Розділ 7.

Сьогодення

 

Ранок після заручин був схожий на солодкий сон, від якого боїшся прокинутися. Сонце заливало мою спальню, відбиваючись від граней діаманта на пальці. Каблучка була неймовірно вишукана і дорога. Я вперше за довгі роки прокинулася без відчуття тривоги в грудях, повернула голову в бік сусідньої подушки і побачила сплячого Сашка. Його волосся було скуйовджене, а обличчя випромінювало спокій. Я спробувала тихо поворухнутись, але саме тоді він простягнув до мене руку і притягнув поближче до себе, притискаючи мої стегна до вранішньої твердості в його боксерах. Я відчувала збудження, радість, насолоду і щастя. Мені більше не треба було нікому нічого доводити. Я – наречена Олександра, майбутня частина родини, чиє прізвище відчиняє будь-які двері. Не скажу, що мені дуже був потрібен його статус чи гроші, але я пройшла доволі довгий шлях, аби бути там, де я є, і на менше не збиралась погоджуватись. 

Я підвелася з ліжка, не дивлячись на міцну хватку Сашка і вийшла попити води. На моєму столику лежало запрошення, написане на дорогому папері вишуканим почерком Олени Миколаївни. «Для моєї майбутньої доньки», – свідчив напис на звороті. Мене дивувало, що вона з таким теплом відгукувалась про мене, хоч і бачила лише раз. Це був благодійний бранч у закритій оранжереї Ботанічного саду, де збирався весь жіночий бомонд міста: від дружин нафтових магнатів до власниць модних закладів. Мені хотілось виглядати неперевершено. Я обрала сукню кольору чайної троянди – стриману, але неймовірно дорогу. Сьогодні я збиралася виглядати, як на прийомі в королівської родини: правильна довжина сукні, не високі підбори, закрите декольте і спина. Особливо, спина. Минуло уже 14 років, а я так само боюсь показувати людям це старе татуювання. Хоча й нікому й не відомо, що воно насправді означає, та я не горіла бажанням коментувати. Тож ніякої відкритої сексуальності – тільки спримана елегантність.

Коли я увійшла в оранжерею, вологе повітря, наповнене ароматами орхідей та квітучих магнолій, огорнуло мене теплом. Олена Миколаївна стояла в центрі невеликої групи жінок. Вона виглядала бездоганно в костюмі молочного кольору. Побачивши мене, вона засяяла радістю і розвела руки для обіймів.

– А ось і наша Вікторія, – м’яко промовила вона. – Люба, ти сьогодні просто неперевершена. Тобі дуже личить цей колір. Пані, знайомтеся – це наречена мого сина – Вікторія! 

Я чемно подякувала, потисла всім руки і познайомилась, хоч я і не памʼятаю їхніх імен після того, як вони їх назвали. Жінки усміхалися, почалися тихі привітання, розмови про майбутнє весілля та заручини. Питання про дати, обговорення найкращих локацій для весілля, поради дизайнерів і строки пошиття суконь, розбір ресторанів – все це почало втомлювати мене. Олена Миколаївна зрозуміла, що треба рятувати майбутню невістку і обережно взяла мене під лікоть і відвела трохи вбік, до алеї з рідкісними папоротями.

– Ці жінки можуть бути справжніми коршунами, – прошепотіла вона мені на вухо і тихо засміялась собі під носа. – Але вони мають достатньо грошей, щоб покрити лікування багатьох хворих діток, тому мені доводиться їх час від часу терпіти. 

– Ах, не очікувала від вас почути настільки щиру правду, – зізналась я. 

– Ох. З цими жінками не завжди можна говорити про все, що стосується особистого життя. Краще видавати інформацію дозовано, бо почнуть палати вуха після розмови з ними. Угу? – мама Сашка мені любʼязно підморгнула. 

– Мені просто дико, що цілком незнайомі люди цікавляться моїм особистим життям, наче їм справді є діло. Та все ж приємно часом бувати в центрі уваги. 

