Sectio ІІІ: Abyssus

Abyssus «Безодня»

«Безодня не просить впасти. Вона терпляче чекає, поки ти сам зробиш крок»

— Заборонені Псалми Безодні ✟

 

Демониця завела архангела до тронної зали, де вже був накритий довгий стіл. Запах їжі миттєво пробудив у ньому голод — гарячі страви, спеції, свіжий хліб... 

Шлунок болісно стиснувся. Ангелові хотілося лише одного — забути про все й кинутися до столу.

— Сідай, — Луксурія вказала на стілець.

Кассіель раптом завмер. Уважніше придивившись до цього надміру, він відчув, як усередині здіймається відраза.

Стіл ломився від страв, і це вже більше скидалося на бенкет ненажерливості, ніж на звичайний обід.

Смажене м'ясо потопало в густих соусах. Солодощі злипалися в липку безформну масу, а важкий запах спецій, алкоголю й гарячого жиру густішав із кожним кроком, доки саме повітря не стало майже непридатним для дихання.

Частина страв уже охолола, інші розповзалися на срібних тарілках. Дещо лежало просто на столі, просочуючи скатертину жиром і соусом, але ніхто навіть не намагався цього прибрати.

Кассіель відчув, як до горла підступає нудота. Перед ним був не обід. Перед ним був гріх, доведений до межі.

Ангел мовчки сів, насупивши брови.

Луксурія влаштувалася далі, на чолі столу, відокремлено від нього. Її крісло більше нагадувало трон — темний, витончений, із вигинами, схожими на живі форми.

Вона розслаблено відкинулася на спинку й підняла келих. Її губи торкнулися краю. Демониця зробила ковток із тією ж насолодою, з якою спостерігала за архангелом на іншому кінці столу.

— Ти можеш втратити дім, крила й благодать, Кассіелю. Але не потребу їсти, — нагадала вона про його слабкість. — Тобі потрібні сили хоча б для того, щоб зі мною сперечатися. 

Він не торкнувся навіть столових приборів, хоча голод дедалі сильніше скручував нутрощі.

Навколо тихо шипіли змії. Одні ліниво ковзали сходами вниз, інші звивалися поміж ніжками столу. Одна вже неспішно повзла до руки ангела, ніби чудово знала, що він не наважиться її відштовхнути.

— Я не можу, поки тут усе таке... огидне, — тихо відгукнувся Кассіель, відсмикнувши руку від змії, що підповзла надто близько.

Він відкинувся на спинку крісла й заплющив очі.

— Хоча б прибери їх від мене! — крізь зуби додав ангел.

— Що я чую, янголятко? Невже це гидування до створінь Божих? — Луксурія підхопила келих, жорстко всміхаючись.

Вона ледь помітно кивнула, і змія одразу насміліла. Плавно сповзла йому на коліна, а тоді переповзла до другого підлокітника, навмисно замикаючи його на місці.

Кассіель поклав руки на стіл, напружено стежачи за створінням, яке повернуло до нього голову з неприродно розумним поглядом.

— Не перекручуй мої слова, демонице, — пирхнув він. А тоді різко змінив тему: — Навіщо тобі Елораель?

— Тебе має хвилювати твоя доля, Кассіелю, а не чужа, — вона скривила губи в усмішці. — Хоча... відколи тебе взагалі почали хвилювати інші? Щось я не пригадую, щоб ти бодай раз ризикнув собою заради когось. 

Луксурія задоволено примружилася, коли ангел знову опустив очі. Але цього разу його пальці стиснулися в кулаки.

— Мене завжди хвилювала доля інших, — відгукнувся він.

— Настільки хвилювала, що ти навіть крило не підняв? — демониця не відступала. — Дав мені отруїти Едем гріхом. Дав іншим демонам спокушати людський рід...

Її голос похолов.

— Були великі битви між дітьми Безодні й ангелами. Гинули люди. Падали твої брати й сестри. А ти вирішив цього не помічати.

Вона нахилилася ближче до столу.

— І знаєш, що найцікавіше? Ти нікому не був потрібен, Кассіелю. Не на Небесах. Не серед людей. Навіть тут, у Безодні... до певного часу, звісно.

Усмішка Луксурії стала відверто знущальною.

— Що скажеш тепер, янголятко?

Кассіель вдихнув, ніби хотів відповісти. Та слова так і не зірвалися з його губ. 

Можливо… Вона мала рацію. Творець заклав у Кассіеля жорстоку місію — бачити чужий біль, але не втручатися. Йому було дозволено небагато. Лише терпіти. Бачити. І плакати. 

— Всесвіт не тримає мене в путах, Луксуріє, як це робиш ти, — невдоволено стиснув губи ангел, відчувши, як змія зімкнула одне кільце навколо його колін, а другим притиснула його вже до спинки стільця. Її важка голова опустилася йому на плече.

