Розділ 10.

Сьогодення

Ранок після заручин був не таким яскравим, як я собі уявляла, зважаючи на те, що якась невідома мені особа намагалась знижчити моє щастя ще до того, як воно стало суспільним надбанням. Я не знала, як мені вчиняти і, зважаючи на те, що зазвичай я зібрана в стресових ситуаціях, здивувало те, що земля пішла мені прямо з-під ніг. Мабуть, Саша – єдине моє слабке місце за ці роки. Я не дружила з іншими дівчатами, лише перекидалась кількома словами по справах, не привʼязувалась до речей, прикрас, квартир і місць. Мені завжди не було й вільного кутка в такому великому світі. Завжди я відчувала, ніби я ще ось трошки впишуся, але ні. Завжди не в своїй тарілці. Та й як тут заведеш друзів? 

Всі розповідали про роки навчання в університетах, бурсах чи ліцеях, всі мають якихось давніх друзів. Моїми ж давніми друзями дули якісь араби чи німці, чи французи і дуже зрідка – заможні українці. Та воно й не дивно, якщо зважати на те, де я жила і працювала. 

Я вивчила англійську і багато спілкувалась з чоловіками абсолютно про все. Інших дівчат цікавили чайові, шмотки, магазини і дорогі ресторани. Мене ж цікавило, хто коли і як заробив за життя такі гроші, що ніч в Бурдж Халіфа не здається такими ж і великими витратами. А ці чоловіки могли дозволити собі ночувати там по кілька тижнів, а за бажання і жити. Мене завжди цікавили інвестиції, бізнес-моделі і варіанти легалізувати ті гроші, що залишили товстосуми на ранок. 

Зазвичай, мені платили більше, ніж іншим, і замовляли мене частіше, ніж інших дівчат, бо я з ними розмовляла. Кажуть, чоловіки люблять розмови після сексу. Насправді, більшість з них лягає спати одразу, як кінчить і приймає душ. Розмовляти ж з ними треба завжди до всіх маніпуляцій із членом. Деякі навіть так захоплено слухали мене, що врешті відмовлялися від любощів і надавали перевагу масажу ніг, сповідаючись мені про власні проблеми, дружин та решту всякого звичайного та живого. 

Катя так не вважала. Вона говорила мовчати, робити свою справу і звалювати. Я ж робила цілком і повністю навпаки. 

Я вивчала на уроках англійської не лише слова про подорожі та іжу, загалом, я могла підтримати будь-яку бесіду. Так, деякі тексти і речення були завчені напамʼять. Щось по типу "We need to analyze the current market volatility to mitigate potential financial risks." чи "A growth mindset allows us to transform challenges into scalable opportunities." Просто вставляєш отакі фрази посеред його монолога і спостерігаєш за реакцією. 

Ох, який вони мали сміховинний вигляд, коли з рота повії вилітали розумні слова. Так. Я махлювала як могла. Це ж наче б то і не було заборонено? 

Не мала освіти, але здобула її протягом пʼяти років в ліжках справді заможних людей. Можна вважати, закінчила магістра з економіки та права. Та все ж, на лекціях в інститутах такого не розкажуть, бо нікому насправді не вигідно, щоб ти досяг успіху. Монополія насправді всюди. Просто назви фірм і імена власників різняться, щоб вдавати чесну гру. Та часто то все задля замулювання очей. 

Мої роздуми про минуле почали спалахувати якимись яскравими барвами в свідомості. Все, що було загнано кудись далеко в бажанні заховати, все рівно вилізало на поверхню.

Не можна взяти частину життя, запхати її в коробочку і покласти на верхній шафці на горищі та робити вигляд, що цього не було. Треба прийняти, що це лише частина моєї історії. Мій свідомий вибір в 18 років не говорить про те, що будучи 32-річною жінкою, я б вчинила так само. Моє минуле не визначає, якою людиною я є, зважаючи на те, якою людиною я стала, завдяки тому минулому. А я точно стала кращою. Хто міг мене судити, якщо не знає, як це побачити ложку меду в бочці дьогтю та вчепитися за руку, що тримає ту ложку, щоб нарешті почати жити краще? 