– Вони просто хочуть знати, скільки грошей ти плануєш витратити з сімейного бюджету, враховуючи те, який коштовний діамант у тебе на пальці. Я ж їм не зізнаюся, – посміхнулась Олена кутиком губ. Незважаючи на вік і незворушний лоб, що не видавав жодної емоції жінки, скоріше за все через косметологічні уколи, її очі світилися. А коли вона раділа під очима збирались маленькі зморшки, вказуючи, що вона доволі часто посміхалась. Тож я зробила висновок, що здаватися молодшою вона хотіла, але показник власного щастя на обличчі не приховувала навіть з роками. 

– Так, каблучка дійсно виглядає чарівно. Безумовно – це найкраща прикраса, що була в моєму житті. Думаю, без вашої допомоги не обійшлося, – я вказала поглядом на золоті вишукані прикраси Олени і вона соромʼязливо посміхнулась до мене. 

– Вікторіє, я так хотіла поговорити з тобою без чоловіків, познайомитись поближче, — почала вона, її голос був сповнений материнської ніжності. — Знаєш, Олександр дуже змінився поруч із тобою. Він став спокійнішим, впевненішим в собі. Дмитро Іванович може здаватися суворим, але він теж помітив це. Ми дуже цінуємо те, що ти робиш для нашого сина. 

– Олено Миколаївно, це я маю дякувати вашій родині, – я щиро стиснула її руку. – Ви прийняли мене так тепло. Зізнаюсь, я не відчувала ніколи такого комфорту і затишку. Ви прекрасна жінка і виховали чудового сина.

– Так. Але Дмитро завжди мені говорив, що син виросте слабаком. Та Сашко інший. Він не такий суворий, не такий колючий, не йде по головам. Але він впертий і відповідальний. Так, він більш мʼякий і чуйний, на відміну від батька, але це більше моя риса, і я б не сказала, що це псує чоловіка. Він так само заробляє солідні гроші, керує бізнесом, вибудовує звʼязки. – Олена Миколаївна ніби виправдовувалась за прийняті рішення в вихованні сина, я взяла її за руку і обережно перебила.

– Олена Миколаївна, ви виховали прекрасного чоловіка, який ставиться до жінки, як до королеви. Він буквально носить мене на руках і цього всього не було б без вашого виховання. Тим паче, як показав мій життєвий досвід, не завжди владні і сильні чоловіки – це найкращий вибір. – Я опустила очі і мені стало сумно, що мені відомо про чоловіків надто багато, ніж хотілось би.

Вона зупинилася і пильно подивилася мені в очі. У її погляді не було прискіпливості, тільки глибоке розуміння. Ця жінка відчувала мене, хоч нічого і не знала про мене. Бʼюся об заклад, що вона одна з того покоління, що одразу після батьківського дому перейшли в дім чоловіка. А ще я певна, що вона виходила заміж цнотливою і не знала іншого чоловіка, окрім свого. Та насправді, то була не моя справа. 

– Ти – сильна дівчинка, Віко. Я бачу це по твоїх очах. Ти сама створила себе, і це викликає повагу. Але в нашій родині тобі більше не потрібно нічого виборювати. Тепер у тебе є ми. Якщо у тебе виникнуть якісь труднощі, чи просто захочеться поговорити по-жіночому – мої двері для тебе завжди відчинені. Кожна жінка має право на щастя, на просте жіноче щастя, тож ти можеш врешті розслабитися і довіритись моєму сину. Він не має на меті розбити твоє серце. 

– Так само, як і я хочу зробити його щасливим. 

– Повір, я бачила багато пар в житті і чітко могла сказати, хто не протримається і року. З віком ти починаєш зчитувати такі речі буквально за кілька хвилин, проведених в кімнаті поруч з молодими. На кожному весіллі, на якому я побувала, бачила, що прогнози невтішні і могла сказати, скільки протриває той шлюб. Але дивлячись на вас з моїм сином, бачу, як ви десь у Франції гуляєте лавандовими полями і пʼєте дороге вино в старості. Цього вам і бажаю, мила. 