— Справді? — Луксурія засміялася. — О, Кассіелю... ти навіть зараз говориш так, ніби твоє існування має якийсь вищий сенс.

Її уважний погляд ковзнув його обличчям, поки вона м'яко завдавала нового удару:

— Але ти й сам досі не знаєш, хто ти без своєї місії. Можливо, ти просто сховався за нею? 

— Щоб зрозуміти Творця, треба бути вознесеним, демонице, — різкіше відповів він.

— Щоб зрозуміти вознесіння, янголятко, треба опуститися в саму глиб Безодні... і загубитися там, — зауважила Луксурія.

Вони мовчки свердлили одне одного поглядами. Її — холодний, усвідомлений, майже хижий. Його — гарячий, сповнений спротиву й утоми.

— Ти хотів їсти. Тож починай, Кассіелю, — наполягла демониця.

Ангел відвернувся, не бажаючи навіть дивитися на переповнений стіл. Особливо під її пронизливим поглядом і з важкою змією, що влаштувалася на його плечах, мов жива прикраса Безодні.

— Здається, нашому обіду бракує настрою. Гадаю, нам не завадить трохи музики... — її усмішка стала підозріло легкою.

Кассіель підвів очі.

Це йому зовсім не подобалося. Він уже не хотів цього обіду. Принаймні доти, доки ще був здатен ігнорувати голод.

Луксурія змахнула рукою, і важкі брами тронної зали повільно відчинилися від хвилі її сили.

Кассіель готувався заздалегідь. Невідомим залишалося одне: цього разу удар припаде на тіло... чи на свідомість? 

— Сріблянко, заграй нам щось для гарного апетиту. А то моє янголятко сьогодні надто вередливе, — весело кинула Луксурія, піднімаючи келих із вином.

Музикант стояв осторонь, у тіні. Світло свічок лише зрідка торкалося його постаті, а крила відливали холодним темним сріблом.

Він торкнувся порожнечі перед собою. Довгі пальці плавно ковзнули крізь повітря, ніби торкаючись невидимих струн. Між ними проступили тонкі золотаві нитки, мов павутиння у сонячному світлі. Вони тремтіли від кожного руху, слухняно вплітаючись у мелодію, що народжувалася. 

Перший звук народився майже нечутно — тонкий, мов подих. Він не розітнув тишу, а просочився крізь неї, повільно заповнюючи простір. Другий ліг поверх нього. Потім ще один...

Мелодія була тихою, невагомою. Вона не вимагала уваги, проте її було неможливо ігнорувати.

Кассіель не озирнувся, але його пальці напружилися на столі. Музика ковзала по шкірі, проникала глибше, знаходячи те, що він звик ховати навіть від самого себе, — тугу.

Його дихання стало важчим. 

У цій музиці не було хаосу Безодні. У ній звучало відлуння дому. Саме тому вона боліла у самому серці.

Золотаві нитки здригалися в руках музиканта, переплітаючись між собою, а мелодія здіймалася вище, ставала світлішою й на коротку мить ніби змінювала сам простір навколо.

Кассіель розплющив очі.

Це не могло бути випадковістю. Не тут. І точно не зараз.

Затамувавши подих, він озирнувся. 

— Рафаельйон... — прошепотів Кассіель, упізнавши свого брата.

Приголомшений погляд Кассіеля різко метнувся до Луксурії. 

— Що це означає?.. — у голосі ангела прорвалося люте обурення. — Ти що, зовсім сказилася?! — гаркнув він, остаточно втративши самовладання.

Кассіель рвучко смикнув плечима, намагаючись скинути нав'язливу істоту, що весь цей час стримувала його.

Змія зашипіла — і тієї ж миті вп'ялася гострими іклами йому в плече, змусивши здригнутися й видихнути крізь стиснуті зуби.

— Тихіше, янголятко. Мої вихованці не люблять різких рухів, — зауважила Луксурія й жестом наказала змії відступити.

Тварина неохоче сховала ікла, натомість ковзнула вище й обвила його шию. Луксурія стиснула пальці лівої руки міцніше. Лускате кільце стиснулося, вибиваючи з Кассіеля уривчасте дихання.

У тіні Рафаельйон помітно напружився. Проте навіть зараз він виглядав неприродно витонченим: темно-срібні крила мерехтіли холодним блиском, а бездоганний одяг ідеально сидів на худорлявій постаті. Занепад так і не зміг остаточно спотворити його небесну природу.

Та що довше він дивився на Кассіеля, то важче ставало стримувати себе. Особливо коли погляд демониці ковзав по братові з таким голодним захопленням. Вона настільки відверто насолоджувалася владою над архангелом, що Рафаельйон насилу стримував роздратування.

