Глава 2.

Вже повністю зібравшись, я сиділа у передпокої, ліниво гортаючи стрічку в Instagram і час від часу поглядала в бік кімнати Меган, звідки долинали її гучні скарги, ніби від вибору наряду зараз залежить усе її життя.

Перед цим я все-таки встигла прийняти душ, хоча це мало не призвело до сварки, бо, на думку Меган, у нас «катастрофічно бракує часу» і їй набагато важливіше змити з себе залишки борошна, але й у мене не було ані найменшого бажання їхати кудись, пахнучи її кулінарними експериментами. У підсумку я просто закрилася у ванній раніше, ніж вона встигла продовжити суперечку.

— А ось це?

Вона з’явилася в черговому вбранні, обернулася пару разів на місці й завмерла, уперши руки в боки, чекаючи на мою реакцію.

На ній чорний топ з написом The Beatles, який я успішно відвоювала в секонд-хенді, зверху укорочена шкіряна куртка яскраво-червоного кольору, вузькі шкіряні штани і важкі чорні черевики.

Я дивилася на неї кілька секунд, після чого просто заплющила очі й підняла великий палець.

— Приголомшливо, чудово, ти прекрасна. А тепер ми можемо йти?

— Мені все одно здається, що це не те…, — вона прискіпливо оглянула себе, але потім її погляд переходить на мене, і вона хмуриться. — Чому ти ще не одягнена?

Я опустила телефон і подивилася на неї з тим самим спокоєм, який зазвичай її дратує.

— Якщо ти не помітила, то це мій самий парадний одяг.

Так, чорна толстовка, джинси та мої старі Vans — це і є мій максимум. І я не збираюся жертвувати своїм комфортом заради чужих очікувань.

Телефон Меган уже кілька разів вібрує, і з того, як вона поглядає на екран, стає зрозуміло, що Логан починає нервувати.

— Здається, тебе там вже давно чекають, — зауважила я, підводячись із місця.

Меган зітхає, явно все ще не до кінця задоволена своїм виглядом. Вона швидко поправила макіяж і схопила сумку.

— Гаразд, пішли.

Я зав'язую кеди, перевіряю, чи на місці телефон і ключі, і, вже взявшись за ручку дверей, на секунду завмираю.

Дивне відчуття.

Не тривога, не хвилювання — скоріше щось посередині. Просто я давно нікуди не вибиралася ось так, спонтанно, без звичного плану.

Це навіть трохи хвилююче.

Я тихо видихаю, сама не до кінця розуміючи, навіщо так переживаю, і, не даючи собі часу передумати, зачиняю квартиру.

***

Логан виявився не зовсім таким, яким я уявляла його за розповідями Меган.

У ньому не було тієї показної зухвалості, яку я очікувала побачити, судячи по всіх минулих хлопцях Меган. Швидше навпаки — на перший погляд він здавався стриманим, навіть трохи відстороненим. Його холодний, уважний погляд помічав найменші деталі, але при цьому зовсім не тиснув.

Темне, злегка розпатлане волосся, ніби він постійно проводив по ньому рукою, чорна футболка і кожана куртка — все в ньому виглядало просто, без зайвих спроб справити враження. І, можливо, саме це й робило його… помітним.

Найбільше мені сподобалося те, що він жодного разу не дав мені відчути себе зайвою. Логан легко включав мене в їхню з Меган розмову, час від часу кидаючи короткі коментарі, які звучали так природно, ніби я завжди була частиною їхньої компанії. Він не намагався бути надмірно привітним, але й не тримався осторонь, і в цьому дивному балансі було щось дуже… правильне.

Ми їхали нічним Чикаго, і місто за вікном поступово розчинялося у вогнях, відбиваючись у склі й перетворюючись на розмиті лінії світла. Я майже не стежила за дорогою, більше прислухаючись до їхньої розмови.

Меган сиділа поруч із ним і, як завжди, не могла спокійно всидіти на одному місці.

— Ти точно впевнений, що ми не запізнюємося? — запитала вона вже вкотре, трохи нахиляючись до нього.

