6

Поки Ріта гордо сиділа на березі річки, закинувши голову до неба, а Едріан гарячково міркував, як змусити багатокілограмову рептилію зробити бодай крок у воду, сонце безжально котилося до горизонту. Золотаві промені змінили свій колір на глибокий бурштиновий, а тіні від дерев витягнулися, стаючи довгими й похмурими. Лісове повітря вмить поважчало, принісши з собою прохолоду, різкий запах річкової тини та вечірньої вологи.

Лорд Валоріан подивився на небо, потім на затяту «Маргариту», яка демонстративно розглядала свої кігті, і зрозумів: бліцкриг скасовується. Навіть якщо він зараз силою затягне її у воду, вони перейдуть річку вже в суцільній темряві. А ліс уночі — не найкраще місце для прогулянок, особливо коли твій бойовий дракон має ментальність міської дівчини.

— Гаразд, твоя взяла, — важко зітхнув Едріан, знімаючи з плечей важкий похідний плащ. — Ми залишаємося тут. Робимо привал. Поки остаточно не стемніло, треба зібрати хмиз для багаття.

— Нарешті у когось увімкнувся здоровий глузд! — радісно пророкотала Ріта і при цьому весело заплескала крилами, наче домашня качка. — Я вже думала, що мені доведеться спати на ходу.

Поки Едріан за допомогою свого розкішного меча рубав сухі гілки (що викликало у Ріти тихий культурний шок: «Оце так, королівською зброєю та й на дрова!»), дівчина намагалася допомогти. Вона акуратно збирала лапою великі шматки кори та сухе листя. Тіло слухалося все краще. Вона вже навчилася не наступати на власний хвіст і навіть кумедно підгинала крила, коли проходила між деревами.

Невдовзі посеред галявини весело затріщав вогонь. Лорд Едріан умостився на повалену колоду і дістав зі своєї похідної сумки невеликий запас їжі: шматок в'яленого м'яса, трохи твердого сиру та кілька запечених коржів, які йому встиг передати кухар.

Ріта сіла навпроти, підібгавши під себе лапи, наче гігантський сфінкс. Її драконячий ніс миттєво вловив аромат сиру, і в животі чудовиська голосно, на весь ліс, забурчало.

— Ну що, Маргарито, прошу до столу, — з легкою усмішкою сказав Едріан, відрізаючи шматок сиру мечем і кладучи його на чистий лопух біля її лап. — Кави немає, але сир свіжий.

Ріта подивилася на шматок сиру на землі. Потім на свої величезні лускаті лапи з п'ятисантиметровими чорними кігтями. Вона спробувала акуратно підняти сир двома пальцями, але кігті просто розчавили його на крихти. Спробувала злизати з лопуха — але довгий драконячий язик ледь не затягнув у пащу разом із сиром половину лісової підстилки, землю та сухі корінці.

Морда дракона знову скривилася в гримасі повної відрази.

— Фе-е-е! — прогримів її бас, від якого здригнулося багаття. Вона виплюнула шматок трави. — Я не буду їсти з землі! Я людина, а не свиня! І лапами це брати незручно, у мене все валиться!

Едріан підняв брову, тримаючи в роті шматок коржа.

— І що ти пропонуєш? Мені накрити для тебе королівський стіл із порцеляною?

Ріта кокетливо схилила голову набік, кліпнула величезними зеленими очима і підсунула свою масивну морду прямо до його обличчя, зупинившись за декілька сантиметрів від лорда.

— Ти мене погодуєш, — заявив глибокий бас із абсолютно беззаперечною інтонацією примхливої красуні. — З рук. Або насади на свій кинджал бутерброд. Давай, мілорде, увімкни лицаря.

Едріан застиг із відкритим ротом. Протягом кількох секунд він просто переводив погляд зі шматка м'яса на страшну пащу з трьома рядами гострих, як бритва, зубів. Його серце знову дивно тьохнуло. З одного боку, це було абсурдно і смертельно небезпечно — годувати дракона з рук. З іншого... його починала щиро забавляти ця ситуація. Ця дівчина всередині монстра не здавалася, не сумувала і примудрялася строїти його, суворого генерала, як хлопчиська. Її легкий, непокірний характер і затяте «я наполягаю на своєму» починали викликати у воїна глибоку симпатію. Його залізна терплячість, про яку він сам раніше не здогадувався, розкривалася на повну.

