Розділ 9.

Сьогодення

В дзеркальній стіні банкетної зали відображалось зображення жінки, якою я мріяла стати все своє життя. У світлі кришталевих люстр моя біла сукня здавалася витканою з місячного сяйва, а діаманти на шиї вигравали тисячами іскор, засліплюючи кожного, хто наважувався підійти надто близько. Олена Миколаївна прислала мені сімейні прикраси в подарунок в честь нашого свята. Ось про що вона говорила, коли мала на увазі сюрприз. Мене обіймали любовʼю, наче накривали теплою ковдрою. 

Позаду залишилася перша половина вечора – ідеальна. Мушу зняти шляпу перед організаторкою сьогоднішнього свята, бо все було чітко. Від таймінгу до дрібних деталей в вигляді мʼятних цукерок для гостей, щоб освіжити подих. Місце було чарівним, я була прекрасна, ніби білий лебідь, Саша був як завжди галантний і виглядав дуже стильно в приталеному чорному костюмі. Ми місяць готувалися до нашого першого танцю з хореографом. Танцювати разом, торкатись одне одного, дивитись в очі і відчувати тіло – це було так інтимно і зближало нас ще більше на всіх рівнях. Наш танець з Олександром був схожий на політ за межами реальності, а його шепіт мені на вушко в кінці: «Ти моє все», – досі відгукувався теплом, що спускалось в низ живота.

Я відчувала себе не просто щасливою – я відчувала себе на вершині світу. Минуле було десь так далеко… Нічого не мало значення, окрім бажання бути тут і зараз. 

– Мені треба відлучитися лише на хвилину, коханий, – прошепотіла я Олександру, легким дотиком провівши по його плечу.

– Не затримуйся, – він усміхнувся своєю відкритою, сонячною посмішкою. – Через п’ятнадцять хвилин тост мого батька. Дуже важливо, щоб ти була поруч і почула. Він завжди говорить найкращі слова. 

Я кивнула і попрямувала до дамської кімнати. Мені просто потрібно було декілька секунд тиші, щоб змити з обличчя цей нескінченний вихор радості й видихнути. Вбиральня в готелі була під стати гостям: мармур, живі квіти, м’яке золотаве підсвічування. Я зайшла в кімнату, сіла на оксамитовий пуф біля дзеркала і заплющила очі. Серце калатало і тільки зараз я зрозуміла, як врешті втомилася посміхатися. Мʼязи на обличчі пекли, але я подумала, що нехай це буде найбільшою моєю проблемою в житті – багато посмішок. 

В моїх руках була сумочка клатч, яка видала тихий звук вібрації телефону. Мабуть, чергові привітання з заручинами, але рука сама потяглася розблоковувати телефон і прочитати, що ж там. Кілька повідомлень в інстаграм в відповідях на сторіз, робочі чати мовчать, загалом – нічого важливого. Коли на екрані висвітилось сповіщення. Повідомлення в Телеграм.

«Я знаю твою таємницю».

Доволі коротка фраза, що знижчила посмішку на моєму обличчі. Номер прихований, на аватарці нічого не стоїть. Хто це? Що саме йому відомо? Яку таємницю? Питання почали крутитись в голові, як торнадо. 

Холод пробіг по хребту, але я одразу взяла себе в руки. У моєму бізнесі, де крутяться мільйони, такі «привіти» не рідкість. Конкуренти, заздрісники, дрібні вимагачі – я бачила їх усіх. Мені потрібно спочатку зрозуміти про що йдеться. Паніка ніколи не рятує життя, лише допомагає його позбутися. 

«Ви, мабуть, помилилися номером. Гарного вечора», — швидко відстукала я пальцями, отримуючи задоволення від вигляду свого нового манікюра. 

Я не встигла навіть піднятись з пуфа та підійти до дзеркала, вказуючи своїми рухами, що ця розмова закінчена, хоч тут не було мого співрозмовника, як відповідь не заставила на себе чекати. 

«Я пишу за правильною адресою, Роксі. Чи не так?»

