Чотири. Поки зорі памʼятали наші імена.

Якщо чесно, Естер була найкрасивішою людиною, яку я коли-небудь бачила.

Ми познайомилися, коли мені був двадцять один. Їй дев’ятнадцять. Я сиділа за столиком біля вікна, повністю занурившись у черговий детектив, коли навпроти без дозволу сіла незнайома дівчина у величезному сірому светрі.

— Кінець дурний, — сказала вона.

Я підняла голову.

— Перепрошую?

Вона кивнула на книгу в моїх руках.

— Вбивцю зливають занадто рано.

Я обурилася. Через десять хвилин ми вже сперечалися про сюжет так, ніби були знайомі років п’ять. Потім вона купила собі каву. Потім ще одну, мене це сильно забавляло. Ми просиділи там до самого вечора. А наступного дня зустрілися знову. Перші кілька тижнів ми вперто вдавали, що просто дружимо. Я приходила до кафе раніше за неї й робила вигляд, що випадково обрала той самий столик. Естер запізнювалася майже завжди. На п’ять хвилин. Інколи на десять. Одного разу на сорок. Вона залетіла до кафе з розпатланим волоссям, мокрим рукавом светра і абсолютно щасливою усмішкою.

— Я рятувала кота.

— Ти запізнилася на сорок хвилин.

— Але ж врятувала.

І сперечатися з нею було неможливо. У такі моменти вона виглядала настільки задоволеною собою, що мені залишається тільки сміятися. Через кілька місяців я вже знала її розклад краще за власний. Знала, у які дні вона забуде поїсти. Знала, як виглядає її усмішка, коли вона справді щаслива.. Ми були разом майже постійно. Я навіть не помітила моменту, коли присутність Естер стала частиною мого життя. Вона просто оселилася в ньому. Так само природно, як ранкова кава. Як дихання якого ніколи не хватало коли вона дивиться на мене. Одного разу посеред ночі Естер розбудила мене.

— Вставай.

— Якщо будинок не горить, я тебе ненавиджу.

— Ходімо.

— Куди?

— Сюрприз. Сказала Естер та посміхнулася самою щирою посмішкою.

На вулиці було майже третя ночі. Я була загорнута в ковдру поверх піжами. Естер тягнула мене за руку через пів району, поки ми не вийшли до пагорба за містом.

— Ну?

— Що ну?

— Дивись.

І тільки тоді я підняла голову. Небо було всипане зірками. Сотнями. Ми сиділи на холодній траві майже до світанку. Вона показувала сузір’я, половину з яких сама вигадувала. Я зробила вигляд, що вірю. Вона зробила вигляд, що не помічає цього. Коли стало зовсім холодно, Естер зняла свій светр і накинула мені на плечі. Сама залишилася в тонкій футболці.

— Ти замерзнеш.

— Ні.

— Брешеш.

— Так.

Після цього я ще пів години вмовляла її одягнутися нормально. Безрезультатно.

Через кілька місяців я вже знала її напам’ять. Знала, що вона плаче над старими фільмами. Що завжди забуває парасольки в кафе. Що любить читати мені вголос, особливо тоді, коли я не можу заснути. Ми могли лежати на дивані під одним пледом, а вона годинами читала роман, час від часу зупиняючись, щоб прокоментувати якусь фразу. А я майже не слухала сюжет. Мені подобається сам її голос. У якийсь момент ми почали залишати свої речі одне в одного. Потім зубні щітки. Потім одяг. А потім якось непомітно сталося так, що ми почали жити разом. І це було дивовижно. Не тому, що кожен день був особливим. А тому, що навіть найзвичайніший день поруч із Естер ставав чимось хорошим. Переїхати жити разом було її ідеєю. Але жахливо чудовою. Одного дня я прийшла додому й виявила, що половина речей Естер уже стоїть у моєму будинку. Її чашка на кухні. плед на дивані. шампунь у ванній. Її светр на моєму кріслі. Я подзвонила їй.

— Ти переїхала?

— Можливо.

— Можливо?

— Ну дивись, якщо мої речі тут уже три місяці, то юридично це, мабуть, можна вважати переїздом. Я тоді сміялася так сильно, що не могла говорити. А ввечері ми замовили піцу й святкували новосілля, хоча фактично нічого не змінилося. Просто тепер вона залишалася. Щоранку. Щодня. мені це подобалося більше, ніж я готова була визнавати. Ми варили каву. Дивилися дурні фільми. Засинали на дивані. Замовляли їжу серед ночі. Сміялися над речами, які більше нікому не здалися б смішними. Тоді я знала, що так буде завжди. Що я вже знайшла людину, поруч з якою зустріну старість.