— Якби запізнювалися, я б уже сказав, — спокійно відповів Логан, кидаючи на неї короткий погляд.

— Ти завжди так кажеш.

— Тому що ти завжди починаєш нервувати раніше часу.

Вона закотила очі, але куточки її губ все одно піднялись в посмішці.

— Я не нервую.

— Звичайно, — тихо відповів він, посміхаючись.

На секунду в машині стало трохи тихіше, і я помітила, як він ненав’язливо торкнувся її руки, ніби перевіряючи, чи вона поруч. Меган не відсторонилася, лише злегка стиснула його пальці у відповідь, і цей жест виглядав набагато щирішим, ніж будь-які слова.

Я відводжу погляд до вікна, відчуваючи себе трохи стороннім спостерігачем, але при цьому не відчуваючи незручності. Скоріше… спокій і радість за подругу.

До місця проведення гонок ми дісталися досить швидко, і, щойно я вийшла з машини, як на секунду просто завмерла, озираючись навколо.

Я очікувала чого завгодно, але точно не такого масштабу.

Перед нами розкинулася перекрита ділянка магістралі, освітлена фарами машин і вуличними ліхтарями. Люди стояли групами, розмовляли, сміялися, хтось уже зайняв місця ближче до старту, і складалося враження, ніби сюди справді з’їхалася половина міста.

Я повільно повернула голову, намагаючись охопити все відразу, і майже одразу помітила ліворуч машину швидкої допомоги та кількох патрульних.

Значить, Меган не перебільшувала.

— Ти братимеш участь? — запитала я, все ще з цікавістю роздивляючись все, що відбувається, а потім перевела погляд на Логана.

— Звичайно, — спокійно відповів він, ніби це щось само собою зрозуміле. — До речі, другий заїзд буде в парах, тож розраховую на свою музу.

Він притягує Меган до себе за талію і, нахилившись, цілує її в губи, і вона одразу ж розпливається в усмішці, яка зовсім була не схожа на ту, що вона показувала оточуючим.

Я мимоволі посміхнулася, спостерігаючи за ними.

— До речі, ти теж можеш прокататися з кимось, — додала Меган, обертаючись до мене. — Це зовсім інші відчуття.

— Дякую, але я сьогодні в ролі моральної підтримки, — відповіла я, хитаючи головою.

— Та годі тобі, — м’яко вставляє Логан. — Другий заїзд більше для задоволення. Там нічого екстремального.

Я вже хотіла перевести розмову на щось інше, коли він раптом відволікається і дивиться вбік, злегка примружившись, ніби помітив когось у натовпі.

— О, нарешті, — тихо промовляє він, піднімаючи руку.

Я обертаюся майже автоматично, намагаючись зрозуміти, кого він побачив, і помічаю, як до нас іде хлопець.

— Дін! — гукає його Логан. — Якщо ти сьогодні будеш таким же повільним, я навіть не буду старатися. Готовий сьогодні програти?

Хлопець підходить ближче, і з того, як вони вітаються, стає очевидно, що вони, ймовірно, дуже близькі друзі.

— Привіт, — кидає він. — Вибач, але сьогодні я тобі не піддамся.

— Пішов ти, — беззлобно відповідає Логан, і вони обоє сміються.

— Привіт, Мег, — додає він, коротко обіймаючи її.

— Привіт, — відповідає вона з посмішкою.

Я стояла трохи осторонь, не втручаючись у їхню розмову, поки він не переводить погляд на мене.

І тільки коли наші погляди зустрілися, я ловлю себе на тому, що стою трохи напруженіше, ніж потрібно, ніби мене хтось поставив на паузу в самий непідходящий момент.

— Це Грейс, моя сусідка, — каже Меган.

Світло від фар і вуличних ліхтарів падало збоку, висвітлюючи риси його обличчя, і на секунду я просто завмерла. Світле розпатлане волосся, ніби він навіть не намагався його укласти, гострі вилиці, блакитні очі, в яких відбивалося світло від ліхтарів, темна джинсова куртка, недбало накинута поверх чорної футболки, ніби він щойно виліз із якогось серіалу.