Моє дихання зупинилося. Я перечитувала цих два речення знову і знову, боячись зробити вдих. Ніби все навкруги мене – це бутафорія, і як в отих лялькових театрах, зараз дуже швидко приберуть стіни і я опинюся зовсім в інших декораціях. Ніхто не знав про це імʼя, принаймні тут. Коли я повернулась до Києва я вже давно завʼязала з “роботою”. Мої очі просто не кліпали. “Роксі…” Девʼять років я не чула цього імені. Воно не було моїм, воно ніколи не належало мені. Воно належало тій дівчині, яку я вже давно не зустрічала. Роксі померла в той день, коли моя нога знову ступила на рідну землю. Жодна людина тут не знала мого другого імені? Чи знала? 

Ноги стали налитими всинцем, кров в жилах охолола, час наче зупинився, а мені точно треба було сісти, бо інакше, я втрачу свідомість. Я спробувала змусити себе дихати, але корсет сукні здавлював мої легені, що зменшились втричі за розміром від цього стресу. Рівно за секунду сукня, що підреклювала мою фігуру і змушувала почувати себе королевою перетворювалась на мою труну, бо я просто фізично не могла дихати. Заплющивши очі, я спробувала опанувати себе. Кисень, мені потрібен був кисень. Бо як інакше я зможу думати? Дякувати Всесвіту, в цій кімнаті було вікно. Прохолодне повітря, що обдувало моє обличчя протягом, злегка повернуло мене до життя і я відповіла: 

«Я не розумію, про що ви. Ви точно мене з кимось переплутали. Якщо це жарт, то він невдалий», – написала я, хоча руки тремтіли так, що я двічі схибила по буквах і довелось виправляти помилки. 

Наступне повідомлення було фотографією. Картинка завантажувалася нестерпно довго. Ну давай ти уже. Коли вона нарешті відкрилася, я ледь не впустила телефон на підлогу, а то і взагалі ледь не викинула його з вікна, щоб не бачити цього.

На знімку була я. Однозначно, це один із моїх минулих клієнтів, бо на фото була я. Я. Чотирнадцять років тому. Сиджу на ліжку в сексуальній білизні, дивлюсь на нічне місто. Так, це фото зі спини. А на спині – татуювання. Щоб мене. Це було документальне підтвердження мого гріха. Мого сорому, який я намагалась забути роками. Ну чого ти не видалила те бісове тату ще так давно? Ну чому? Та я точно знала відповідь. Я боялась болю. 

«Десять тисяч доларів за ніч із цнотливою дівчиною. Непоганий старт для майбутньої королеви нерухомості, еге ж?» – висвітилося наступним рядком.

Я відчула, як нудота підступає до горла. Мій шлунок буквально зробив сальто. Я підійшла до раковини і швидко вмила обличчя холодною водою. Це могло статися в будь-який інший день. Чому сьогодні? Чому саме зараз? У дзеркалі я побачила своє відображення: прекрасна, вродлива жінка в діамантах і чарівній коктейльній сукні перетворилася на загнаного переляканого звіра. 

Навіть в той день, коли один з клієнтів почав різати мене ножем. Навіть тоді, коли я ховалася від нього в ванній кімнаті – мені не було настільки страшно, як зараз. Кожна клітинка мого тіла кричала від страху. Якщо Олександр це побачить... Якщо Олена Миколаївна дізнається... Якщо весь Київ і поза його межами довідаються, ким я була раніше – я втрачу просто все. Без перебільшень. Я втрачу все. 

«Що вам потрібно?» – написала я, відкинувши всі спроби заперечувати. Гра в хованки закінчилася.

«О, тепер ми розмовляємо по-дорослому», – прийшло у відповідь.

«Я готова на все. Тільки скажіть ціну. Я заплачу будь-які гроші, аби ніхто не дізнався правди. Тільки видаліть це. Прошу вас», – я буквально благала через екран, притискаючи вільну руку до рота, щоб не закричати, а сльози самі котилися обличчям. Не знаю, скільки років я вже не плакала. Добре, що візажистка передбачила сльози на зворушливому вечорі і нанесла мені водостійку туш, бо інакше – я б уже виглядала як панда. 

Я чекала відповіді цілу вічність, хоча минуло не більше тридцяти секунд.

«Сьогодні я не хочу грошей, Роксі. Гроші – це надто просто, не вважаєш? Я ще зв’яжуся з тобою і виставлю свої умови. А поки що... іди і насолоджуйся своїм брехливим щастям. Пий шампанське, поки воно не стало гірким. Я спостерігаю за тобою».