Лежачи в ліжку, думала про всі розумні слова, що довелося вивчити, аби розуміти чоловіків. Думала про ті вечори, коли я відточувала свою майстерність в ліжку, в розмовах, вимові та в поведінці. Будучи темноволосою дівчиною, з тонкою талією, широкими стегнами і блакитними очима, я виглядала незвично. Мої пухкі від природи губи і маленький рот зачаровували не одного чоловіка. Між двох передніх зубів я мала тоненьку щілину і пишалась власною особливістю. Саме через неї доросліші чоловіки порівнювали мене з Мадонною, а ті, хто був молодше – з Меган Фокс. Та ті, хто бачив за красивим образом мене, запамʼятав саме тату на спині, що рятувало мене в гарні та погані дні. Хтось навіть настільки добре запамʼятав мене, що фотографував і зберігав фото більш, ніж як девʼять років. А от коли я вирішила вийти заміж – вирішив нагадати про себе. А кажуть, що жінки не використовують логіку. 

Працюючи з алкоголем мало не щодня, складно було запамʼятати всіх, особливо, коли пляшка шампанського коштувала більше ніж кілька сотень. Доводилося давитися тим алкоголем, ще й тоді, коли ним неможливо було напоїти підлогу, зробивши вигляд, що випадково перекинула келих, чи взагалі вилити кудись в фонтан посеред зали повної гостей. 

Я завжди виживала. Завжди викручувалась, завжди перемагала життя, яке хотіло мене пережувати і виплюнути кудись в пил і бруд, але зараз… Зараз я не бачила взагалі варіантів розвитку подій. Не розуміла, як це виправити і яким чином поводити себе. Та найголовніше – я боялась. А страх – найбільший ворог мозку, бо він заважає думати. 

Ще кілька хвилин я лежала і втуплювалась поглядом в білу стелю, наче там буде написана відповідь на моє питання: “що робити?”, як прозвучала тиха вібрація від мого телефону на тумбочці.

Тепер кожен звук, що видавав телефон, пробуджував тривогу в грудях і не давав дихати. Ще не торкнувшись сенсорного екрану, я знала, що це написав він. 

“Ну що, лялечко. Ти готова почути мої вимоги?” 

Повідомлення, від якого до горла підкотила нудота, хоча шлунок був цілком пустий. “Лялечко”? Йому що, років сімдесят? 

Я повільно сіла на ліжку, перевіряючи,чи не збудила майбутнього чоловіка. Йому не треба знати про мій чат з шантажистом. Саша ж повільно дихав та доволі міцно спав після вчорашнього вечора і кількох зайвих келихів наприкінці вечора. За звичкою, я накрила собі груди ковдрою. Завжди так робила, коли клієнт йшов геть. Наче ще кілька хвилин тому він не бачив кожен сантиметр моєї шкіри. Так я почувалася захищеніше. Але від переписки з “віртуальним другом” навряд мене могла врятувати ковдра.

“Що ти від мене хочеш?”

Написала і, в очікуванні повідомлення, почала гризти кутикулу на пальці. Якщо вже мене називали “лялечкою”, то однозначно ми можемо перейти “на ти”. 

“Нічого такого, що б ти раніше не робила, Роксі”. 

Дихання перехопило, а серце почало ганяти кров до пʼят. Кляте тіло, ти правда думаєш, що швидкий біг навтьоки зараз врятує ситуацію? Я спробувала видихнути, але звук вийшов трошки голосніше, ніж уявляла, тож я поглянула, чи не розплющив очі Саша. 

“Якщо ти знаєш мене, то ти напевно знаєш, що я цим не займаюсь уже 9 років. дай мені спокій і знайди собі іншу іграшку”. 

Чи був напад на людину, що тримала моє серце в своїх руках, розумним виходом, я не знаю. Але почувавшись, як загнаний звір в клітку, мені кортіло убивати, а не вести милі світські бесіди з ним. 

“Та все ж. З усіх правил бувають виключення”.

Та чи й не так. Бовдур. 

“Ні. Не з усіх. У мене є гроші. Скільки ти хочеш, щоб я заплатила, аби моя таємниця померла і мене більше ніколи не потурбували?” 

Я потерла обличчя руками, чекаючи на відповідь. Пульс швидко відбивався в скронях, на шиї, у вухах і ще більше я боялась, що звуки моєї кровʼяної системи розбудять сплячого поруч чоловіка. Але я не могла встати і піти в іншу кімнату, бо ноги зрадили мене, я їх просто не відчувала. 

“Я уже казав, що гроші мене не цікавлять. Мене цікавиш ти. Мої умови: ти, я. Одна незабутня ніч і я назавжди забуду цей номер”. 

Несправедливо. Як же несправедливо. Чому саме зараз? Навіщо чекати стільки років? Для чого? Питання крутились в голові, а мозок безнадійно намагався згенерувати перед очима образ людини, що могла гіпотетично наді мною так познущатись. Боже. Пальці тремтіли настільки сильно, що я на силу тримала телефон в руках. 