Я трохи сильніше стиснула пальці в кишенях, змушуючи себе не дивитися на нього так відверто.

— Дін, — представився він, ледь кивнувши.

— Грейс, — відповіла я, намагаючись, щоб голос звучав так, ніби всередині мене зараз нічого дивного не відбувається.

Я заховала руки в кишені, більше зі звички, ніж від незручності, але все одно відчувала це дивне внутрішнє напруження, яке з’являється, коли ти опиняєшся в новій компанії (особливо в такій симпатичній компанії) і ще не до кінця розумієш, як себе поводити.

Далі розмова якось сама відходить від мене — Логан із Діном про щось сперечаються, обмінюючись короткими фразами, в яких явно є сенс, зрозумілий тільки їм, а я стою трохи осторонь і щосили намагаюся не дивитися в один і той самий бік занадто часто.

Виходить… не дуже.

Я ловлю себе на тому, що погляд все одно повертався до нього, ніби сам по собі, і щоразу роблю вигляд, ніби просто оглядаюся навколо, ніби мені раптом стало життєво важливо вивчити асфальт, машини, хоча я в них ні чорта не розумію, або взагалі все, крім нього.

Серйозно, Грейс, а ну візьми себе в руки!

Я видихаю, відвертаючись, коли розумію, що ще трохи і це вже буде виглядати підозріло навіть для мене самої.

І тільки через кілька секунд до мене доходить, що Логана поруч уже не було. Я й не помітила, коли він пішов.

Ну чудово… Поки я була зайнята тим, щоб не витріщатися, умудрилася пропустити все інше.

Я знову піднімаю погляд, і в цей момент Дін, вже збираючись йти слідом за ним, на секунду затримується і дивиться в мій бік. Його очі в цьому світлі здаються ще світлішими — холодний відтінок блакитного, який чомусь відразу привертає увагу і не дає так просто відвернутися.

Це переглядання тривало зовсім недовго, але чомусь цього вистачає, і я знову гублюся, не розуміючи, що саме мене в ньому так приваблює.

— Сподобався?

Я ледь помітно здригаюся і повертаюся. Меган уже стоїть поруч, обіймаючи мене за руку, і з явним інтересом спостерігає за тим, що відбувається.

— Про що ти? — питаю я, прочистивши горло і намагаючись говорити максимально спокійно.

— Боже, Грейс, ти ж весь час на нього витріщалася.

— Нічого я не витріщалася! — відрізаю я.

— Ну звичайно.

Хоч я й не повертаю голови, продовжуючи дивитися вперед, але все одно відчуваю цей її пильний і все розуміючий погляд.

— Гаразд…, — тихо видихаю я, здаючись швидше, ніж планувала. — Визнаю, він… симпатичний.

— І-і? — одразу ж підхоплює вона.

— Що «і»?

Меган закочує очі й хитає головою, ніби розмовляє з безнадійним випадком, після чого відпускає мою руку.

— Все з тобою зрозуміло.

Вона одразу перемикається на те, що відбувається попереду, а конкретніше на Логана, який готується до заїзду.

Я ж залишаюся на місці, намагаючись зрозуміти, що саме мене так вибиває зі звичного стану. Ми навіть як слід не поговорили, і я взагалі нічого про нього не знаю, крім того, що в нього надто світлі очі, на які не варто дивитися довше, ніж пару секунд, якщо я не хочу знову забути, про що взагалі думала до цього. І голос… Я згадую, як він вимовив моє ім’я — спокійно, впевнено, так, що це чомусь відгукнулося десь глибше, ніж мало б.

Це ж просто безглуздо…

Я не з тих, хто робить висновки про людину за парою фраз і одним поглядом, і тим більше не з тих, хто починає щось відчувати на порожньому місці.

Принаймні, мені завжди так здавалося.

Я переводжу погляд на трасу, намагаючись зосередитися на чомусь більш зрозумілому.

