Розділ 6.

14 років тому

 

Запах рідного дому вдарив у ніс ще на порозі, і він був не таким, як я його пам’ятала. Після гарних залів, дорогих клубів, затишних готельних номерів і ароматів брендових парфумів, цей запах здавався мені смородом. Старе дерево, що гниє на порозі, волога на вікнах, запах ліків від серця і засмажки, від якої мене завжди нудить. Здається, цей аромат в’ївся в штори ще до мого народження. Не памʼятаю, щоб їх хтось змінював хоч раз за все життя. 

Я стояла посеред кухні, притискаючи до грудей стару сумку, в якій лежали гроші за мою цноту. Десять тисяч доларів. Решту я витратила на квитки туди й назад, подарунки і трошки закинула на банківський рахунок. Але саме ці кошти я привезла додому. 

Мама сиділа біля вікна, згорбившись над порваною скатертиною. Вона виглядала старшою на десять років, хоча мене не було всього кілька місяців. Її руки, порепані від важкої праці, тремтіли, коли вона намагалася просунути нитку в голку. Скатертини… Ми зашивали навіть скатертини…

– Приїхала... – тихо сказала вона, не піднімаючи очей. – Ну, слава Богу. А я вже й не знала, що думати. Катя казала, ви там гарно на прибираннях заробите, але серце в мене було не на місці. Чи не сталось там чого, чи не обдурили вас і не вкрали в рабство якісь араби. 

Я дивилася на її зношений халат, на тріщину в шибці, заліплену скотчем, на стелю, з якої обсипалося вапно прямо в нашу кастрюлю з супом. У горлі став клубок. Я підійшла і мовчки поклала на стіл пакунок, загорнутий у гарний брендовий пакет. 

– Це що? – мама здивовано спитала. Коли вона розгорнула пакунок і побачила зелені папірці, вона скрикнула, відсахнувшись, наче побачила там мишу. – Віко... Що це? Звідки? Вони справжні?

– Це на ремонт, мамо, щоб привести хату в порядок. На всі потрібні речі. На нормальне життя. Тут вистачить на все. Можна навіть купити маленьку квартирку, а хату продати. Переберешся в селище, знайдеш роботу з кращою зарплатнею. Малого віддаси на якийсь гурток. 

– Вікторіє, ти що... – її голос затремтів. – Ти що там робила за такі гроші? Покоївкою стільки не заробиш. 

– Спішу не погодитись, – відрізала я, відчуваючи, як серце кам’яніє. – Заможні люди залишають щедрі чайові, а я працювала в дуже дорогому готелі. Тож, як бачиш, все реально. Просто візьми гроші. Я не для того так пахала, щоб ти зараз мене в чомусь звинувачувала. 

– Добре, доця. Добре. Але мені стільки не треба.

– Треба. Дуже треба і я впевнена, що ти знайдеш їм гарне призначення. Не забудь малому накупити всього, що йому треба. Це моє найголовніше прохання. А, є ще одне. Викинь цю скатертину і всі їй подібні. Купи все нове. Постіль, рушники, себе привдінь гарно. Ти заслужила, мам.

Мама схилила голову і почала плакати. Я не могла терпіти її сліз, бо мені від того ставало дуже складно дихати. Цими грошима мені хотілося закрити її потреби, нездійсненні бажання, біль, коли тато нас кинув. Я швидко обійняла матір та придумала причину піти з дому, аби лиш не розклеятися, бо пообіцяла собі не плакати.

На вулиці була паскудна погода. Вулицю розмило дощем, все взуття тонуло в багнюці і я мимоволі засумувала за вічним літом. Я збиралася піти погуляти, як це було раніше, але біля воріт уже стояв Коля. Видно, вже всі бабки доклали, що я повернулась в село. Останнього разу ми з ним бачились в його машині, з якої я давала драпана полями, аби він не встромив в мене свій стрючок. Здається, він тоді образився, але я щаслива, що таки йому не віддалася, бо інакше, уже могла б подавати заявку на якесь реаліті шоу. Він стояв, спершись на свої старі «Жигулі», і пив пиво прямо з пляшки. Побачивши мене, він гидко вишкірився, а я закотила очі. 

— О, еліта приїхала! Ну що, Віка, натанцювала на айфон? Катька казала, ти гарно жопою крутила, – він зробив крок до мене, обдавши запахом перегару та цибулі. – Ходи сюди, я скучив. У мене тут у багажнику вино є, «Мікадо», зі сливою, як ти любиш. Поїхали до ставка, відзначимо твій приїзд. 