“А якщо я не погоджуюсь?” 

Остання надія. Ненавиділа благати когось про щось. Ненавиділа принижуватись, ненавиділа, коли хтось мав наді мною владу, яку неможливо розвалити, як тоталітарний режим. Ненавиділа. 

“Тоді мені сумно повідомляти тобі, що весілля навряд чи відбудеться. Не думаю, що після такого, хтось взагалі з тобою одружиться. Бо твою маленьку таємницю дізнається не тільки наречений і його родина. А всі, кого ти колись на Землі знала.”

Наступним прийшло фото, де я не просто сиділа на ліжку і дивилась на нічне місто. З тими “доказами” ще можна було якось викрутитись. Але тут я лежала напівоголена на ліжку, а поруч видно чоловічу ногу, що визирає з-під ковдри. 

“В мене таких багато. Хочеш, я надішлю ще?” 

Лють підступала до горла, кров в жилах холола, страшно було навіть ковтнути слину. 

“Ти покидьок. Навіщо ти це робиш?”

“Ти шукаєш більш логічну відповідь, ніж просте: “Я хочу тебе трахнути ще раз?” Чи не так? Та я хочу бути твоїм останнім клієнтом, перед завершенням такої чудової карʼєри, Роксі.” 

“Моя “карʼєра” давно уже закінчена. Я не буду цього робити. Цими фото нічого не доведеш! В мене було життя до Олександра. Нічим таким дорослих людей не здивуєш.” 

Я пробувала нападати і нападати, але відчувала, що ця людина однозначно гарно підготувалась. 

“Я б не був такий впевнений на твоєму місці. До речі, а ти знала, що в мене є ще й відео?” 

А мені нічим було крити і карт в рукаві не лишилось. Блін. Я не хочу. Я не можу. Мене нудить від самої думки, що мого тіла знову буде торкатися якийсь старий бридкий чоловік. Не відомо, чи він дійсно має відео-компромат, не відомо, чи в нього повірить Сашко, не відомо, чи секс з цим чоловіком може взагалі якось виправити ситуацію. Не знаю. Просто не знаю. 

“Але ж я кохаю Олександра. Я не хочу його зраджувати! Будь ласка. Не робіть цього. Напевно, у вас теж є жінка, яку ви кохаєте. Ви зруйнуєте життя всім. Навіщо? Заради 5 хвилин втіхи?” 

Так, благання звучали надто жалюгідно, але можливо, в нього є хоча б крапля совісті. 

“Про яку зраду йдеться? Ні, ні, ні. Вважай, що це буде просто девіч-вечір, де ти востаннє відчула, що таке бути зі справжнім чоловіком.” 

Якийсь новий фетиш в чоловіків? Кидатися на жінку за три хвилини до весілля і трахати її, щоб вона відчула “справжнього чоловіка”. Наче вона свідомо виходить заміж за чоловіка, який не влаштовує її в ліжку? Ця дурня не вкладалась мені в голові. Єдине, що я могла відповісти: 

“Ти огидний.”

“А в тебе немає вибору. Даю добу. Подумай краще, Вікторіє.” 

Прочитавши повідомлення, мені кортіло послати його до біса, але цей “прекрасний” чоловік видалив чат в нас обох, щоб я не могла більше з ним звʼязатися. Тривога зростала в геометричній прогресії, страх колов голками все тіло, сльози почали душити мене. Та єдине, що я вирішила зробити – це притулитись до Сашка в ліжку, під ковдрою, щоб вдихати своє щастя, поки його в мене не відібрали. Сльози почали котитись щоками, груди здійматись від плачу. Шморгнувши носом, я розбудила Сашу.

– Ей, сонце, ти чого? – його заспаний вигляд змусив мене вичавити з себе посмішку. 

– Та так. Нічого. Просто досі не можу повірити, що виходжу за тебе заміж, – він потер обличчя долонею і відкривши очі, прищурився від яскравого світла. 

– Це ж наче добре, чому ти плачеш? – спитав він, а я не знала, що відповісти, тому бовкнула перше, що спало на думку:

– Так я і плачу від щастя, – і розревілась, ніби з мене щойно вирвали душу. 

– Ходи сюди, маленька. Іди до мене. 

Саша обійняв мене і на мить мені здалось, що не має більш безпечного місця, ніж його обійми. То як мені без них тоді жити? Відповідь про те, що мені треба зробити напрошувалась сама собою…