Я написала «Хто ви?», «Навіщо це вам?», але повідомлення залишалися непрочитаними. Користувач видалив акаунт або заблокував мене. Що ж, це було доволі очікувано. Коли б це шантажисти представлялися і вели довгі бесіди? 

Я відклала телефон і вчепилася в край раковини. Крижана вода з крана не допомагала. Серце гупало в вухах, як удари по цимбалах. «Я спостерігаю за тобою» – це була моя єдина підказка. Ця людина знала про наші заручини, знала про моє минуле і скоріше за все була в цьому приміщенні, на нашому святі. Хіба може бути ще гірше? Можливо, там десь є чоловік, який спав зі мною і тепер хоче знижчити все, що я вибудувала такою важкою працею… 

Ну чому? В роті не вистачало слини, щоб змочити горло і вичавити з себе хоча б слово. Як я можу тепер іти туди і посміхатися кожному гостю старшому за 35 років, гадаючи чи не бачив він мене голою? Невже їх було настільки багато, що я не памʼятаю чоловіка, який це зі мною робив? Можливо, це Катя? Позаздрила моєму щастю, повернувшись додому і тепер намагається заново з мене заробити грошей? Господи. Невже це дійсно кінець? 

Я подивилася в дзеркало. Макіяж попри сльози все одно був ідеальним, але очі... в них була безодня. Я мала вийти туди. Я мала повернутися до Олександра, до його батьків, до сотні гостей, які зараз п'ють за моє здоров'я. Якщо вісімнадцятирічна дівчинка змогла піднятися з холодної підлоги в готельному номері і помираючи від болю заново пройти те ж саме, але з іншим чоловіком. Якщо та дівчина змогла втікти від хворого покидька, що хотів ї порізати ножем і врятувалася через балкон, стрибнувши вниз, то і я зараз зможу вийти з цієї дамської кімнати усміхнена і прожити цей день до кінця, а проблеми вирішувати завтра. 

Повільно, крок за кроком, я змусила себе випрямити спину. Витерла піт з лоба тонуючою серветкою і наклала на обличчя звичну маску впевненої жінки разом із прозорою пудрою, що маскувала сліди від сліз. Та насправді, перемикач всередині вмикав ту версію мене, що боролась за виживання, відділивши душу повністю від тіла. Якщо душі немає в тілі, то і пошкодити буде нічого, правда? 

Коли я відчинила двері вбиральні й вийшла в коридор, що вів до зали, світло здалося мені занадто яскравим. Кожен звук сміху боляче бив по нервах. Я пробиралась між натовп, концентрую увагу, як цокають мої підбори і як вібрація від ударів об підлогу піднімалась всім моїм тілом та вилітала за його межі. Я бачила лише Сашка, бо лише він мав для мене значення. Не віддам його нікому. Боротимусь, але не віддам. 

Я зупинилася на порозі зали. Близько сотні гостей. Жінки в витончених сукнях згідно кольорової гами на запрошеннях, чоловіки в смокінгах. Офіціанти з тацями. Музиканти. Фотографи. Кожен із них міг бути тим, хто щойно змушував мене помирати в тій клятій дамській кімнаті. Кожен сьогодні ковзав по мені поглядом хоча б раз. Кожен хоча б слово сказав в мою адресу. А може, його і зовсім тут не було? Чи її? 

Мій погляд метався від одного обличчя до іншого. Хто? Отой бізнес-партнер Олександра, який надто солодко посміхався мені при зустрічі? Чи, можливо, та світська левиця, яка так активно розпитувала про моє коріння? Або, Боже, невже це хтось із персоналу, кого підкупили? Можливо, це люди, яких найняла родина Олександра і вони насправді мене ненавидять і хочуть здихатись, але сьогодні посміхаються мені в обличчя? 

Ця людина тут. Я відчувала це кожним нервом, кожною клітиною тіла. Хтось у цій залі прямо зараз дивиться на мою спину і сміється з того, як легко я здалася на їхні вимоги, аби тільки приховати свій сором. Хтось намалював на мені мішень. 

Мій щасливий замок було побудовано з піску, і приплив уже в самому розпалі. Я зробила ще один крок у залу, натягнувши на губи мертву посмішку. Гра на виживання почалася. Тільки цього разу я не знала правил.