Занепалий стиснув губи до білого. Золотаві струни між його пальцями здригнулися. Мелодія затремтіла, втратила свою чистоту — і раптом урвалася, щойно він утратив концентрацію. Останній звук зірвався на різкий скрегіт і безслідно розчинився в тиші.

Луксурія перевела погляд на свого улюбленого музиканта. У її очах спалахнув хижий блиск. 

Він на мить знітився. Потім знову торкнувся порожнечі перед собою. Між його пальцями вже проступили тонкі золотаві нитки, та перш ніж народився бодай один звук, Луксурія заговорила:

— Облиш. Приєднуйся до нас, Сріблянко... — мовила вона, не відводячи від нього погляду. 

Луксурія схилила голову, вказуючи на місце праворуч від себе.

— Покажи своєму братові, що мої дари варто цінувати.

Рафаельйон покірно підійшов і звично зайняв місце біля своєї господарки. Він навіть не глянув у бік Кассіеля, який важко дихав у стискаючих обіймах змії. Уся його увага належала Луксурії. 

Він ковзнув поглядом по столу й, не знайшовши для себе ані тарілки, ані приборів, тихо зітхнув.

Рафаельйон підсунув до себе піднос із гарячими, соковитими шматками м'яса, з яких у світлі свічок блищав густий сік із домішкою крові. Він узяв м'ясо двома пальцями, звично відставивши мізинець, і почав їсти, старанно уникаючи зайвих плям на руках.

Сидів рівно, з прямою спиною, дивився лише в тарілку. Навіть покора не змогла позбавити його стриманої гідності.

— Бери ще, — наполягла демониця.

Рафаельйон цього разу потягнувся до пирога, обережно взявши його за краї, аби якомога менше торкатися тіста масними пальцями. 

Навколо змішувалися дивні звуки: плямкання, зміїне шипіння й важке, хрипке дихання. Для Луксурії це майже звучало як музика.

— Ще, сріблянко. Я хочу, щоб ти був ситим, — вона звузила очі, спостерігаючи, як ангел звернув увагу смажені овочі й щедро полив їх густим соусом. — Спробуй рибку.

Рафаельйон почав їсти швидше. Він уже розумів, чого насправді прагнула його господарка.

Обережність поступово зникала. Пальці більше не намагалися залишатися чистими — лише міцніше стискали жирні шматки риби.

— Поглянь, яке тістечко... Невже не хочеш чогось солоденького? — Луксурія всміхнулася, помітивши, як його щоки наповнилися, а кожен новий ковток давався дедалі важче.

Демониця підвелася й без поспіху підійшла ближче. Сіла на підлокітник його стільця.

Рафаельйон підняв на неї погляд. У ньому читалося благання. Та не про порятунок — лише про краплю її прихильності. Коли Луксурія провела пальцями по його щоці, він помітно розслабився.

— Будь ласка... — ледь чутно прошепотів він.

Вона чудово розуміла, що йому складно. Проте його великі, гарні очі були нездатні зворушити її темне серце. Демониця не відступала й не послаблювала тиску. Бо зараз робила це не заради покарання...

Її погляд повільно ковзнув до Кассіеля, який крадькома спостерігав за братом, напружено стискаючи щелепи.

Луксурія терпляче витягувала з нього те, що могло виявитися сильнішим за святість. Те, що здатне зламати самоконтроль, за яким Кассіель так відчайдушно ховався.

— Запий, — вона піднесла келих із вином до вуст Рафаельйона, допомагаючи йому проковтнути їжу. Кілька ковтків одразу трохи полегшили його стан. — Я знаю, що ти хочеш ще. Не зупиняйся. 

Демониця взяла з тарілки вишукане тістечко й простягнула його, не залишаючи право вибору.

Рафаельйон уже відчував болісну важкість у шлунку — від кількості їжі й швидкості, з якою був змушений ковтати. Та попри все, з мукою на обличчі взяв тістечко й продовжив їсти.

— Чого так повільно? — промуркотіла Луксурія, стискаючи його плече й заохочуючи за старання. — Невже... несмачно?

Кассіель стиснув кулаки й напружив плечі, залишаючись стороннім спостерігачем. А Рафаельйон їв дедалі швидше, відчайдушно намагаючись виконати те, чого від нього хотіла його демонічна господарка.

На останньому шматку він раптом захлинувся. Закашлявся, різко заплющивши очі. Луксурія дбайливо поплескала його по спині й знову піднесла келих до його губ.

Рафаельйон жадібно припав до вина. Його затуманені очі вже блищали солодким сп'янінням.

— Ну ж бо, любий. Ти навіть половини не скуштував, — її голос став медовим. — Можливо, хочеш спробувати качку?

— Зупинись! — нарешті зірвався Кассіель.