Слова потрапили гострими стрілами мені прямо в серце. На мить навіть перехопило подих. Вона ніби знала, що мені довелося пройти, але замість засудження пропонувала захист. Здавалось, це була та сама материнська любов, яку я так хотіла бачити від власної матері, допоки вона була жива, але ніколи її так і не отримала. Не можу сказати, що моя мама не любила мене. Любила, але вона була загартована бідністю і проблемами, які не могла вирішити. Вона весь час була втомлена, хвора і налякана за наше майбутнє. Зараз Олена дарувала мені той недостаючий пазл в вигляді віри, спокою і відчуття сили. 

– Дякую... мамо, – я вперше вимовила це слово, і воно було звучало так природньо. 

Олена Миколаївна усміхнулася, і в її очах заблищали сльози. Вона ніжно погладила мою руку.

– Ходімо, люба. Я познайомлю тебе з директором фонду. Сьогодні ми збираємо кошти на нову операційну для дитячої лікарні. Ти тепер частина нашої справи. Твій досвід у нерухомості дуже знадобиться нам, коли ми почнемо будівництво нового корпусу. Можливо, ти знайдеш для нас класну команду робітників…

Весь захід я провела поруч із нею. Ми обговорювали проекти, сміялися, пили вишуканий чай, куштували десерти, яких я ніколи не бачила в звичайних кавʼярнях. Я відчувала себе на своєму місці, як би дивно для мене зараз це не звучало. Жінки з «вищого світу» ставилися до мене як до рівної. Та й хіба у них була причина вважати, що я не підходжу під їхній статус, зважаючи на те, хто мене запросив. Олена Миколаїівна вимовила промову, заможні жінки дістали власні гаманці і поділилися грошима задля великої мети. Насправді, більшість з них прийшли позбирати свіжі плітки, розкидаючись грошима чоловіків. Зважаючи на те, що моя поява не сходила з їхніх вуст, думаю, наші заручини були пліткою номер один. 

Коли вечір підійшов до кінця, Олена Миколаївна провела мене до виходу, де вже чекало авто, щоб відвезти мене туди, куди я забажаю. 

– Вікторіє, через тиждень ваш великий вечір на честь заручин. Це буде твій день.. Я хочу, щоб ти відчувала себе справжньою королевою. Олександр уже замовив для тебе щось особливе, але я теж приготувала сюрприз. Тож готуйся сіяти! – обіймаючи повідала мені новини Олена. 

– Ви і так зробили для мене занадто багато, – заперечила я. – Не варто було. Мені аж незручно. 

–- Дурниці! В нашій родина “занадто” не буває. Ми любимо балувати одне одного, а особливо в такі важливі для родини дні. Їдь додому, відпочивай. Олександр тебе зачекався. І дякую, що приїхала сьогодні. Ти мене підтримала і я тобі невимовно вдячна. 

Я сіла в машину, відчуваючи неймовірний підйом. Дорогою я розглядала багатоповерхівки столиці і не могла повірити, що все так чудово складалося. Десь в цих будинках були мої новенькі квартири. Деякі з них були на стадії ремонту, в деяких жили родини, деякі стояли в очікуванні перепродажу, через скачок цін. Моє життя було дійсно щасливим, жаль, що я відчула це тільки зараз. 

А ввечері, коли Олександр повернувся з офісу, я зустріла його в дверях, обвивши руками його шию.

– Твоя мама чудова, – прошепотіла я йому в губи. – Дякую, що познайомив нас. 

– Я ж казав, що вона тебе полюбить, – він засміявся, підхоплюючи мене на руки. – Вона вже складає список гостей на весілля. Здається, ми запросимо пів країни.

– Мені байдуже, скільки там буде людей, – я притиснулася до нього. – Головне, що там будеш ти. І що ми нарешті будемо разом назавжди.

– Звучить, як ідеальний план. Дякую, що погодилась провести зі мною решту життя. 

– Дякую, що запропонував. 

Він поцілував мене настільки глибоко і пристрасно, що втома, яку він приніс з собою після важкого робочого дня лишилась десь за дверима нашої спальні. Бо на вечерю ми сьогодні їли одне одного. Опісля, я заснула в його обіймах, щаслива і спокійна. Якби ж я тільки знала, що за тиждень моє казкове життя перетвориться на кривавий трилер…