4

Шурхіт у гущавині лісу повторився — цього разу виразніший, із характерним тріском сухої гілки. Ріта, яка щойно випадково зловила ідеальну драконячу рівновагу, миттєво навострила свої великі лускаті вуха. Вся її дівоча цікавість, помножена на загострені інстинкти хижака, заволала: «Там точно щось є! Треба негайно перевірити!».

— Торне, повертайся назад і стань у стрій, — пролунав над вухом суворий, командний голос лорда Едріана. — Залиш ці дурні забавки. Нам не можна втрачати ні хвилини. Рушаємо вперед.

Ага, зараз, розбіглася! Яка нормальна дівчина послухає чоловіка, коли їй прямо в обличчя кажуть «не лізь», а там, у кущах, ховається якась таємниця? Ріта розвернула свою масивну голову до лорда, демонстративно й дуже гучно пирхнула, випустивши з ніздрів дві акуратні хмаринки сизого диму, і крутнула хвостом.

— Наказуй своїм солдатам, а я йду на розвідку! — пророкотав її глибокий бас.

І перш ніж Едріан встиг бодай вилаятися, синьо-чорний дракон розміром із коня граційно перемахнув через придорожній рів і впевнено попрямував углиб лісу. Тіло, до якого вона нарешті почала звикати, тепер слухалося набагато краще: лапи переставлялися плавно, а хвіст більше не намагався жити власним життям.

Лорд Валоріан застиг на коні, стиснувши зуби так, що на щелепах заходили жорна. Його бойовий дракон, гордість армії, щойно відверто проігнорував прямий наказ і пішов нюхати кущі. Це було за межею будь-якого розуміння. Едріан усвідомив головне: цей ящір зараз абсолютно неконтрольований. З цим треба було щось робити, і негайно. Сувора, жорстка розмова віч-на-віч стала питанням виживання всього загону.

Едріан різко розвернув коня до свого старого, перевіреного в боях заступника.

— Сержанте Бранне! Веди загін далі за наміченим маршрутом до трьох дубів біля підніжжя скель. Ставайте там табором і чекайте на мене.

— Але, мілорде... А як же Торн? — здивовано насупився старий воїн.

— Я розберуся з цим... непорозумінням. Мені потрібно з'ясувати, що з ним коїться. Рушайте!

Едріан спішився, кинув поводи заступнику і рішуче покрокував услід за драконом, що вже зник за першими деревами. Воїн усе більше схилявся до думки, що Торна зурочили. Якесь хитромудре, прокляте чаклунство шаманів Даркмуру або підступний ельфійський морок. «Я знайду спосіб зняти ці чари, навіть якщо доведеться витрусити душу з першого-ліпшого мага», — похмуро думав лорд, продираючись крізь хащі за своїм драконом.

У лісі панувала зовсім інша атмосфера. Спекотне сонце сюди майже не пробивалося, просіюючись крізь густі крони вікових дерев тонкими золотавими променями. Повітря тут було прохолодним, густим і неймовірно багатим на запахи: пахло вологим мохом, старою корою, прілим листям і дикою суницею, яка дрібними червоними намистинами всіяла галявину.

Ріта стояла посеред невеликої, залитої сонцем прогалини, кумедно нахиливши голову набік. Шурхіт зник, залишивши після себе лише легке розчарування.

— Ну і де моя білочка? — розчаровано пробурмотів її грізний, низький голос, від якого здригнулися гілки найближчих кущів.

— Білочки немає. Зате є я, і я дуже злий, — почувся з-за спини холодний голос Едріана.

Вона обернулася. «Ой, ну знову він».

Лорд стояв, схрестивши руки на грудях, його очі дивилися на неї з-під насуплених брів. Без коня і без свого загону він здавався трохи менш загрозливим, але все одно випромінював неймовірну силу.

— О, знову ти, — пророкотав бас Ріти. Дракон умостився на м'який мох, склавши лапи перед собою, наче велика кішка. — Прийшов читати мені лекції про військову дисципліну?

— Я прийшов дізнатися, що з тобою зробили, Торне, — Едріан підійшов ближче, зупинившись за два кроки від її лускатої морди. — Яка магія змусила тебе забути, хто ти є? Який чаклун заліз у твою голову? Скажи мені, і ми знайдемо спосіб зняти це прокляття.

Ріта глибоко, важко зітхнула. З її пащі вирвався гарячий потік повітря, який заколихав травинки біля чобіт лорда. Вона відчувала, що тіло стає все більш слухняним — вона вже майже не помічала, як балансує хвостом чи як акуратно складає крила, щоб не чіпляти гілки. Але ця розмова вже починала її втомлювати.

— Едріане... — вперше назвала вона його на ім'я, і її страшний, демонічний голос раптом прозвучав неймовірно втомлено і щиро. — Я не знаю, який чаклун сюди вліз. Подивися на мене. Будь ласка, просто подивіться не на луску, а мені в очі.

Лорд застиг. Він підійшов ще на крок і пильно вдивився в її величезні зелені драконячі зіниці.

— Я не твій бойовий товариш, — тихо, наскільки дозволяли зв'язки, заговорила Ріта. — Я дівчина. Мене звати Маргарита. В моєму світі немає магії, немає королів і немає драконів. Я займаюся спортом, люблю каву, маю купу друзів. Я просто заснула у своєму ліжку, а прокинулася тут. У цьому тілі. Я поняття не маю, де зараз душа твого Торна, і мені самій страшно. Я не вмію воювати. Я просто хочу повернутися додому.

Раптом їй стало так себе шкода. Вона опустила голову на лапи, і велика прозора драконяча сльоза покотилася по чорній лусці, упавши на зелену траву.

Едріан мовчав. Його серце, яке не здригалося перед сотнями ворогів, раптом дивно стиснулося. Він дивився на цього грізного ящера і вперше бачив не зброю масового знищення, а... живу, налякану душу. Жоден магічний морок чи прокляття Даркмуру не могли створити таку тонку, чисту емоцію. Дракони не вміли так плакати. Вони не вміли так дивитися — з чисто людською, дівочою тугою.

«Вона не бреше, — здригнувся від власної думки Едріан. — Це не чари, які змінили розум Торна. Це дійсно інша істота всередині нього. Дівчина. Очі у Торна кольору бурштину, а в неї зелені, наче смарагди».

Лорд повільно підняв руку, обтягнуту шкіряною рукавицею, і вперше обережно, майже ніжно торкнувся прохолодної, твердої луски на її носі.

— Маргарито... — тихо вимовив він, пробуючи це незвичне ім'я на смак. — Якщо це правда... то ми знайдемо вихід. Я обіцяю.

Ріта здивовано підняла на нього очі. Його голос більше не був суворим. У ньому з'явилася людяність та терплячість. Вона легенько, майже кокетливо ткнулася носом у його долоню, від чого Едріан мимоволі усміхнувся.

Проте затишну хвилину порушив ледь помітний шурхіт далеко вгорі, на товстій гілці старого дуба.

Герої, захоплені своєю важливою розмовою, абсолютно не помітили, як за ними з гущавини листя пильно спостерігали два маленькі, гострі зелені ока. Невідомий свідок застиг, затамувавши подих, і занотовував кожне слово, кожну дію дивного бойового дракона Олантії...