справа була навіть не в зовнішності. Хоча зовнішність у неї теж була така, що я могла дивитися на неї годинами. Темне хвилясте волосся спадало трохи нижче плечей і завжди жило власним життям. Скільки б вона не намагалася його прибрати, кілька локонів усе одно падали на обличчя. Світла шкіра майже не засмагала навіть улітку, а на лівій щоці ховалася маленька родимка, яку я вважаю наймилішою річчю у світі. Але найбільше я любила її очі. Карі, теплі. Коли вона дивилася на мене, мені завжди здавалося, ніби весь світ раптом стає трохи безпечнішим.

…

Я прокидаюся раніше за Естер. Так буває майже завжди. Вона спить, загорнувшись у ковдру так, ніби воює з нею уві сні, а я лежу поруч і дивлюся. Мені ніколи не набридає дивитися на неї. Ранкове світло обережно ковзає по її обличчю, заплутується в темному хвилястому волоссі, лягає на маленьку родимку на щоці. Вона хмуриться крізь сон і щось незрозуміло бурмоче, після чого ще міцніше притискає до себе подушку. Я усміхаюся. Мабуть, саме в такі моменти я люблю її найбільше.

Коли вона нарешті відкриває очі, то кілька секунд просто дивиться на мене. Так, ніби намагається зрозуміти, що я тут роблю. Потім на її обличчі повільно з’являється усмішка.

— Ти знову дивишся.

— А ти знову прокинулася.

Вона сміється й тягне мене ближче до себе. У такі моменти світ здається напрочуд простим. Немає минулого. Немає майбутнього. Є тільки вона, тепла ковдра і сонячне світло за вікном.

На кухню ми спускаємося майже через годину. Естер сидить за столом у моєму старому светрі, який давно привласнила собі, гріє руки об чашку кави й ліниво дивиться у вікно. Її волосся ще не розчесане, а на щоці залишився слід від подушки. Вона виглядає настільки затишною, що я ледь не забуваю про сніданок.

Поки я готую їжу, вона не перестає говорити. Розповідає про книгу, яку закінчила вночі. Про дивний сон. Про бездомного кота, якого бачила вчора. Про все й одразу. Я слухаю її впіввуха, але мені подобається сам звук її голосу. Іноді я ловлю себе на думці, що могла б слухати його годинами.

Після сніданку ми виходимо в місто. Нічого особливого не плануємо. Просто гуляємо. Заходимо до книжкової крамниці, де Естер обіцяє купити лише одну книгу, а виходить із трьома. Потім довго переконує мене, що це була вигідна угода. Я не сперечаюсь. У суперечках із нею перемогти неможливо. Ми багато сміємося. Настільки багато, що кілька разів на нас озираються люди. Але їй байдуже. Естер ніколи не хвилює, що про неї думають інші. Іноді мені здається, що вона народилася вільною від усіх тих страхів, які роками живуть усередині мене. Коли починається дощ, ми опиняємося посеред вулиці без парасолі. Точніше, парасоля була. Її просто знову десь забула Естер. Ми біжимо додому під дощем, сміючись так голосно, що я починаю задихатися. Волосся прилипає до обличчя, одяг намокає, взуття хлюпає при кожному кроці, але чомусь це один із найщасливіших моментів дня.

Увечері ми повертаємося додому втомлені й мокрі. Вітальню освітлює лише вогонь у каміні. Естер лежить поруч зі мною на дивані, закинувши ноги мені на коліна, і читає вголос уривки з книги, яку купила кілька годин тому. Час від часу вона зупиняється, щоб прокоментувати якийсь абзац, а потім сама ж починає сперечатися з автором. Я майже не слухаю,я лише дивлюся на неї. І раптом ловлю себе на думці, що хочу запам’ятати цей вечір назавжди. Кожну дрібницю.Бо поруч із Естер навіть звичайний день здається чимось особливим. Вона не робить нічого надзвичайного. Не рятує світ. Просто існує поруч. Та цього мені достатньо. Достатньо, щоб я дивилася на неї й думала, що якби мені дали можливість прожити цей день ще тисячу разів, я б погодилась без вагань.