Цього разу навіть він почав розуміти, що саме вона робила. Тепер його душила вже не змія, а провина.

— Я... поїм. Поїм!

Вона уважніше подивилася на Кассіеля, зважуючи, чи достатньо сильно вже натиснула на його найболючіше місце.

Ангел у путах потягнувся до найближчої тарілки. Та змія відразу повернула до нього голову й уп'ялася в Кассіеля чорними зіницями — безмовним попередженням.

Запала тиша, протягом якої Луксурія вирішувала долю обох ангелів.

— Навіщо, Кассіелю? — поцікавилася демониця. — Ти відмовляєшся від мого гріха, моїх дарів... і моєї милості. Поводишся так, ніби можеш диктувати мені свої небесні закони.

Луксурія всміхнулася.

— У демонів дуже крихке терпіння, янголятко. Тож тепер спостерігай за черговим падінням свого брата. Ти ж уже до цього звик, правда?

Не відводячи погляду від Кассіеля, Луксурія простягнула руку до страв. Її пальці занурилися в м'ясо під густим соусом, а тоді вона піднесла шматок до вуст Рафаельйона.

Темний сік повільно стікав по блідих пальцях, залишаючи жирні плями на бездоганному одязі ангела. Луксурія натиснула долонею на його потилицю, змушуючи їсти просто з рук своєї господарки.

Музикант приречено приймав один із гріхів, шукаючи в її погляді бодай крихту схвалення.

— Бачиш, Кассіелю? Цього могло б не статися, якби ти справді приймав свою долю. Невже ти й досі не відчуваєш, який дисонанс живе у твоїй місії?

Ангел на іншому кінці столу завмер. Лише груди різко здійнялися від глибокого вдиху. Його погляд на мить затримався на братові — й одразу згас.

Навіть тепер Кассіель не намагався вирватися з живих лускатих пут. Не скидав змію зі своїх плечей. Не послаблював тиску, що стискав шию. Він вагався.

Зрештою архангел прийняв неминучість. Навіть не допускав думки, що здатен щось змінити.

Йому було шкода брата. Він звинувачував у всьому себе, дедалі глибше замикаючись у власному коконі й відчайдушно намагаючись відгородитися від того, що Луксурія робила з Рафаельйоном у нього на очах. 

Кассіель уперше замислився: скільки їх тут ще? Що демониця робила з ангелами? Чому вона була так одержима саме ними?..

Луксурія, помітивши, як ангел похилив голову, попрямувала до нього. По дорозі взяла одну з тарілок із м'ясом і невдовзі вже зупинилася поруч.

Кассіель дивився на неї з відвертою ненавистю.

— Якщо хочеш йому допомогти — будеш їсти, — вона взяла шматок м'яса й піднесла його до вуст ангела. — І більше не змушуватимеш мене повторювати двічі. 

Він важко дивився на шматок мертвої плоті в її пальцях, якої ніколи раніше не куштував. Потім перевів погляд на брата.

Рафаельйон відповів йому гарячим, майже ревнивим поглядом.

— Що, брате? Хочеш залишити світло лише собі, поки інші тьмяніють поруч із тобою? — зневажливо запитав він, не приховуючи холоду в голосі.

Вони вже не були на Небесах. Рафаельйону більше не потрібно було прикидатися милосердним.

Кассіель знову подивився на Луксурію, яка й досі тримала шматок біля його обличчя.

Усередині все стискалося від емоцій. Від провини. Від огиди — і до демониці, і до самого себе. Утім, він усе ж відкрив рота й прийняв маленький шматок. Його губи на мить торкнулися пальців демониці.

М'ясо виявилося теплим і несподівано м'яким. Кассіель не дозволив собі навіть розжувати його як слід. Поспіхом проковтнув, ніби хотів якнайшвидше позбутися цього смаку. Груди важко здійнялися. Здавалося, разом із цим шматком він проковтнув частину власної гордості.

Луксурія відчула всередині себе дивне, майже п'янке задоволення.

— Слухняне янголятко... — весело пирхнула вона. — Бачиш? Навіть світ не зруйнувався. Та це не врятує тебе від покарання. Твій обід на сьогодні закінчено, Кассіелю. 

Домігшись першої помітної тріщини в його непохитності, Луксурія навіть не збиралася дотримуватися власних умов. 

— Тепер ти дивитимешся на наслідки своєї зверхності. 

Демониця повернулася до Рафаельйона. 

— Допоможи мені навчити свого брата слухняності, сріблянко.

Ангел продовжив ковтати їжу, поки кожен новий шматок ставав для Кассіеля новою мукою.

Він більше не дивився на Рафаельйона. Не міг. Йому було нестерпно усвідомлювати, що брат уже належав Безодні так само, як і сестра.

Архангел опустив голову й мовчки прийняв власне безсилля.