запитав Олів'єро, спостерігаючи, як я вириваю зі свого, прошу помітити, улюбленого блокнота аркуш.

— Вкотре допомагаю тобі, — просто відповіла я, простягаючи йому щойно вирваний аркуш. — Я письменниця, загалом пишу романи, але кілька віршів у мене теж є.

Із підозрою в очах він усе ж забрав у мене аркуш і, прочистивши горло, почав зачитувати.

Завари мені чай, але не з образ,
Не з драми, сварок і злих фраз.
Поклади туди сміх, ложечку меду
І щіпку «та все буде добре» — для зльоту.
Я вип'ю той чай — і стану спокійна,
Як кіт, що заснув у кишені весни.
Ти просто сиди, я говоритиму дурниці —
Бо такі от вечори рятують світи.

— Хм, мушу визнати, досить непогано, — зрештою каже Олів'єро й підводиться з лавки, прямуючи до фонтану, біля якого сидить літній чоловік із гітарою.

— Ти що, просто зараз будеш співати? Без жодної підготовки? — запитую я, наздогнавши його й схопивши за передпліччя.

— Ну а що тут такого? — відмахується він, скинувши мою руку, і звертається до чоловіка з гітарою:

— Buonasera, mi scusi il disturbo… Mi chiedevo se fosse possibile prendere in prestito per un momento la sua chitarra. Mi piacerebbe eseguire una canzone scritta dalla mia ragazza.

Раптом він починає говорити італійською і, закінчивши, вказує на мене.

— Що ти робиш? — шиплю я, розгубившись від погляду дідуся, на обличчі якого розквітла добродушна посмішка. Він щось відповідає Олів'єро й передає йому гітару.

Ніяково всміхаючись нашому рятівникові, я підходжу до брюнета.

— Що ти йому сказав, що він так посміхається, дивлячись на нас? — запитую я пошепки, розглядаючи людей, які проходять повз.

— Попросив гітару, пояснивши це тим, що хочу виконати пісню, яку написала моя дівчина. Якщо дослівно, то це було так: «Добрий вечір, перепрошую за те, що потурбував. Мені було цікаво, чи можна ненадовго позичити вашу гітару. Я хотів би виконати одну пісню, написану моєю дівчиною», — спокійно процитував він, сидячи на бордюрі фонтану, закинувши одну ногу на іншу та налаштовуючи гітару.

— Що ти сказав? — ошелешено повторила я, нарешті перевівши на нього не менш ошелешений погляд.

— Якщо в тебе проблеми зі слухом, раджу звернутися до лікаря, — незворушно відповідає Олів'єро, не відриваючись від гітари.

Я, вирішивши не продовжувати цю розмову, лише хмикнула й зайняла місце на лавці неподалік, склавши руки на грудях і спостерігаючи за чоловіком.

Уже за кілька хвилин почала звучати гітара, а ще за мить увесь простір заполонив голос співака. Через відлуння здавалося, що він усюди й водночас ніде.

Мушу визнати, він не брехав, коли нахвалювався своїм слухом і голосом. Мені подобається. А ще здається, ніби я вже десь його чула. Звісно, його голос під час співу відрізняється від того, яким він говорить, але мені здається, що я вже колись чула, як він співає. Втім, це маячня. Такого просто не може бути. Я абсолютно впевнена, що ми познайомилися лише сьогодні в літаку. Не могла ж я колись зустріти його й забути про це, правда?

Можливо, я ще якийсь час роздумувала б над цією ситуацією, але раптом зрозуміла, що більше не чую ні голосу свого супутника, ні звуків гітари.

Перевівши погляд на чоловіка, я побачила, як він перемовляється з дідусем, який позичив йому гітару, а потім, перерахувавши гроші, яких, наскільки я могла розгледіти зі свого місця, назбиралося чимало, віддає йому частину.

Вау. Не думала, що він уміє бути адекватним і віддячувати людям. Це справило на мене враження.