Він потягнув руку до мого плеча, намагаючись притягнути до себе. Я подивилася на його брудні нігті, на його обвітрене обличчя, на цю машину, яка була заляпана брудом і вжахнулась. Араби були приємнішою компанією за цього селюка. Однозначно. 

– Не чіпай мене, – холодно сказала я.

– Та ти що, сильно зазналася? Городськой стала тепер, чи шо? – Коля засміявся, намагаючись схопити мене за талію. – Забула, як ми в школі за гаражами цілувалися? Давай, не ламайся. Я вже надіявся, що ти приїдеш і ми продовжимо на тому, на чому закінчили, а? Пий вино і лізь у машину, я ж знаю, що ти хочеш.

Я подивилася на нього і відчула таку огиду, від якої захотілося блюванути йому прямо під ноги. Там, у Дубаї, я була в ліжку з шейхами. Так, я віддавалася їм за гроші, але за ті гроші я могла купити кілька хат в цьому селі. Ті люди специфічні, але вони пахли грошима, дорогими парфумами, шовками, сигарами. Я плакала від болю, але за ці сльози я отримала тисячі доларів. Уявляю своє розчарування від першого разу з Кольою ще й в цій машині. Господи, про що я тоді думала взагалі? Я роззявила рота від шоку і обурення: витратила стільки грошей на квиток додому, а тут… Тут цей нікчема з брудним ротом пропонував мені пляшку гімняного “Мікадо” і заднє сидіння в землі з поля та запахом бензину за безкоштовно.

Мене ніби вдарило по голові розуміння того, що я більше не зможу тут жити. Не хочу все життя ходити трьома вулицями, збирати плітки про те хто і скільки разів спав, вибудовуючи цілу карту, від кого і кому та коли передався статевий герпес. Я не хочу вийти заміж за такого “Колю”, а потім лишитись сама з двома дітьми, як моя мама. Не хочу слухати лекцію від чоловіка про те, як треба економити гроші на хліб і чого дитина має ходити у драному взутті. Не хочу старіти в хаті, де все просякнуте нещастям і безнадією. 

А ще дивлячись на цього дурного хлопця, я усвідомила, що моє тіло – це капітал. Я не можу його роздавати направо і наліво всяким Колям. Я вже знаю собі ціну. Саме тому в мене більше не було бажання з ним говорити.

– Вибач, в мене інші плани, – розвернулась і пішла в бік до Каті. Вона як раз сиділа на лавочці біля воріт і курила. Ми жили одне від одного через хату. 

– Ну що, подивилася на рідне село? – саркастично посміхнулась вона.

– Я не лишаюся, – сказала впевнено. – Гроші мамі віддала. Собі лишила частину на картці – на ренту і квиток назад. Треба звідси звалювати. 

Катя кивнула, ніби чекала саме на ці слова. 

– Правильно. Тут ти за рік перетворишся на місцеву алкоголічку. А там... у мене вже є пропозиції, якщо коротко. Один хлопець з Дубаю шукає дівчат для “супроводу”. Там по факту треба просто бути гарненькою, посміхатися, ходити на всякі заходи з чоловіками, посміхатися, стояти поруч, як дорога прикраса. Часто вони вдягають тебе, як ляльку самі, в залежності від вечірки. А можуть і взагалі дарувати тобі все це добро. Хочеш? 

– З ними треба буде спати? 

– Не з усіма і не завжди. Ти можеш відмовити. Або погодитись за додаткову плату. Зазвичай, все обговорюється завчасно. І ще, треба вивчити англійську. 

Я пригадала шовкові пеньюари, білий страйп-сатин на ліжку, приємний запах гелю для душу після. Біль в тілі, після першого разу. Так, це було страшно. Але потім я подивилася на Колю, який кричав мені матюки услід, на перекошену мамину хату, на вулицю з ямами, на коровʼячі кізяки під ногами і мовила: 

– Згода, – відповіла я. – Коли виліт?

Катя лише мовчки посміхнулась і вказала мені очима, щоб я присіла поруч та простягнула мені цигарку.

– Я не курю. 

– Почнеш. Звикай, мала. І ласкаво просимо в доросле життя. Воно паскудне, та ми прорвемся. Головне тримайся мене і все буде окей. 

– Дуже на це сподіваюся. – відповіла я і зробила затяжку. Дим обпікав горло, але це було ніщо в порівнянні з тим, що на мене чекало далі…