Розділ 2, Діна

Наступні чотири години польоту проходять у повному усамітненні. З тим дивним типом я більше не говорила, але нотацію від подруги за те, що користуюся телефоном в літаку, хоча обіцяла цього не робити, отримала. Потім усе ж залишила телефон у спокої, слухаючи музику та блукаючи у своїх думках.

Наприклад, я не розумію людей, які можуть спати під час польоту. Вони здаються мені дивними. І, звичайно ж, до цього списку входить і мій сусід-дивак, який поринув в обійми Морфея години три тому й досі жодного разу не прокинувся.

От я не можу спати, коли кудись їду або, як у цьому випадку, лечу, а також коли надворі білий день.

Музика в навушниках неочікувано обривається, і перші секунд п'ять я не можу зрозуміти, що сталося. А коли перевіряю телефон, на якому, власне кажучи, і слухала свій улюблений плейлист, то виявляю, що батарея повністю розряджена.

От дякую. І що мені тепер накажете робити?

Я, звісно, взяла з собою ще й книжку на випадок, якщо не буде чим зайнятися, як і сталося зараз, але вона лежить у моєму рюкзаку, який зараз знаходиться прямо над нашими головами, у відсіку для ручної поклажі.

Скажете: що тут складного — встань та візьми. Але ні, не все так просто, як хотілося б.

Проблема зростом десь сто дев'яносто сантиметрів зараз спить справа від мене. Простір між кріслами недостатньо великий, щоб встати, не потурбувавши сусіда.

Вирішивши оцінити ситуацію, усім тілом повертаюся в бік незнайомця, плануючи розглянути варіанти, а натомість розглядаю його.

Високі вилиці, чітка лінія щелепи, густі темні брови. Злегка хвилясте темне, майже чорне волосся було трохи розкуйовджене, пасма спадали на лоб. Мій погляд ковзнув трохи нижче — на рівні, трохи розслаблені губи.

Цікаво, йому щось сниться?

Боже, а мені яке діло? Дівчинко, прийди до тями, будь ласка. Ти маніячка чи що? Розглядати сплячу людину... Це ж треба. До такого ми ще ніколи не доходили, але, схоже, скоро так дійдемо й до психлікарні. Ну а куди ще міг привести такий шлях? Тільки сюди.

Так, досить. Згортаю розмови сама з собою й вирішую, що потрібно вже діяти.

Повільно встаю, намагаючись поводитися якомога тихіше, майже безшумно. Думаю, навіть ніндзя мені б заздрили. Тихо усміхаюся власному жарту, який точно ніхто б не оцінив, і роблю крок уперед.

Рука сусіда лежала на підлокітнику, і, щоб не зачепити її, довелося трохи зігнутися, ледь не торкнувшись його плеча. Коліна мало не торкнулися його стегна, а щоб утримати рівновагу й не впасти на нього або йому в ноги, мені довелося спертися долонею на його сидіння.

І тут я зависаю, вдихнувши його аромат.

Який же класний у нього парфум! Я, як найсправжнісінька маніячка, стою й нюхаю його. Просто браво!

Проте нічого не можу із собою зробити, тому так і продовжую стояти, намагаючись розібрати, що ж намішано в цьому запаху. Відчуваю щось схоже на бергамот, лимон, деревні ноти, а також мускус. Є ще щось, але мені не судилося розгадати склад цього дива, тому що цей кретин неочікувано відкриває очі, лякаючи мене ледь не до смерті. Я швидко намагаюся збільшити дистанцію між нами, але все ж втрачаю рівновагу, падаючи просто йому на коліна.

— Ти маніячка? — чую тихий шепіт, який висловлює саме те, що я думаю.

Шепіт, до речі, приємний. У ньому щось здається знайомим, але що саме, так і не можу розібрати.

— Це ти маніяк! — злісно шепчу у відповідь і пориваюся встати, але не виходить.

Чоловік міцно мене тримає, не завдаючи при цьому болю, але достатньо сильно, щоб я не могла виплутатися з його обіймів. Повернувши мене спиною до себе, він ще міцніше притискає мене, змушуючи моє тіло поринути в жар.

— Ти спочатку витріщаєшся на мене, — шепоче мені на вухо, злегка торкаючись його своїми гарячими губами. Я майже на сто відсотків впевнена, що він робить це спеціально, бачачи мою реакцію на нього, хоч як я намагаюся її приховати. — Потім нюхаєш, — продовжує він, — а потім узагалі падаєш. Досі вважаєш, що маніяк саме я?

— Звісно, ти! — кажу я, намагаючись знову звільнитися, і, о диво, цей тип нарешті мене відпускає. Швидко повернувшись на своє місце, продовжую: — Я взагалі-то хотіла просто вийти, але не могла зробити це спокійно, бо дехто розвалився на весь прохід. Якби ти мене не налякав, я б спокійно вийшла й не впала на тебе. А ти навіщо взагалі тримав мене?

— Захотілося мені так, маєш щось проти? — хитро запитує він, змушуючи зустрітися з ним поглядом і знову зависнути.

Чорт! Чому він увесь такий ідеальний? Ці очі насиченого синього кольору просто вбивають мене.

Колись ми з Ліною складали свій ідеальний типаж, але я ніяк не могла підібрати очі. Мені потрібні були сині, але все було не те. Одні занадто світлі, інші — якісь незрозумілі. Навіть за допомогою фотошопу вийшло не так, як мені було потрібно. І от я в реальному житті знайшла очі, які просто ідеально підходили.

Коли я сьогодні вперше на нього подивилася, то подумала, що в нього блакитні очі, але тепер було видно, що вони сині. Можливо, освітлення впливає чи...

— Земля викликає Дінь-дінь! — чую голос цього типа, якого мені вже хочеться придушити.