— Grazie di cuore per il vostro affetto e sostegno. Vi chiedo solo di non dimenticare che l'autrice di questa meravigliosa canzone è la mia ragazza, — голосно промовив Олів'єро й уклонився людям, що зібралися навколо. Потім знову подивився на мене, ще й вказавши в мій бік, змусивши всіх звернути увагу, і продовжив:

— Sono certo che anche per lei è stata una gioia immensa potervi donare qualcosa di così bello.

Я його просто ненавиджу. Він постійно змушує мене втрачати контроль над ситуацією. Зараз, під пильними поглядами всіх цих людей, я не знала, що робити, тому несміливо всміхнулася й так само несміливо помахала рукою, викликавши хитру усмішку в Олів'єро.

На щастя, я була людям не надто цікава, і, подарувавши мені кілька усмішок та помахів у відповідь, вони знову звернули свою увагу на виконавця.

Цього разу я не змогла стримати переможної посмішки. Він сподівався виставити мене дурепою, привернувши увагу, якої я не хотіла, а натомість вся вона залишилася прикутою до нього. За його обличчям складно було визначити, радий він цьому чи ні. Та загалом байдуже.

Через хвилин п'ять йому нарешті вдалося розпрощатися з новими фанатами, і він попрямував до мене, обмахуючись заробленими грошима, мов віялом. Клоун.

— Сумуєш тут, так? — запитав чоловік, наблизившись і зайнявши місце поруч на лавці.

Він сів майже впритул, змусивши мене відсунутися на край лавки, щоб збільшити відстань між нами. На цю мою дію він лише усміхнувся собі під ніс.

— З чого б це я мала сумувати? Було навіть дуже весело спостерігати за цим шоу, — безтурботно відповідаю я.

— Заздриш, що в мене є фанати, від яких немає відбою? — примруживши очі, запитав Олів'єро.

— Ага, до смерті.

— Не потрібно, я боюся, що ти мене зурочиш, — із театральним жахом відповідає Олів'єро, показово відсунувшись на інший бік лавки й широко розплющивши очі, чим викликає на моїх губах посмішку.

— Нічого, вмиєшся свяченою водичкою — і все буде нормально.

— Ну гаразд, ходімо вже, — раптом переводить тему брюнет, підводиться й простягає мені руку.

— Куди це? — насторожено запитую я.

— У готель. Чи ти на цій лавці збираєшся ночувати? Тоді мені ні краплі не шкода, що я не можу скласти тобі компанію, — відповідає він і неспішно йде в бік готелю, знаючи, що я все одно піду за ним.

— Я ще не настільки здуріла, щоб спати на лавці. Мене ж, на відміну від декого, не обікрали, — солодко посміхаюся я.

— Тобто ти все ж визнаєш той факт, що здуріла? — запитує Олів'єро, повністю проігнорувавши частину, де я згадувала про його пограбування.

— Точно не більше за тебе.

— А хто сказав, що я здурів? Я цього не говорив.

— А даремно, — відповіла я й першою зайшла до будівлі готелю.

Олів'єро, хоч і зайшов пізніше, але завдяки довгим ногам біля рецепції опинився першим, забронювавши номер люкс.

Щось я сумніваюся, що грошей було настільки багато, щоб вистачило на цей номер, але це вже не моя справа.

Нарешті, отримавши ключ, чоловік відійшов, а я підійшла до стійки.

— Добрий вечір, — сказала я англійською, оскільки не була такою обдарованою, як наша зірка. — Я хотіла б забронювати номер на одну добу.

— Вибачте, але вільних номерів не залишилося, — ввічливо відповіла жінка за стійкою й кивнула на Олів'єро. — Цей чоловік забронював останній.

Я тяжко зітхнула.

— Гаразд, дякую, — відповіла й уже зібралася йти до виходу, але мене окликнув Олів'єро.

— Ти йдеш?

— Якщо ти не чув, повторю для глухих: вільних номерів немає.

— Я все чудово чув. Кажу: ходімо в мій номер.

— Я схожа на божевільну? — здивовано підняла брови.

— Ну як хочеш, — знизав плечима брюнет і попрямував до ліфта.

Я задумалася й закусила губу. З одного боку вже пізно, і я можу не знайти вільних номерів. Я втомилася після польоту й хотіла б уже якнайшвидше лягти спати.

