Глава 1. Пролог.

Теплий весняний вітер ніжно торкався шкіри і ніби на мить прибирав втому, що накопичилася за день. Чикаго поступово запалювався вогнями: спочатку у вікнах хмарочосів спалахувало тепле жовте світло, потім уздовж вулиць запалювалися ліхтарі, і місто, немов прокидаючись вдруге, наповнювалося новим ритмом, швидшим, гучнішим, більш живим.

Люди навколо рухалися безперервним потоком, обтікаючи одне одного, не затримуючись, не вдивляючись в обличчя, ніби кожен з них давно навчився існувати в цьому хаосі. 

Я не відразу помітила, як прискорила крок, інстинктивно намагаючись обігнати тих, хто йде попереду, щоб знайти хоча б трохи більше простору. 

Мабуть, саме тому я досі не можу сказати, що звикла до цього міста.

Хоча минуло вже достатньо часу з того моменту, як я поїхала зі свого маленького містечка, де вулиці пустіли задовго до півночі і де люди знали одне одного по імені, Чикаго все ще здавався мені надто гучним, надто швидким, надто вимогливим.

Я переїхала сюди через навчання, обравши журналістику — точніше, дозволивши цьому вибору статися. Свого часу мій батько досяг у цій професії того, про що багато хто може тільки мріяти, і для нього було майже очевидно, що я піду тим самим шляхом. У його словах не було тиску, але в них завжди звучала впевненість, з якою було складно сперечатися, особливо коли сама не до кінця розумієш, чого хочеш насправді.

Сьогодні я спеціально вийшла раніше своєї зупинки, дозволивши собі трохи пройтись пішки, не озираючись на час і не підганяючи себе думками про те, що ще потрібно встигнути закінчити презентацію для групового проєкту. Коли попереду з’явився міст через річку, я майже автоматично звернула до нього, як робила це вже не раз, і, дійшовши до середини, сповільнила крок, а потім і зовсім зупинилася, відступивши трохи вбік, ближче до перил, подалі від безперервного потоку людей.

Звідси відкривався вид на місто, яке неможливо не любити, навіть якщо воно часом тисне своїм ритмом. Вогні відбивалися у воді, машини тягнулися нескінченними ланцюжками, а десь далеко мерехтіло світло у вікнах, за кожним з яких ховалося чиєсь життя.

У такі моменти особливо дивно згадувати, чим саме я займаюся решту часу.

Моя підробітка в невеликому журналі звучить набагато серйозніше, ніж відчувається насправді, тому що більшу частину часу я пишу гороскопи для людей, намагаючись надати сенс речам, у які сама не вірю.

Наприклад, сьогодні на скорпіонів чекає несподіване знайомство в супермаркеті, а левам наполегливо рекомендується взагалі не виходити з дому, щоб уникнути неприємностей.

І щоразу, коли я уявляю, як десятки скорпіонів заходять до найближчих магазинів із ледь помітною надією в очах, озираючись навколо в пошуках «тієї самої» людини, а леви, навпаки, воліють провести день у чотирьох стінах, побоюючись, що на них раптово обрушиться щось абсолютно абсурдне, наприклад цегла з даху, я не можу стримати усмішки.

У такі моменти моя робота здається чимось абсурдним, але по-своєму навіть кумедним, немов я створюю маленькі ілюзії, в які хтось дійсно хоче вірити.

Я трохи міцніше обхоплюю себе за талію, коли черговий порив вітру виявляється холоднішим за попередній, і мимоволі здригаюся, повертаючись зі своїх думок у реальність. Посмішка поступово зникла, поступаючись місцем звичному спокою, і я вже збиралася відштовхнутися від перил і піти далі, коли телефон у кишені коротко завібрував.

Меган: Купи порошок.

Меган: І мило.

Я мимоволі посміхнулася, відчуваючи, як це просте, майже буденне прохання миттєво повертає мене до реальності, розвіюючи залишки задумливості.