Швидше за все, після сьогоднішнього вечора ми просто розійдемося і більше ніколи не побачимося, і в цьому немає нічого дивного чи несподіваного.

Ось тільки чомусь ця думка не дає того спокою, на який я розраховувала.

Оголошення про початок гонки розноситься по натовпу, і майже відразу навколо стає помітно тихіше, і всі одночасно перемикаються на одне й те саме.

Ми з Меган підходимо трохи ближче до огорожі, намагаючись розгледіти машини на старті, і тільки тепер я помічаю, що по периметру розставлені великі екрани, на яких уже йде трансляція з дрона. Камера плавно пролітає над трасою, показуючи машини зверху, а також натовп, що зібрався, і від цього все, що відбувалося, виглядало ще масштабніше, ніж здавалося спочатку.

Ревіння двигунів поступово посилюється, наповнюючи собою весь простір, і в якийсь момент стає настільки гучним, що його вже не просто чуєш, а відчуваєш.

Я мимоволі стискаю пальці, не відриваючи погляду від екрана, а потім переводжу його на саму трасу.

Сигнал.

Машини зриваються з місця так різко, що на секунду здається, ніби вони просто зникають, залишаючи після себе лише дим, світло фар і звук. Натовп реагує миттєво — хтось кричить, хтось аплодує, і я сама не помічаю, як теж втягуюся в усе це.

Спочатку це просто інтерес, потім напруга, а потім приходить азарт, який з’являється ніби сам по собі і вже нікуди не зникає.

Я ловлю себе на тому, що уважно стежу за екраном, де дрон показує гонку зверху: дві машини їдуть майже нарівні, не даючи одна одній ані найменшої переваги. Камера змінює кут, наближає їх, і стає зрозуміло, наскільки швидко вони їдуть.

Поруч зі мною Меган уже не стоїть спокійно — вона постійно стискає мою руку і час від часу щось каже, але я вловлюю лише уривки, бо повністю зосереджена на трасі.

Коли вдалині з’являються вогні фар, натовп знову оживає, і тепер уже неможливо відволіктися ні на секунду.

Дві машини виходять на фініш майже одночасно. Я впізнаю машину Логана, а поруч із нею — другу, і мені здається, я вже здогадуюся, хто за кермом. Я сама того не помічаючи затамовую подих і стежу за тим, як вони наближаються до фінішної лінії.

Різниця між ними настільки незначна, що спочатку здається, ніби вони перетнули фінішну пряму одночасно, але вже за мить стає зрозуміло, що одна все-таки опинилася попереду.

Я видихаю і тихо сміюся, більше від напруги, ніж від самої ситуації.

Меган поруч на секунду виглядає розчарованою, але варто їй побачити Логана, як вона одразу ж відпускає мою руку і майже відразу опиняється поруч із ним, обіймаючи його і щось швидко йому кажучи.

Я залишаюся трохи осторонь, дозволяючи їм спокійно розділити цей момент, і переводжу погляд на натовп, який уже починає збиратися навколо машин.

І саме в цей момент я відчуваю, що на мене дивляться.

Я обертаюся і відразу зустрічаю його погляд.

Дін стоїть біля своєї машини, навколо нього вже зібралися люди, хтось плескає його по плечу, хтось щось каже, але він дивиться в мій бік, ніби все це його зараз не надто цікавило.

Я не відразу розумію, що треба робити в такій ситуації, тому просто залишаюся на місці, не відводячи погляд занадто різко, але й не затримуючи його довше, ніж потрібно.

Помітивши, що я, нарешті, звернула на нього увагу, він відходить від машини й іде в мій бік, не поспішаючи, ніби йому немає потреби квапитися.

Коли він підходить ближче, я вловлюю легкий аромат його парфумів, і це несподівано робить усе, що відбувається, надто реальним, ніби до цього моменту я спостерігала за подіями з боку.

Боже милостивий! Нехай він негайно перестане бути таким привабливим!

— Зараз почнеться другий заїзд, — каже він, трохи тихіше, ніж раніше, але так, що я все одно чітко чую кожне слово. — Я хочу, щоб ти сиділа поруч.