Але з іншого боку я зовсім не знаю цього чоловіка та його намірів. Проте не вважаю себе слабкою й гадаю, що могла б дати відсіч у разі чого.

— Стій! Я згодна, але хочу відразу пояснити: між нами нічого не буде, — сказала я, наздогнавши Олів'єро біля ліфта.

— Ти не в моєму смаку, феєчко, — підморгнув він і першим ступив у щойно прибулий ліфт.

Ми мовчки піднялися на тридцять сьомий поверх, і Олів'єро, навіть не обернувшись, попрямував до номера.

Відкривши двері, він уперше вчинив як джентльмен і пропустив мене вперед. Я спокійно пройшла до кімнати, розглядаючи інтер'єр і краєвид, що відкривався з панорамних вікон від підлоги до стелі. Зайшовши слідом, чоловік зачинив двері, увімкнув світло й пройшов углиб номера.

У кімнаті стояло одне величезне ліжко, а також я помітила двері, за які зайшов брюнет. Наскільки я могла зрозуміти, там була ванна.

Згадавши, що в мене повністю розрядився телефон, я поспішно поставила його на зарядку і, увімкнувши, побачила купу непрочитаних повідомлень. Більшість із них були від подруги, а кілька — від мами. Вона запитувала, о котрій я приїду. Відповівши, що точно не знаю, я написала Ліні, що вже в номері. Про всі пригоди, які зі мною сталися, розповім якось потім.

Відправивши повідомлення, я зайшла на сайт, де публікую свої історії, і почала читати коментарі, які нещодавно залишили читачі, чим трохи підняла собі настрій.

Уже через кілька хвилин із ванної вийшов Олів'єро, на якому, чорт забирай, був лише один рушник, обгорнутий навколо стегон.

Щосили намагаючись не дивитися на його неймовірний торс, я відклала телефон.

— Можеш іти у ванну, — сказав він, знову усміхаючись, безперечно помітивши, що я його роздивлялася.

Тож я швидко поспішила сховатися у ванній.

Швидко прийнявши душ, я одягла халат, на відміну від того ж Олів'єро.

Чому я сьогодні постійно порівнюю себе з ним?

Коли я вийшла з ванної, побачила, що він уже мирно спить на ліжку.

Я не збиралася лягати спати на дивані чи на підлозі, щоб потім у мене боліло все тіло, але й лягати з ним в одне ліжко теж не хотіла.

— Я тебе не вкушу, не турбуйся, — раптом пролунав його голос.

— Я нічого не говорила.

— Я просто читаю думки. І якщо тебе це заспокоїть, можу лягти на підлозі.

— Прошу, — я склала руки на грудях і кивнула на підлогу.

Олів'єро відкрив одне око й подивився на мене.

— Ти справді цього хочеш?

Я кивнула, і чоловік, тяжко зітхнувши, загорнувся в ковдру й справді спустився на підлогу. Стягнув із ліжка подушку, і склалося враження, що майже одразу заснув.

Я тихо перетнула кімнату й лягла на ліжко, доволі швидко заснувши.

Прокинулася я від того, що і мій, і телефон мого сусіда просто розривалися від дзвінків та повідомлень. Я вже зібралася повернутися, щоб дістати свій із тумбочки, але не змогла цього зробити.

Розплющивши очі, я зрозуміла, що лежу в обіймах Олів'єро.

— Ти що, ненормальний? — закричала я, активно намагаючись вибратися з його обіймів.

Від мого крику чоловік одразу прокинувся, і за його очима я зрозуміла, що він шокований не менше, ніж я.

Щойно він прибрав від мене руки, я схопила свій телефон і відповіла на дзвінок подруги.

— Ти що, зустрічаєшся з Нью-Йорком? — прокричала вона так голосно, що мені довелося відсунути телефон від вуха.

— З ким? — не зрозуміла я.

— З тим, хто виконує пісню, яку я тобі вчора надсилала.

— Я нічого не розумію.

— Просто відкрий посилання, яке я тобі відправила, — відповіла Ліна й вимкнулася.

Я, досі нічого не розуміючи, відкрила посилання, на якому побачила фото, де ми з Олів'єро спимо, обійнявшись.