Я: Так, мэм!

Меган — моя сусідка. Ми познайомилися в перший же день в університеті майже чотири роки тому, коли вона з явним невдоволенням розповідала всім підряд, що ні за яких обставин не збирається жити в гуртожитку, і в її голосі було стільки впевненості, що я, сама не до кінця розуміючи чому, просто зупинилася поруч і сказала, що теж шукаю варіант з квартирою.

І це виявилося найкращим рішенням.

Через кілька днів у нас уже була квартира — не ідеальна, не простора і трохи пошарпана після попередніх мешканців, але достатньо затишна. У кожної з нас є своя невелика кімната, і, мабуть, саме це стало головною умовою нашого комфорту.

За весь цей час ми зблизилися набагато сильніше, ніж я могла собі уявити, хоча, якщо подивитися з боку, наше спілкування здебільшого складається з коротких повідомлень типу «Купи сир», «Закінчився порошок» або «Ти сьогодні вдома?». Іноді мені здається, що саме в цій простоті й криється наша особлива форма близькості.

І до цього ще потрібно додати, що ми навіть вдома майже не бачимось. Коли я сплю, вона живе своїм нічним життям, а коли я йду на навчання або роботу, вона тільки повертається додому і засинає, немов ми існуємо в різних часових відрізках, перебуваючи при цьому під одним дахом. Іноді я дивуюся, як вона досі не вилетіла з університету. І все ж бувають рідкісні вечори, коли наші графіки несподівано збігаються, і тоді розмови затягуються до глибокої ночі, перемішуючись із тихим сміхом і потоком шокуючих пліток.

Відштовхнувшись від перил, я повільно повертаюся до тротуару, дозволяючи собі йти без поспіху, поки думки знову відводять мене кудись убік, настільки, що я майже забуваю про повідомлення і про те, що взагалі збиралася зайти в магазин. Тому мені доводиться розвернутися і з важким зітханням зайти в найближчий магазин.

Купивши все необхідне і, не втримавшись, додавши до цього невеликий бонус для себе і, звичайно ж, для Меган, у вигляді морозива, я виходжу назад на вулицю і прямую додому, дозволяючи собі розтягнути цей шлях ще на кілька зайвих хвилин.

***

— Я вдома, — прокричала я, навіть не заходячи далі за передпокій, знімаючи кеди, і тут же завмираю.

Майже одразу я вловлюю в повітрі легкий запах гару — не сильно різкий, скоріше вже остигаючий, але достатньо помітний, щоб я насторожилася.

З кухні доносився якийсь шум — наче щось падало, а потім до цього додалось тихе бурмотіння, в якому неможливо було розібрати жодного слова.

Я вже збиралася зробити крок уперед, коли з кухні раптово визирнула Меган.

На ній був фартух, який явно пережив не одне кулінарне «випробування», обличчя перепачкане в борошні, як і її вугільно-чорне волосся, обрізане до короткого каре і яке  зараз хаотично стирчало у різні боки і так само було забруднене борошном, ніби вона вже встигла кілька разів провести по ньому руками. У руках вона тримала телефон і якийсь маленький пакетик, який розглядала з таким виразом, ніби від цього залежало її життя.

Я завмерла на місці, так і не піднісши морозиво до рота, і перевела погляд з неї на кухню за її спиною.

— Тільки не кажи, що у нас більше немає кухні, — обережно промовляю я, вже приблизно здогадуючись про причину цього запаху.

— Я намагаюся спекти печиво, — з абсолютно серйозним виглядом відповіла вона, навіть не помітивши мого шокового стану.

— Вибач, але що ти намагаєшся зробити? — перепитала я, вже не приховуючи здивування, і зробила крок уперед, все ще не до кінця вірячи в те, що відбувається.

— Та ну тебе, — відмахується Меган, не відриваючи погляду від телефону. — Ти випадково не знаєш, що таке «роз-ми-ш-лювач»?