— Добре, — спокійно сказав Едріан. Він акуратно відрізав шматочок в'яленого м'яса, насадив його на кінчик невеликого мисливського кинджала і повільно підніс до її пащі. — Тільки обережно. Якщо ти відкусиш мені руку, Маргарито, до мага підеш сама. Пішки.

— Я акуратно! — пророкотав бас.

Ріта витягнула шию і неймовірно обережно, ледь торкаючись губами металу, зняла м'ясо з кинджала.

— М-м-м, смачно, — задоволено пророкотала вона, заплющивши очі. — А тепер сир, будь ласка.

Так і пройшла їхня вечеря. Грізний лорд терпляче, шматочок за шматочком, годував з ножа грізного бойового дракона, який при цьому задоволено мурчав, наче переросла кішка, видаючи низькі вібруючі звуки. Ріта ловила себе на думці, що її злість на його ранкову суворість повністю випарувалася. Він був надійним. Суворим, але дивовижно надійним і турботливим.

Проте справжня катастрофа спіткала їх трохи пізніше, коли над лісом уже повністю запанувала ніч, а багаття перетворилося на купу яскравого вугілля.

Ріта раптом почала нервово переминатися з лапи на лапу. Вона крутилася, підтискала хвіст, а на її лускатій морді з'явився вираз такого глибокого збентеження, що Едріан одразу це помітив.

— Що сталося? — насупився він, підкидаючи гілку у вогонь. — Тобі погано від м'яса?

Ріта підійшла до нього ближче і схилилася до самого вуха, наче намагаючись говорити пошепки. Хоча її «шепіт» усе одно нагадував глухий гуркіт грому перед зливою:

— Едріане... У нас проблема. Мені... ну, мені треба відлучитися. За природними потребами.

Лорд щиро здивувався:

— Ну то йди за кущ. У чому проблема? Торн завжди ходив у ліс.

Дракон обурено тупнув лапою, ледь не загасивши багаття.

— Торн — це ящір! А я — ДІВЧИНКА! — у відчаї прогримів її голос. — Ти уявляєш, як це взагалі робити в цьому тілі?! Як мені... як мені крила тримати? А хвіст куди дівати?! І взагалі, мені соромно! А раптом ти підглядати будеш?! Або солдати твої з лісу вискочать?! Чи ще хтось.

Едріан кілька секунд просто кліпав, намагаючись переварити почуте. Потім він не витримав і засміявся. Спочатку це був тихий смішок, який швидко переріс у гучний, щирий і розкотистий регіт. Воїн сміявся так, що аж сльози виступили на очах.

— Тобі смішно, залізяко бездушна?! — ображено заревів бас Ріти, поки вона злісно лупцювала хвостом по траві. — Я тут вибухну зараз від сорому, а ти іржеш!

— Вибач... вибач, Маргарито, — ледь стримуючи новий напад сміху, вимовив Едріан, піднімаючи руки в примирливому жесті. — Просто... уявити, як бойовий дракон Олантії страждає через кризу сором'язливості у кущах — це занадто навіть для моєї уяви.

Він підвівся, підійшов до неї і серйозно подивився в її зелені очі.

— Я розвернуся спиною до лісу. Обіцяю, що не зроблю жодного кроку і не поверну голови. Іди он за ті великі папороті, там тебе ніхто не побачить. Хвіст просто підніми вбік як балансир. Крила притисни. Все буде добре. Іди вже.

Ріта ще раз ображено пирхнула на нього гарячим повітрям, але гаяти час більше не могла. Вона незграбно, боком, сильно соромлячись, почовгала за гігантські кущі папороті.

Едріан чесно виконував обіцянку. Він стояв спиною до лісу, дивлячись на річку, а з-за кущів доносилося кумедне драконяче сопіння, тріск гілок та приглушена лайка грізним басом: «Та дідько б вхопив цей хвіст... Куди його... Ой, мамочки, тільки б не в кропиву...».

Лорд усміхався, відчуваючи, як цей божевільний день остаточно ламає всі його старі уявлення про світ. А за ними з верхівки сусіднього дерева, ледь стримуючи паніку і гарячково затискаючи собі рота рукою, спостерігав зеленошкірий гоблін Кронк, який у своєму пергаменті тремтячою рукою дописував:

«Психологічна зброя людей має дивні слабкості. Об'єкт №1 соромиться кущів. Командир тримає оборону спиною. Можливо, це якийсь релігійний ритуал...»