— Яка ще Дінь-дінь? — нерозуміюче кліпаю очима.

— Ну як це яка? Гріх не знати себе, — посміхається цей шакал.

— Посміхаєшся, як шакал. Тебе випадково не вони виховували? Бо виховання — нуль! — шиплю у відповідь, із насолодою спостерігаючи, як у його очах з'являється здивування. Проте, на превеликий жаль, цю емоцію можна було побачити лише на секунду. Як швидко вона з'явилася, так само швидко й зникла, знову змінившись нахабством.

— Залежить від того, під яким кутом дивитися на ситуацію, Дінь-дінь.

— У мене є ім'я, — починаю виходити з себе.

— Ой, та невже? — премило посміхається цей гад, схиляючи голову набік. — І яке ж?

— Діна. Зрозуміло? Мене звати Діна!

Моя відповідь викликає в нього напад сміху. Схоже, у нього реально не всі вдома. Ненормальний!

— Що смішного? — запитую крізь зуби, метаючи в нього злісні погляди, які, чорт забирай, ніяк на нього не впливають.

— Я ж кажу: Дінь-дінь! Навіть звучить схоже, — говорить він крізь сміх. — А про те, що ти виглядаєш як вона, я взагалі мовчу. Зелені очі, невисокий зріст, зелений топ, біляве волосся... — говорячи останнє, він накручує пасмо мого волосся собі на палець, але я відхиляюся, і воно зісковзує з його пальця.

— Та невже? І яке ж ім'я має наш дорогоцінний критик? — тепер уже я натягую милу посмішку, яка, здається, більше схожа на оскал.

Про шакалів я, напевно, поспішила сказати.

— Маю честь представитися, — поважно промовляє брюнет, нарешті переставши сміятися, і злегка кланяється. Клоун! — Моє ім'я Олів'єро.

Завмираю на секунду, осмислюючи щойно почуту інформацію, а потім не можу стримати усмішку, що стрімко розповзається на моїх вустах і переходить у нестримний сміх.

Олів'єро! Його звуть Олів'єро! Боже, я не можу з цього! І це ще він сміявся з мого імені?

— І що ж у моєму імені смішного? — запитує Олів'єро.

— Забудь, нічого, — відповідаю я крізь сміх.

— Але я маю право знати.

— Добре. У моїй сім'ї є традиція, яка передалася нам від прабабусі: один салат готують на всі свята, особливо на Новий рік, а його назва — олів'є.

— Але це зовсім різні слова.

— Тобто Діна і Дінь-дінь однакові? — піднімаю брови.

— Ну, добре. У нас обох смішні імена, — здається брюнет, змусивши мене хмикнути.

Чорт, я не можу спокійно сприймати його ім'я. Постійно починаю усміхатися.

— Чому тебе так назвали? На честь салату? — запитую я, щосили намагаючись стриматися, щоб не засміятися.

— Щоб ти знала, я ніколи не куштував цей твій салат. Якщо бути повністю чесним, то я навіть сумніваюся, що він справді існує.

— Та що ти кажеш? Якби в мене був час, я б обов'язково тобі його приготувала. Ну, якщо не на честь салату, то чому?

— Мама з татом не могли обрати між двома іменами. Мама хотіла назвати мене Флойдом, а тато — Олів'єро.

— Виграв тато? Дивно. У нас у сім'ї, як і в більшості сімей, усім завідує мама, — відповідаю я й чую, як Олів'єро тихо хмикає, гадаючи, що я не почую.

Я, натомість, вирішую не розвивати цю тему й узагалі завершити розмову.

— То ти пропустиш мене нарешті? Мені потрібно вийти, — повертаюся я до того, з чого все це й почалося.

На диво, Олів'єро мовчки встає й пропускає мене. Взявши книгу, я так само мовчки повертаюся на своє місце, вже за кілька хвилин поринувши в сюжет історії.

            — Ми вже прилетіли, час прокидатися, Дінь-дінь, — долинає до мене голос.

Солодко потягнувшись, я розплющую очі.

— Я що, спала? — запитую хриплим після сну голосом і відразу прочищаю горло.

— Ага. Три години слину пускала тут. І не ті-і-ільки... — протягує він, неоднозначно посміхнувшись.

— На що це ти натякаєш? — запитую, підводячись із крісла й одразу ж опиняючись надто близько до Олів'єро, знову потрапляючи в полон його запаху.

— Та так, ні на що, — відповідає він зі своєю зухвалою посмішкою. — Тобі так подобається мій парфум? Можу подарувати.

— Дякую, проживу якось без цього дару, — солодко відповідаю я і, штовхнувши його в плече, прямую до виходу з літака.

Олів'єро йде за мною аж до черги на отримання багажу, але там між нами стає якась жінка.

Я швидко забираю свою валізу й прямую до виходу з аеропорту, досі відчуваючи на собі погляд брюнета, але намагаюся не звертати на це уваги й тримаюся думки, що ми більше не побачимося.

Опинившись у таксі й назвавши адресу готелю, я відвертаюся до вікна, приготувавшись спостерігати за краєвидами Італії. Але раптом чую, як двері збоку відчиняються, і вже за мить мене знову огортає такий до біса знайомий запах.

Повернувши голову, я бачу Олів'єро, який знову посміхається. У нього взагалі коли-небудь сходить із обличчя ця усмішка?

— Що ти тут робиш? — втомлено запитую я.

— Те саме, що й ти. Ти ж у готель, так?

— То ми їдемо чи як? — запитує таксист.

— Так-так, поїхали, — відповідаю я й бачу, як мій супутник підморгує мені.

За цим однозначно щось має бути, але я надто втомилася, щоб намагатися розгадати його наміри.