Сміх вирвався сам собою, бо Меган і кулінарія в моїй голові завжди існували як два абсолютно несумісні поняття. Вона ніколи не торкалася плити без крайньої необхідності, а її історії про те, як вона «ледь» не спалила будинок, просто вирішивши приготувати яєчню, не додавали ані краплі довіри до її кулінарних здібностей.

— Ти, напевно, мала на увазі «розпушувач», — відповіла я і злегка нахилилася вбік, щоб зазирнути на кухню, щоб оцінити масштаби катастрофи. — Його додають у тісто. А розмишлювач варто додати тобі.

— Все, замовкни, — беззлобно кидає вона. — І взагалі, першу партію печива пробуєш ти.

Я підняла брову і перевела погляд на деко, на якому лежало щось, що лише віддалено нагадувало печиво.

— Це вже звучить як пряма загроза життю, — відповіла я, і схрестила руки на грудях. — Думаю, у мене є всі підстави викликати копів.

Меган тихо розсміялась, хитаючи головою, і повернулася на кухню, залишаючи за собою хаос, до якого, здається, вже встигла звикнути. Я мимоволі посміхнулася і пішла за нею, досі не до кінця розуміючи, що взагалі змусило її це почати.

— А ти взагалі навіщо готуєш? — запитала я, зупиняючись у дверному отворі й оглядаючи кухню, яка тепер більше нагадує поле бою.

Меган на секунду завмерла, ніби не відразу наважуючись відповісти, а потім, трохи тихіше, ніж зазвичай, промовила:

— Ну… я вирішила здивувати Логана.

Ім’я прозвучало майже обережно, і я мимоволі чіпляюся за цю інтонацію.

Наскільки я знаю, Логан — її хлопець, з яким вона почала зустрічатися не так давно. Я жодного разу його не бачила, хоча останнім часом він надто часто з’являвся в її розмовах, щоб залишатися для мене просто ім’ям. Все, що я знаю про нього, це те, що він пов’язаний з автогонками, і, якщо судити з того, як Меган дедалі частіше зникала вночі, це багато що пояснювало.

— Ти впевнена, що хочеш його порадувати, а не вбити? — запитала я, переводячи погляд на гору обвуглених шматочків, які, судячи з усього, мали бути печивом.

Меган важко зітхнула і, немов здаючись, опустилась на стілець, проводячи долонею по обличчю і залишаючи на шкірі ще один слід від муки.

— Я вже не знаю, Грейс, — зізнається вона. — Мабуть, мені все-таки доведеться замовити доставку.

— А ти не могла зробити це відразу, а не намагатися спалити квартиру? — запитала я.

— Ну не спалила ж, — Меган знизує плечима, з помітною огидою відсунула від себе деко.

— Дійсно, — тихо хмикнула я.

Вона кинула на мене швидкий погляд, у якому вже з’явилас’ звична весела іскра.

— Ти просто заздриш моїм кулінарним здібностям.

Я не стримала посмішки, спираючись стегном об стіл.

— О так, звісно. Після сьогоднішнього я, мабуть, від заздрості почну красти твої труси.

— О ні-і-і! Залиш хоча б декілька, — одразу ж відповідає вона. — Я все-таки маю в чомусь ходити. Хоча думаю Логан оцінить…

Я голосно розсміялася, відчуваючи, як напруга остаточно зникає, розчиняючись у цій звичній легкості.

— Гаразд, давай я допоможу, поки ти остаточно не знищила кухню, — сказала я, закочуючи рукави й підходячи ближче.

І, напевно, саме в такі моменти я особливо чітко розумію, чому, незважаючи на все, що відбувається навколо, мені все ще хочеться повертатися додому.

Ближче до півночі ми нарешті закінчили приводити кухню у відносно придатний стан, і квартира поступово повернулася до звичного вигляду, ніби нічого з того, що сталося кілька годин тому, й не було. Втома насувається непомітно, м'яко осідаючи в плечах, і я, забравши свої речі, зайшла до своєї кімнати, вже подумки налаштовуючись на спокійний вечір і сон.

Якраз у цей момент у Меган дзвонить телефон.

Вона миттєво підхоплюється з місця, ніби тільки цього й чекала, і, кинувши на мене швидкий сором'язливий погляд, йде до своєї кімнати, навіть не намагаючись приховати, хто саме їй дзвонить. Я лише хитаю головою, мимоволі посміхаючись, і повертаюся до своїх справ, розбираючи рюкзак і розкладаючи речі по місцях.

Тиша в квартирі триває недовго. Через кілька хвилин Меган з’явилася у вітальні, і, щойно вона помітила мене крізь відчинені двері моєї кімнати, як на її обличчі повільно розпливлася та сама посмішка, яку я вже встигла вивчити надто добре.

Я навіть не дала їй відкрити рота.

— Ні, — спокійно, але досить твердо промовляю я, хапаючи рушник і речі та намагаючись пройти повз неї у бік ванної.

— Я взагалі-то ще нічого не сказала, — обурюється вона, роблячи крок уперед і перегороджуючи мені шлях.

Я на секунду зупинилася і, зіщурившись, уважно подивилася на неї.

— А тобі й не потрібно. Мені вже не подобається ось ця твоя посмішка.

Вона закочує очі, але посмішка при цьому нікуди не зникла.

— Я просто хотіла запросити тебе сьогодні зі мною на гонки.

Я завмерла, відчуваючи, як всередині відразу ж піднімається знайомий опір.

— Ти ж знаєш, що я не беру участі в подібних речах, — відповіла я, складаючи руки на грудях і намагаючись, щоб мій голос звучав максимально рівно.

— Та годі тобі… Ти ж знаєш, що все законно, Грейс, — майже одразу відповіла Меган, і в її голосі з’явилася та сама впевненість, якій зазвичай важко протистояти.

Але якщо чесно, я дійсно це знала. Вона вже не раз розповідала, що у них усе організовано: є патруль, чергує швидка, все відбувається під контролем. І все ж щось всередині мене вперто відмовлялося сприймати це як щось нормальне, ніби одне лише слово «гонки» автоматично ставить поруч із ним знак рівності з небезпекою.

— Ну ходімо зі мною, — вже м’якше продовжила Меган, хапаючи мене за руку і злегка тягнучи до себе. — Сьогодні важливі змагання. І я ніколи нікого з собою не брала… а ти взагалі останнім часом нікуди не виходиш.

Я мимоволі відкинула голову назад і на секунду заплющила очі, обдумуючи її слова.

Але вона дійсно була права. Останнім часом моє життя ніби звузилося до кількох звичних маршрутів — університет, підробіток, дім — і навіть думка про те, щоб вибратися кудись поза цей круг, здавалося чимось диким.

— Ну ж бо, Грейс, — тихим голосом додала Меган, склавши долоні в притворно благальному жесті й дивлячись на мене з таким виразом, що тепер відмовитися було набагато складніше. — Обіцяю, якщо тобі не сподобається або ти захочеш піти, я сама викличу тобі таксі… або попрошу Логана тебе відвезти.

Я ще якийсь час мовчу, дозволяючи сумнівам остаточно сформуватися в голові, але несподівано для самої себе розумію, що в них уже немає тієї категоричності, яка була раніше.

Можливо, мені дійсно варто хоч трохи розважитися.

— Ну добре, — тихо видихнула я, піднімаючи на неї погляд. — Поїхали.

На обличчі Меган одразу з’явилася посмішка переможця, але я вже майже не звертаю на це уваги, бо всередині виникає дивне, незвичне відчуття — суміш легкого хвилювання й передчуття, яке поки що важко пояснити.

Тоді я ще не знала, що саме ця ніч стане для мене особливою.

Ніч, з якої почнеться наша історія.